У великих індустріальних парках В’єтнаму виготовляють продукцію світових брендів, зокрема Louis Vuitton, New Balance, Calvin Klein, Apple, Swarovski тощо. Як країні без демократичних свобод і розвинених інституцій вдалося залучити американських та європейських інвесторів із демократичного світу? Чим принципово відрізняється азійська модель індустріальних парків, і що з цього може бути корисним для України, Mind розповів Олександр Бондаренко, керівний партнер Bureau of Investment Programs, співзасновник індустріальних парків NOVO.
Після 30 років постійної та виснажливої війни до 1986 року, суцільної бідності й відсутності інфраструктури В’єтнамові вдалося не просто відновити економіку, а й збільшити ВВП на душу населення з 2004 до 2024 року у 12 разів – сьогодні це майже $4800 на особу. Історично бідна й нерозвинена країна зробила економічний прорив та увійшла до клубу так званих азійських тигрів – країн, які демонструють стабільне економічне зростання на рівні 6–7% щороку протягом останніх 10–15 років. Причому на початку 1990-х років ресурсів у них було значно менше, ніж в України. А розвивати індустріальні парки вони почали ще з 1996 року.
Отже, індустріальні парки В’єтнаму та України мають лише одну спільну рису. Податкові пільги – це те, що об’єднує в’єтнамські та українські індустріальні парки. Тільки система пільг у В’єтнамі дещо складніша. Наприклад, якщо в Україні резиденти парків звільняються від податку на прибуток на 10 років, то у В’єтнамі залежно від типу виробництва підприємства можуть бути звільнені від податку на прибуток на 5, 10 або 15 років за умови, що обіг не перевищує встановлені законодавством ліміти.
Як і в Україні, діє спеціальний пільговий режим на оренду або купівлю землі в межах індустріальних парків. Але навіть з урахуванням пільг, земля в українських парках зараз дешевша. Для порівняння: 1 га промислової землі в Україні коштує близько $100 тис., а у В’єтнамі – $200 тис. і більше.
Зазначу, що всі пільги, які передбачено законодавством для резидентів українських індустріальних парків, нівелює законопроєкт про компенсацію інвестицій через податки (№13414 і №13415), який передбачає кешбек для переробних підприємств на повернення інвестицій у виробництво. Кешбек буде у вигляді податкової компенсації. Ця система давно працює в ЄС, коли інвестори можуть отримати від 30% до 70% кешбеку з вкладених у завод грошей. У певних країнах підприємцям повертають інвестиції навіть живими грошима.
Якщо цей закон в Україні ухвалять, то стане неважливо, будуєш ти завод в індустріальному парку чи ні. Переваги для інвесторів, які створюють виробництва на території індустріальних парків, стануть не такими привабливими.
Тож, щоб історія з розвитком індустріальних парків України тривала, варто надавати резидентам ІП ще більше пільг і привілеїв. Інакше в індустріальних парках не буде взагалі сенсу, окрім ситуації, що одна компанія робить під себе конкретний парк.
На податкових пільгах схожість між в’єтнамськими й українськими індустріальними парками закінчується.
Цікаво, що робітники заводів, розташованих у парках, їздять на роботу здебільшого на скутерах і мотоциклах. Біля кожного підприємства є величезна парковка на 500–1000 скутерів. На одному поверсі заводу можуть працювати 500–700 людей одночасно. Бачив це на власні очі.
Середня зарплата на заводі у В’єтнамі – $350-400, це вже включно податками! У країнах Східної Європи, як-от Румунія чи Словаччина, за таку зарплату знайти працівників неможливо вже років 25. Тому компанії йдуть до В’єтнаму.
Після останнього підвищення податків у 2024 році Україна втратила перевагу дешевого виробництва. А з огляду на те, що в ЄС досі діють грантові програми для виробничих компаній і система кешбеку (держава повертає до 30–50% інвестицій), інвестори обирають саме ЄС – Польщу, Румунію, Литву.
До речі, я бачив дуже мало сонячних електростанцій. Це типова ознака економіки, що розвивається: бізнес не надто переймається екологічністю, бо електрика з традиційних джерел поки що дешева, тож немає сенсу вкладати сотні тисяч доларів у «зелену» енергію для свого заводу. В Україні, навпаки, проєкти СЕС і батарей дуже актуальні.
Отже, у комуністичному В’єтнаму без свободи слова та демократичних інституцій вдалося залучити світових виробничих гігантів. Бо насамперед інвесторам гарантували безпеку їхнього бізнесу й податкові пільги.
Основні галузі – електроніка та текстиль, трохи є фуд-сектору. Найбільше валютних надходжень приносить текстильна галузь – щорічно близько $55 млрд. При цьому 90% компаній працюють за контрактною моделлю: в’єтнамські заводи шиють одяг для італійських, французьких, американських, японських брендів.
Але пріоритет країни – електроніка. Більшу частину iPhone вже збирають саме у В’єтнамі. Держава має стратегію стати електронним хабом Південно-Східної Азії, адже експорт електроніки приносить значно більше прибутку, ніж текстиль. Проста математика: експорт одного iPhone – $400, 1 кг текстилю – $20–30. Тому вигідніше мати один електронний завод, ніж п'ять великих текстильних виробництв.
Більш агресивні податкові та інвестиційні стимули. Потрібен доступ до дешевих фінансових ресурсів, довгих «грінфілд»-кредитів і фінансування для нових інвестиційних проєктів.
Недоторканність приватної власності. Інвестори не повинні навіть припускати, що хтось може приїхати з обшуком, вилучити техніку чи відібрати підприємство.
Контрактне виробництво як економічна стратегія. Україна має розвивати цей підхід і створювати умови, які приваблюватимуть світові бренди розміщувати свої замовлення саме тут.