Після початку повномасштабної війни Україна змушена була переосмислити буквально все – від питань безпеки до економічної моделі. Ми більше не маємо розкоші зберігати старі підходи лише тому, що вони працювали за мирних часів. Сьогодні йдеться не тільки про те, як вижити. Йдеться про те, якою буде Україна в майбутньому – сильною, незалежною та економічно стійкою.
Десятиліттями нас називали «житницею Європи». Ми звикли до цієї ролі – постачальника сировини. Але ця модель себе вичерпала. Вона не дає нам ані стабільності, ані впливу, ані гідного доходу. І найголовніше – не створює майбутнього для українських регіонів. Сьогодні ми маємо шанс не просто відновити те, що було втрачено, а побудувати нову економіку. Про те, яке місце в ній посідає переробка, Mind розповів Максим Попельнюх, підприємець, експерт у сфері агропереробки та промислового розвитку, громадський діяч.
Переробка має бути в основі нової економіки. Саме вона перетворює тонну зерна на робочі місця, податки, регіональний розвиток, технології та стійкість. Це не пафос – це стратегія виживання та зростання.
Сировинна модель економіки прирікає країну на залежність. Вона робить нас вразливими до будь-яких зовнішніх змін – від світових біржових цін і вартості логістики до погоди чи політичної ситуації в портах. І головне – вона залишає всередині країни мінімум доданої вартості.
Україна роками експортує зерно, соняшник, сою, інші базові агрокультури. Але що ми отримуємо? Продаючи сировину, ми втрачаємо значну частину потенційного прибутку. Ті, хто переробляє нашу продукцію за кордоном, заробляють набагато більше. Саме там створюється прибуток, робочі місця, там залишаються податки, зростає бізнес.
Разом із цим ми втрачаємо можливість розвитку регіонів. Там, де могла б бути локальна переробка, залишаються склади, елеватори, трактори – і люди, які змушені шукати роботу в інших країнах. Ми не розвиваємо суміжні галузі – машинобудування, логістику, енергетику, технології, упаковку, контроль якості.
Кожна тонна вивезеного необробленого зерна – це втрачена можливість для економіки України.
Наприклад, у 2023 році Україна експортувала понад 40 млн тонн зернових. Уявіть, скільки робочих місць ми могли б створити, переробивши хоча б третину із цього в Україні.
У середньому тонна кукурудзи в сировинному експорті дає $180–220 виторгу. А після переробки в крупу, борошно та супутні продукти – ця сума зростає на 30–40%. І, що важливо – вона залишається в країні.
Я добре знаю цю проблему не з теорії, а з власного досвіду. Уже багато років ми розвиваємо в центрі України підприємство з переробки зернових культур. Замість того щоб просто продавати кукурудзу, ми перетворюємо її на крупу, борошно, зародки, висівки. Це реальний шлях доданої вартості – із села чи поля через виробництво до кінцевого споживача.
Більша частина нашої продукції споживається саме в Україні – її щодня використовують виробники снеків, сухих сніданків, пивоварні та інші підприємства харчової промисловості. Це означає, що переробка працює на внутрішній ринок, підтримує суміжні галузі, створює робочі місця й рухає економіку вперед. А крім того, наші готові продукти вже експортуються у 25 країн світу – і цей напрям лише зростає.
Це високі витрати на енергоносії, складна логістика, адміністративні бар’єри. Але ми бачимо: попит на якісний український продукт є – як всередині країни, так і за її межами.
У державному масштабі це також означає зменшення залежності від коливань цін на світових сировинних ринках. Продукція з доданою вартістю – це сильніша переговорна позиція на міжнародних ринках, кращий платіжний баланс, зниження чутливості до логістичних криз і зовнішнього тиску.
Економіка, що базується на переробці, – це не мрія. Це абсолютно реальний шлях для України. Щоб переробка стала не винятком, а нормою, потрібні чіткі кроки з боку держави, фінансового сектору й суспільства. Насамперед – зменшення податкового тиску, стабільні правила гри та зниження адміністративних бар’єрів. Потрібні доступні кредити, а також грантові програми – як державні, так і міжнародні. Іноземна фінансова допомога – це ресурс, який треба не блокувати, а, навпаки, всіляко сприяти його залученню, створювати прозорі та зрозумілі умови для участі бізнесу в таких програмах.
А зараз у нас все зовсім інакше. Замість того щоб підтримувати переробку на практиці, держава часто діє навпаки. Один лише приклад: сьогодні фермер, який вирощує зерно, сплачує 14% ПДВ, а підприємство, яке його переробляє, – вже 20%. Тобто створення доданої вартості фактично карається. Це демотивує бізнес інвестувати в переробку та законсервовує сировинну модель економіки.
Крім того, варто запровадити цільову підтримку експорту готової продукції, яка формує валютну виручку й водночас залишає в Україні додану вартість.
Державна політика має бути переорієнтована з підтримки сировинного експорту на просування готової продукції з високою доданою вартістю, яка формує валютну виручку та залишає цінність у країні. Україна заслуговує на економіку цінності – і час для цього настав.