Вірменія та Азербайджан на початку тижня домовилися про припинення вогню на території Нагірного Карабаху. Президенти двох країн, що ворогують, у присутності президента Росії Владіміра Путіна підписали відповідну мирну угоду. За її умовами, серед іншого, Вірменія має віддати два своїх райони Азербайджану.
Чи дійсно можливо припинити військовий конфлікт в один день і як його завершення вплине на геополітичну ситуацію у світі, розповів Mind військовий експерт Михайло Жирохов.
Попередня ніч принесла формальне завершення другої карабахської війни, що як «раптово» почалася 27 вересня, так «раптово» і закінчилася. Проте ні про яку раптовість не йдеться.
За останні роки було два великих загострення в Нагірному Карабаху – у квітні 2016 року і липні 2020-го, і повномасштабна війна була лише питанням часу. Так само не раптово завершилася війна на проміжному етапі. Причина – звільнення азербайджанською армією Шуші і неможливість утримання вірменами Степанакерту.
А ще із самого початку війни основним завданням Москви, яка вважає Закавказзя своєї «вотчиною», було не дати Баку здобути остаточну перемогу й «підвісити» ситуацію в стані «ні миру, ні війни».
Втім, нічого нового Кремль не придумав – так само в останній момент росіяни вийшли з «миротворчими» ініціативами під час боїв у Придністров'ї в 1992-му, так само російські війська увійшли на Донбас у серпні 2014 року, коли Донецьк і Луганськ було фактично взято нашим угрупованням.
Отже, перше, що варто сказати, – ні про яких миротворців не йдеться, незважаючи на те, що Путін наполягає на своїй миротворчій ролі. Миротворці – це збройні формування, які мають мандат від будь-якої міжнародної організації (ОБСЄ або ООН).
Нинішні угоди виглядають так, що обидві сторони конфлікту (Вірменія та Азербайджан) із доброї волі запросили іноземні війська. Причому в незрозумілому міжнародному статусі.
Вже очевидно, що Росія задіє 15-ту окрему мотострілецьку бригаду, яка в рамках ОДКБ має статус «миротворчої» і була одним із тих формувань, що планували ввести в Україну влітку 2014 року.
Крім того, вже є інформація, що від Азербайджану буде задіяно турецьких «миротворців» (з таким же статусом). Якщо ця інформація підтвердиться, то ми побачимо якийсь аналог сирійського Ідлібу, де так само взаємодіють Росія й Туреччина.
На нинішньому етапі така рамкова угода для Баку виглядає безумовною перемогою – Азербайджану передаються всі території, раніше окуповані Вірменією. Країна отримує сухопутний коридор у Нахічевань, територія так званої Нагірно-Карабахської республіки стискається до декількох гірських районів, постачання до яких здійснюється єдиною Лачинською дорогою (хоча й під контролем росіян).
З іншого боку, така угода має цілу низку серйозних «мін», які можуть «вибухнути» в майбутньому. Тут варто розуміти, що припинення бойових дій саме зараз вигідно Азербайджану – фактично сил, щоб остаточно розв'язати «карабахську» проблему, в армії немає.
Виявилося, що ведення високотехнологічної війни – задоволення не з дешевих, і запаси високоточної керованої зброї та баражувальних боєприпасів за півтора місяця боїв критично зменшилися.
Крім того, нельотна погода, яка може днями встановиться в Карабаху, паралізувала б використання безпілотної авіації. А отже, війна перейшла б у розряд окопної – і втрати в азербайджанської сторони значно б збільшилися. Все ж гірські умови накладають серйозні обмеження на використання бронетехніки.
І найголовніше для Азербайджану – наявність російських військ було й залишиться серйозним дестабілізаційним фактором у регіоні. Ще у багатьох свіжі в пам'яті події війни «08.08.08» в Грузії, коли саме фейковий обстріл російських «миротворців» послужив спусковим гачком для початку повномасштабної війни проти Тбілісі.
Як зміниться геополітична ситуація у світі найближчіми роками, не знає ніхто, і може так трапитися, що в РФ почнуться чергові «гойдалки» із грою в «збирання імперії». Ніхто не може гарантувати, що росіяни не скористаються своєю присутністю в Карабаху для того, щоб «підігріти» регіон.
Не зовсім зрозуміла зараз і позиція США – особливо на тлі обрання нового президента, який відзначився своєю провірменською позицією.
Ще одним аспектом другої карабахської війни став відкритий «злив» Єревана Москвою. З огляду на досвід зіткнень 2016-го і липня 2020 року багато хто з військових спостерігачів очікував на масову появу в Карабаху «іхтамнєтов» із серйозним озброєнням і системами ППО.
Однак цього не сталося, і Росія використала цю війну для того, щоб взяти Вірменію під свій щільний контроль. Останній дещо похитнувся після подій 2018 року і млявої спроби країни вийти на прозахідні позиції (хоча в ООН Єреван чітко тримався у фарватері російської політики – досить згадати голосування щодо Криму).
На сьогодні очевидно, що доля прем'єр-міністра Вірменії Миколи Пашиняна вирішена, і до влади дуже скоро прийдуть чергові російські маріонетки, які використовуватимуть внутрішній протестний потенціал і пропагандистський штамп «Росія – миротворець, яка врятувала країну від повного розгрому».
Безпосередньо війна в Карабаху та її результати не сильно вплинуть на Україну. У зовнішній політиці наші пріоритети розставлені дуже давно. Київ завжди виступав за територіальну цілісність Азербайджану, до того ж наше військово-технічне співробітництво має давнє коріння.
У плані отримання досвіду – як ведення бойових дій, так і зовнішньої політики – цей конфлікт є для нас безцінним.
Він вперше показав, що конфлікти на пострадянському просторі мають і військове розв'язання. Правда, при певних обставинах і готовності суспільства нести певні втрати (а звільнення територій далося Баку зовсім не дешево – у плані як людських втрат, так і матеріальних).