Геополітика в мистецтві: як у Гамбурзі поставили оперу «Набукко» з відсиланням до війни в Сирії
І як українська співачка відзначилася в постановці опального росіянина Кирила Серебреннікова
Кирило Серебренніков – одна з ключових фігур останніх подій протистояння незалежної російської культури і офіційного режиму в РФ. Російський режисер, звинувачений у розтраті державних коштів, але на початку квітня звільнений за рішенням суду з-під домашнього арешту, де перебував із серпня 2017 року, за останній місяць опинявся в епіцентрі кількох важливих подій. Він був удостоєний Національної премії академії кінематографічних наук і мистецтв Росії «Ніка» в номінації «Краща режисерська робота» за фільм «Літо», його балет «Нурієв» отримав «Золоту маску» як найкраща постановка, а Німецький театр у Берліні 23 квітня повідомив, що планує навесні 2020 року показати виставу «Декамерон» у постановці Серебреннікова. Якщо, звісно, режисерові дозволять виїхати за межі Російської федерації.
Фільм «Літо» – не єдине досягнення талановитого майстра. Серебренніков, позбавлений у Москві телефону й інтернету, примудрився поставити в Гамбурзькому оперному театрі «Набукко» Джузеппе Верді. Прем'єра відбулася 10 березня цього року. Авторці цих рядків довелося бути на п'ятій виставі.
Як готувалася постановка? Акторська трупа в Гамбурзі знімала на мобільний телефон усі репетиції та відправляла записи довіреним особам в Москві, які передавали їх Серебреннікову на флешці. Режисер, звинувачений у розтраті державних коштів, переглядав ці записи, робив ремарки і відправляв їх назад у Німеччину. Дистанційна постановка стала можлива завдяки відданому адвокату і другу Серебреннікова Євгену Кулагіну.
Кирило Серебренніков у суді
Погодьтеся, знаючи все це, можна уявити, наскільки очікуваною була прем'єра, як хвилювалися учасники та який ажіотаж серед преси і публіки отримала постановка.
Яка історія написання опери? Джузеппе Верді – без перебільшення – найвиконуваніший оперний композитор усіх часів. Він – автор майже 30 видатних творів, значна частка яких з різним ступенем частоти і сталості йдуть в театрах всього світу. Опера «Набукко» – третя за рахунком в його біографії – принесла автору визнання шанувальників музичного театру не тільки XIX століття. Вона була написана 28-річним композитором у 1842 році і через рік поставлена в міланському театрі La Scala. Потім її ставили сотні разів.
Лібрето Темістокле Солера потрапило до рук Верді, який дуже зацікавився біблійним сюжетом про бідування древніх євреїв. Спочатку їх полонили вавилоняни, а потім відпустив на батьківщину цар Вавилона Набукко (Навуходоносором). Верді зрозумів, що може алегорично, в обхід цензури, розповісти про боротьбу італійців за власну державу. Шанувальники Верді знають, що знаменитий «хор євреїв» з ІІІ акту Va, pensiero, sull'ali dorate – «Лети, думка, на золотих крилах» з «Набукко» став для сучасників композитора гімном свободи, незалежності Італії, символом боротьби проти австрійського панування того періоду італійської історії. Цей хор ледь не став державним гімном країни. Відомий вислів: «Верді вдалося передати жадобу крові, що охопила Європу перед 1848 роком, і трепет жаху перед прийдешнім». Це була актуальна, наповнена передчуттям змін і майбутньої свободи Італії музична драма.
Як її інтерпретував російський режисер? Серебренніков не був би собою, якби не придумав гостросучасної та актуальної інтерпретації колізій стародавнього світу. «Enfant terrible російської культурної сцени залишився вірним собі, завдавши удар правителям у Москві», – так описало постановку агентство AFP. Захоплення французьких журналістів можна зрозуміти.
Режисер переніс дію в наш час, пов'язавши біблійний конфлікт Вавилона і полоненого єврейського народу з подіями, що відбуваються в Сирії наших днів. Перед глядачами розгортаються картини засідань Радбезу, на сцені співають запрошені у виставу постановниками живі біженці з Афганістану, Туреччини, зруйнованої Путіним і Трампом Сирії, що отримали в Гамбурзі притулок.
Російський бас Олександр Виноградов у ролі Захарії з дітьми-біженцями. Сцена з опери «Набукко»
Новаторський підхід режисера зазначила і Deutsche Welle: «Ця постановка націлена проти могутніх осіб, які несуть відповідальність за сучасні конфлікти, і тих, хто проклинає їхніх жертв – біженців. Вавилонський деспот Навуходоносор постає тираном, який править під гаслом «Ассирія насамперед». Його партія називається «Єдина Ассирія». Це явні натяки на президентів США і Росії Дональда Трампа і Владіміра Путіна з його партією «Єдина Росія».
Що відбувалося на сцені? Опера чудово оформлена: сучасні декорації та костюми – теж справа рук Серебреннікова. Рухомі рядки інформ-повідомлень, енергійні огляди залу засідань і кабінетів головних персонажів групами сек'юріті, робота ООН, демонстрації фотографій зруйнованих сирійських міст і страхітливих народних лих, моторошних, вутлих морських суденець, які перевозять біженців на Європейський континент, їхнє перебування в таборах переселенців – все це не порушує впливу музики. Як і не перебиває звучання прекрасного оркестру, хору та солістів, запрошених з усього світу.
«Миротворці». Сцена з опери «Набукко»
Музичним керівником постановки виступив міланець Паоло Каріньяні, який працює по всьому світу. Він блискуче реалізував найважливіший – музичний – бік опери. На противагу опері-ораторії, якою її нерідко ставлять у світі, зокрема й у Києві, гамбурзький спектакль сповнений живих людських почуттів – великих, глобально-соціальних і простих, інтимно-ліричних.
Партію головного героя – Набукко, виконав 48-річний грецький баритон Димитрій Платаньяс. Вавилонський цар в його виконанні – похмурий, завжди з насупленими бровами деспот, тиран, диктатор, що нікого не щадить, часто впадає в безумство, але все ж прозріває і дарує милосердя народу Ізраїлю.
Димитрій Платаньяс (Набукко) та Оксана Дика (Абігайль)
Дві його дочки борються за любов молодого високопоставленого ізраїльтянина Ісмаїла (туркменський тенор Довлет Нургельдиєв), племінника іудейського первосвященика Захарії (російський бас Олександр Виноградов). Сестри – лагідна, але цілеспрямована і чесна законна спадкоємиця вавилонського престолу Фенена (французьке меццо-сопрано Жеральдін Шове) і Абігайль (українське сопрано Оксана Дика), позашлюбна дочка Набукко і рабині, – крім серця Ісмаїла змагаються за престол. Однак Фенена, люблячи ізраїльтянина, переходить в іудейство. А Абігайль – пихата, підступна і нещадна – за будь яку ціну прагне захопити корону батька, серце Ісмаїла і навіть згодна на смерть сестри.
Оксана Дика
Як відзначилася українська співачка? Незважаючи на такий «негативний» сценічний образ, українці Оксані Дикій вдалося воістину стати зіркою цієї вистави – і за зовнішніми даними, і за силою таланту. Вона однаково блискуче виглядала і в першому акті (в червоному костюмі серед чорно-сірої «армії» співробітників ООН), і в другому – в момент її тимчасової перемоги над сестрою і помилкового захоплення престолу (в білому вбранні серед того ж оточення), і в фіналі, де її наздоганяє смерть, – у чорному.
Але справа навіть не в костюмах. Оксана виділяється харизмою, прекрасним голосом, яскравою зовнішністю, внутрішнім напором, майже реальним життям у світі її героїні. Вона легко співає в усіх регістрах, підкоряючи густим грудним тембром внизу і легким, світлим і одночасно «наповненим» звуком на верхах. При цьому ніякого форсування, натиску, все звучить просто і природно.
Відомо, що цю партію Верді писав для знаменитої примадонни Джузеппіни Стреппоні, після виконання якої співачка... втратила голос. Величезний діапазон, складна колоратура, разом з тим, необхідність співати напористо-брутально привели вокальні дані майбутньої другої дружини композитора до краху. Але Оксана все виконала ідеально – як з точки зору вокальної, так і акторської техніки.
Довлет Нургельдиєв (Ісмаїл) і Оксана Дика (Абігайль). Сцена з опери «Набукко»
Чим іще запам’яталася постановка? Дуже гарно виглядав Захарія-Виноградов, що ніби між іншим дістає рокітливі низькі звуки, легко, «сучасно» рухається по сцені без натяку на таку люб'язну серцю постановників-традиціоналістів ораторіальну ходульність свого персонажа. І відмінний тенор Нургельдиєв – головний ліричний герой, володар красивого, «повнокровно-тембристого» голосу. Молодий чоловік палко любить свій народ і Фенену – у Серебреннікова не дуже цнотливу, але досить цільну героїню.
У виставі чимало еротичних мізансцен, напоїв, папараці, телевізійників та інших атрибутів сучасності. Це аж ніяк не заважає багатому, класичному звучанню численних хорів (хормейстер Еберхард Фрідріх) – не масовок, а живих, індивідуалізованих людей, що активно рухаються сценою.
Це тим більше вражає, що у Києві «Набукко» йде дуже традиційно. Анатолій Солов'яненко, який поставив відновлення опери в березні 2016 року, нарікав, що режисуру не критикував тільки лінивий. Критика обґрунтована, оскільки «хорова драма» Верді в Національній опері нагадує скоріше концертне виконання в історичних костюмах, ораторію в декораціях, ніж живий спектакль. Це особливо помітно в порівнянні з подібними живими, захоплюючими, наповненими режисерськими знахідками постановками, на кшталт тієї, що відбувається у Гамбурзі.