Президент України Володимир Зеленський наприкінці червня вніс до Верховної Ради законопроєкт про приєднання України до Конвенції про екстрадицію (№0158). Метою зазначеного проєкту документа, за словами глави держави, є створення правових підстав для видачі осіб, які, намагаючись ухилитися від відповідальності за вчинені злочини, переховуються на території однієї з країн – учасниць конвенції, з метою їх притягнення до кримінальної відповідальності або виконання вироку. Як документ може діяти на практиці і яка ситуація в Україні із пошуком злочинців за кордоном для притягнення останніх до відповідальності, розповів Mind адвокат з кримінального права, спеціаліст у сфері екстрадиції та розшуку в системі Інтерпол Дмитро Коноваленко.
Зазначеним законопроєктом передбачається приєднання до конвенції, яка підписана у 1993 року між урядами американських держав, та врегульовує питання екстрадиції в межах організації американських держав.
Наразі питання екстрадиції осіб з України та на територію України з інших держав врегульовано:
Ці міжнародні правові акти практично повністю покривають правове регулювання екстрадиції на європейському континенті.
Однак, згідно з даними департаменту з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції України за 2018–2021 роки, крім Сполучених Штатів Америки, Україна не взаємодіяла в питаннях екстрадиції з жодними державами, що входять в орбіту організації американських держав.
Лише у 2019 році з України до США було видано одну людину і у 2020-му видано ще двоє людей. А щодо видачі із США в Україну для відбування покарання, то статистика свідчить, що з 2018 року до кінця 2021 року не відбулося жодної екстрадиції.
Отже, наміри ратифікувати конвенцію про екстрадицію американських держав, безумовно, покращить кількісні показники взаємодії України у відносинах з такими державами у питанні видачі правопорушників, адже за умовами конвенції така видача буде вже не правом, а міжнародним зобов'язанням держави, звісно, за умови дотримання базових умов екстрадиції.
Відтак це логічний і послідовний крок, після ратифікації Україною Міжамериканської конвенції про взаємну допомогу в кримінальних справах, до якої Україна приєдналась у листопаді 2020 року.
Аналізуючи питання екстрадиції, не слід забувати, що специфіка такого правового інституту полягає в досить тісному взаємозв'язку міжнародно-правових механізмів та дипломатичних відносин між державами. Це дає можливість взаємодіяти Україні в цій сфері навіть з тими державами, з якими відсутні будь-які договірні відносини в питаннях видачі.
Яскравим прикладом є одна з моїх нещодавніх справ, де Міністерство юстиції України дозволило екстрадувати громадянина Саудівської Аравії до Держави Кувейт для виконання вироку. Видачу громадянина було забезпечено попри те, що між Україною та Державою Кувейт не існує ні договору про видачу, ні історії взаємодії в цих питаннях, а документи, які надійшли від прокуратури Кувейту, мали чимало запитань.
Відповідь на те, чому так відбулося, дає помітне покращення політичних відносин між Україною та Кувейтом з 2021 року, зокрема, відновлення прямого авіасполучення, активізація військового та економічного співробітництва.
Видача може здійснюватися на основі принципу взаємності в міжнародному праві, що, безумовно, додає процесу екстрадиції політичного забарвлення, оскільки результат залежатиме виключно від політичного мікроклімату між державами та обстановці у відповідному регіоні.
Варто лише згадати намагання України в рамках екстрадиції забезпечити видачу вагнерівців з білорусі до України. У даному випадку, безумовно, політичні інтереси білорусі в співпраці з росією переважили їхні міжнародно-правові зобов'язання.
Як адвокат іноземців, яких затримують в Україні за розшуком тих чи інших країн, можу сказати, що існують системні проблеми захисту осіб, що перебувають в екстрадиційній процедурі в Україні. Ось деякі з причин виникнення зазначеної ситуації:
Також варто окремо зупинитись на тенденціях щодо відносин з росією в питаннях екстрадиції. До початку широкомасштабного вторгнення Україна продовжувала взаємодіяти в питанні екстрадиції з росією найбільше з-поміж інших держав.
Статистика свідчить, що з України до росії було видано у 2018 році 10 осіб, у 2019-му – 12, у 2020-му – 13 і у 2021-му – 16, і це лише ті, щодо яких є вироки. Натомість Україна в порядку екстрадиції отримала від російської сторони у 2018-му – 16 осіб, у 2019-му – 14 осіб, у 2020-му – 11 осіб і у 2021-му – 13 осіб.
Що стосується екстрадиції громадян, які є лише обвинуваченими, то, згідно зі статистикою Офісу генерального прокурора (на той час ГПУ), у 2018 та 2019 роках було видано до росії 13 осіб. Тобто кількість таких запитів на порядок менша ніж та, де взаємодія відбувається за вироками судів.
Скоріше за все, наведені показники пов'язані з тим, що територія росії стала справжньою гаванню для втікачів, зокрема через недружні відносини між Україною та росією. Але не дивлячись на це, міжнародні зобов'язання щодо екстрадиції продовжували виконуватись.
Після початку широкомасштабного вторгнення росії в Україну ситуація в сфері екстрадиції кардинально зміниться не лише у відносинах з Україною, але і з іншими країнами.
Як повідомила сама генпрокуратура рф, у березні–травні 2022 року країни Європи 43 рази відмовилися екстрадувати до росії людей, видачу яких вимагає російська генпрокуратура.
Тобто відмов стало втричі більше, ніж за аналогічний період минулого року. Тоді як у січні–лютому 2022 року відомство країни-агресора отримало лише чотири відмови у виконанні запитів на екстрадицію. Вважаю, що це цілком логічна реакція на міжнародному рівні, і ця тенденція буде лише збільшуватись.
Ситуацію по втікачах до росії, до тимчасово окупованого Криму та окупованих територій Донецької і Луганської областей законодавці вирішили ще минулого року шляхом внесення відповідних змін у КПК України. Відтепер слідству дозволили проводити заочне розслідування та заочно судити осіб, не оголошуючи їх в міжнародний розшук, для цього достатньо лише підтвердження, що особа перебуває в росії або ж на тимчасово окупованих територіях України.
Безумовно, такі зміни увібрали в себе купу ризиків для потенційного порушення прав людини, втім, гадаю, що з часом вони будуть усунуті судовою практикою.
Напевно, зараз найбільш гостро постане питання притягнення російських військових злочинців до кримінальної відповідальності і їх екстрадицію в Україну. В подібних випадках екстрадиція буде суттєво ускладнена міжнародними обмеженнями у взаємодії країн щодо переслідування військових злочинців, а особливо щодо здійснення міжнародного розшуку каналами Інтерполу. В цьому випадку, ймовірно, більшість цивілізованих країн застосує принцип універсальної юрисдикції щодо російських військових злочинців, та у разі ідентифікації таких осіб на території цих країн вони постануть перед їхніми національними судами за злочини в Україні.
Крім того, обійти обмеження щодо міжнародних перепон дозволить створення міжнародного військового трибуналу ad hoc за військовими злочинами вчиненими в Україні. Останній отримає «зелене світло» на переслідування росіян по всьому світу, винних у геноциді українців, та військових злочинах.