Щорічно 10 грудня у світі відзначають День прав людини. Саме в цей день у 1948 році Генеральна Асамблея ООН ухвалила Загальну декларацію прав людини, а через два роки – у 1950-му – офіційно встановила свято та рекомендувала іншим країнам проводити спеціальні заходи. Яка ситуація із захистом прав людини в Україні і, що ще потрібно зробити в цьому напрямку, розповів Mind адвокат, юрист Sayenko Kharenko, Олександр Матвієнко.
Декларацію ухвалили майже відразу після жахливої Другої світової війни, що порушила всі можливі права мільйонів людей, і головне право – право на життя.
Декларація стала першим світовим документом, що сформулював положення про права людини. У ній визначили основні гарантії, що зобов'язана забезпечити держава кожній людині, без прив'язки до віку, статі, раси та будь-яких інших ідентифікаторів.
З часом межі застосування та саме визначення поняття «права людини» значно розширилися, створивши об'єктивну необхідність перегляду концептуального підходу до інституції захисту людського життя та гідності. Із здобуттям незалежності в 1991 році Україна все більше дивиться на західний світ, як на приклад дотримання прав та свобод людини. Але чи справді ми готови переймати досвід Норвегії, Ісландії, Данії чи Швеції? Чи є наша країна тим місцем, де людське життя та свобода – найбільші цінності? Краще за все подивитися на цифри.
І перша з них – це ТРИ. Саме таке місце посідає Україна в антирейтингу країн за кількістю звернень до Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ). Вище нас лише Туреччина та Росія. Дві країни, чиї геополітичні дії та амбіції протягом останніх 20 років турбують усю світову громадськість. Але як утворилася така цифра? Невже ми дуже любимо писати скарги та необґрунтовано звертаємося за найвищою справедливістю до ЄСПЛ. Ні, на жаль.
І тут ми згадуємо другу цифру – 95. Згідно зі статистикою на офіційному сайті ЄСПЛ, 2020 року Україна програла 95% справ за заявами українських громадян чи підприємств про порушення державою їхніх прав. Це жахливий показник, і він говорить, що цифра 95 для нас абсолютно справедлива. Кожен із нас заслужив цю цифру, бо, коли держава порушує права людини – вона до неї байдужа, вона нехтує інтересами інших з метою отримання вигоди для себе. А тема байдужості нашого суспільства неосяжна. Байдужість електорату приводить до влади такого ж байдужого чиновника, він зі свого боку призначає байдужого поліцейського, а поліцейський лише через три години приїжджає на терміновий виклик і бачить лише оболонку від ще недавно живої людини, бо байдужі перехожі три години проходили повз і ніхто з них не викликав швидку.
Подібних прикладів тисячі, різниця лише в суб'єкті та предметі байдужості. І на це може бути логічна відповідь – треба звертатися до повноважних органів, скаржитися, вимагати від держави захисту.
Так ми підійшли до нашої третьої цифри – 69. Тих, хто захоче подати скаргу, навіть не почують. Згідно зі звітом омбудсмена з прав людини за 2020 рік, 69% скарг (16 742) стосуються права на звернення до державних органів та інформації. В нашій країні дві третини звернень людей просто ігнорують. Зрозуміло, що проблеми тих, чиї скарги розглянули, розв'язуються лише у виняткових випадках.
Одним із трендів 2021 року у сфері державного контролю є масове запровадження санкцій, зокрема проти українських громадян. Ми вивели модну нині cancel culture на державний рівень. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду (далі – КАС ВС) уже 10 місяців завалений скаргами українських громадян і компаній на відповідні рішення Ради національної безпеки та оборони України.
РНБОУ замінила суд, ухвалює популістські рішення, не слухає пояснення людей, і це вже призводить до того, що кожен, на кого було накладено санкції, отримає своє переможне рішення ЄСПЛ. Адже Венеціанська комісія (86-те пленарне засідання) та ЄСПЛ (справа «Аль-Нашиф проти Болгарії» тощо) уже визначили, що державні адміністративні органи в разі ухвалення рішень з прав та зобов'язань людини мають дати людині можливість ефективного захисту. Незважаючи на політику та кон'юнктуру.
Думаю, що відповідь очевидна. Навіть те, що судова влада, згідно з Конституцією, є окремою та суверенною гілкою, вона стала вічно реформованою та політизованою.
Представники влади ще до розгляду справи дають їй оцінку в публічних виступах та ніби підводять суддів до потрібного рішення. На жаль, судді – люди досвідчені і розуміють все одразу. Юридична спільнота знає, що зрештою скаже КАС ВС і Велика палата Верховного Суду, а потім знову 95, знову ЄСПЛ.
Абсурдність ситуації вражає. Пройшовши всі етапи національного судочинства, не отримавши від держави справедливості, люди звертаються до ЄСПЛ, після цього держава погоджується виконати вимогу громадянина України, виконує та заводить на нього кримінальну справу за розкрадання державних коштів шляхом звернення до ЄСПЛ.
Приклад такого алгоритму – гучна справа «Золотий Мандарин Ойл проти України», яку розслідує НАБУ і в якій предметом справи є право звернення до ЄСПЛ за справедливістю.
І повертаючись до запитання: «Чи готові ми стати частиною провідних світових демократій?» Частина з нас готова, але держава може за це ув'язнити.