На даний момент вже добре видно варіант мирного вирішення проблеми окупованих територій Донбасу шляхом введення міжнародних миротворців. І хоча цілком очевидно, що це буде не сьогодні і навіть не завтра, наше суспільство має бути готовим до подальших кроків щодо співіснування з раніше окупованими територіями у рамках єдиної держави. Які є варіанти вирішення наболілих демографічних питань, і хто буде займатися будівництвом нової України на звільнених територіях, розмірковує військовий експерт, історик, автор книг і статей з історії локальних конфліктів ХХ століття Михайло Жирохов.
Скільки «біженців»? Як бачиться, після деокупації та повернення до мирного життя найголовнішим питанням буде повернення на Донбас тих проукраїнців, які влітку 2014 року полишили рідні домівки, кинули роботу і поїхали в невідомість.
Після анексії Росією Криму та частини Донецької й Луганської областей в 2014 році Україна вперше у своїй історії опинилася перед проблемою наявності величезної кількості фактично біженців, які змушені були кинути все і поїхати. Цих людей в офіційних паперах називають «внутрішньо переміщеними особами», а в ЗМІ найчастіше – вимушеними переселенцями.
Досі абсолютно незрозуміло, скільки конкретно людей виїхали з окупованого Криму і територій Донбасу. Офіційні цифри (засновані на кількості виданих довідок) говорять про те, що станом на січень 2018 року в країні офіційно зареєстровано 1 493 644 внутрішньо переміщених громадянина. Але ці цифри далекі від реальності. Не секрет, що частина таких «біженців» – просто фіктивні, які постійно проживають на окупованих територіях і виїжджають регулярно з «молодих республік» за виплатами та пенсіями. Крім того, частина людей з різних причин свідомо не реєструвалися в державних органах. Мало того, у офіційній статистиці з незрозумілих причин немає поділу на тих, хто виїхав з Криму і тих, хто з Донбасу. У будь-якому випадку, цифра виходить чимала.
Які настрої? Судячи з численних опитувань, найрізноманітніші. Дослідження свідчать, що більшість вимушених переселенців не збираються повертатися на Донбас навіть у разі звільнення даної території. І хоча до даних соціології варто ставитися насторожено, проте, за найоптимістичнішими підрахунками, лишень близько 1% переселенців планують повернення на окуповані території незабаром (незалежно від приходу туди української влади). Ще близько третини вимушених переселенців збираються повернутися на Донбас у разі відновлення там української влади. І, нарешті, третина переселенців зовсім не планує повертатися додому. Дуже близько до них примикають 20%, що не визначилися.
Тенденція до «неповернення» почала даватися взнаки практично відразу, і перш за все у тих, хто виїхав далі від окупованих територій, передусім на Західну Україну. Природно, що вони доклали максимум зусиль, аби швидко стати частиною місцевого культурно-соціального середовища. Ті ж, хто їхав у сусідні регіони, як правило, плекали надію швидко повернутися по закінченні активної фази бойових дій. Що й недивно – для більшості з них це був свідомий вибір, така собі внутрішня міграція.
І таких причин для неповернення переселенців досить багато. Як виявилося, нове місце проживання надає переселенцям можливості, яких у них на Донбасі просто не було. Згідно зі статистикою, більшість внутрішньо переміщених осіб працездатного віку мають дуже високий освітній і кваліфікаційний рівень. Вища освіта у більш ніж 70% з них – це серйозний показник.
Повернення ж для осіб середнього і старшого покоління пов'язано з величезними психологічними проблемами – їх терзає гірка образа на колишніх сусідів, колег, навіть родичів, які у відкриту називали їх «фашистами», погрожували фізичною розправою.
Що робити? На сьогоднішній день існує певна небезпека, що після звільнення окупованих територій Україна як держава втратить навіть той відносно невеликий за чисельністю «український Донбас» – кістяк, що складається з лояльних громадян, які потенційно могли б бути провідниками українських (а в загальному сенсі – європейських) цінностей. Будувати нові відносини буде просто нікому – довоєнні проукраїнці з Донбасу «розчиняться» на просторах країни, а нові просто не з'являться.
Варіантів того, як виправити цю ситуацію на державному рівні, не так вже й багато. З одного боку, можна звинуватити переселенців у відсутності «патріотизму по відношенню до малої батьківщини» і різними (насамперед економічними) важелями спробувати «виштовхнути» їх назад. Але також очевидно, що це шлях в нікуди – не бажаючи повертатися, такі люди з сім'ями швидше виберуть шлях справжнього емігранта, благо, зараз осісти в тій же Польщі не така вже й велика проблема.
З іншого боку, можна прийняти державну програму по мирній деокупації Донбасу і за допомогою різноманітних преференцій постаратися повернути всіх переселенців назад – туди, де вони жили до війни. Але це теж дуже непросто – тут на перший план виходить питання безпеки. Адже очевидно, що люди повертатимуться в середовище, взаємодія з яким буде, м'яко кажучи, не дуже позитивною, а ймовірніше – конфліктною. Тому переселенці повинні будуть отримати від держави гарантії того, що людям, які повернуться, не доведеться приховувати своє ставлення до держави і національних символів. Крім того, мають бути якісь гарантії щодо працевлаштування – адже колишні «колеги», які пережили окупацію і багато в чому підтримують «молоді республіки», навряд чи будуть сильно раді їхньому поверненню.
Таким чином, державі вже сьогодні варто почати комплексне вирішення питання переселенців і в широкому сенсі – у напрямку формування українського ядра майбутнього Донбасу. Щоб не виявилося, що всі жертви останніх років будуть марними, і після звільнення ми отримали пару-трійку мільйонів озлоблених жителів Донбасу і розгромлену інфраструктуру, куди треба буде вкладати мільярди доларів ще багато років.