Ознаки ПТСР має 44% українських дітей. Це не просто цифра – це кожна друга дитина поруч. Дитина, яка прокидається від сирени, не може заснути після новин, тримає страх усередині, бо «мама і так втомлена». Не завжди травмує сам факт війни – часто більше шкодить мовчання дорослих або їхні надто тривожні, жорсткі пояснення. Як говорити з дитиною про війну чесно, але без зайвого страху, як відповідати на складні запитання та як зменшити тривожність, Mind розповів психолог проєкту психоемоційної підтримки дітей Litokryl Петро Полященко.
Часом дорослим здається, що тема війни для дитини надто страшна й тривожна, тож краще не пояснити. Але це міф – говорити потрібно.
Якщо дитина бачить, що щось відбувається, чує вибухи, сирени, дивиться на втомлених батьків і не отримує пояснень – вона починає фантазувати. А уява в цьому віці часто малює страшніші картини, ніж реальність. Коли дорослі мовчать або уникають теми, дитина втрачає відчуття безпеки. Вона перестає довіряти словам батьків, бо ті кажуть: «Усе добре», але по очах і поведінці видно – щось не так. Навпаки, чесна, спокійна розмова, де є прості пояснення й конкретні дії, – дає дитині відчуття захищеності.
Говорити потрібно. Але говорити так, щоб дитина не злякалася ще більше, а змогла зрозуміти й опертися – на дорослого, на дії, на любов.
Я часто чую від батьків: «А як узагалі можна говорити з дитиною про війну так, щоб не налякати?». Відповідь проста: говорити чесно, але доступно й м’яко – з урахуванням віку дитини.
Ключове – дати зрозуміти: те, що відбувається, – небезпечно, але ми знаємо, як діяти. У таких розмовах обов’язково включайте практичні опори:
І головне – говоріть щиро. Дитина має відчути себе не жертвою, яку загнали в кут, а особистістю, яка має варіанти впливу на поточну ситуацію.
«А ми помремо?», «Чому стріляють?», «Де тато?». Такі запитання – не про факти, а про потребу дитини відчути: мене бачать, мене чують, я в безпеці. Дитина шукає не точну відповідь, а опору. Тому важливо реагувати з розумінням і щирістю, але без залякування чи уникання теми.
Такі відповіді – це не «замилювання очей». Це створення всередині дитини системи координат, у якій навіть складні теми можна прожити, не зламавшись.
Після розмови про війну дитина може сумувати, злитися, плакати чи мовчати. І це нормально – ці реакції свідчать, що дитина переживає, осмислює, адаптується.
Норма, якщо:
Так працює здорова психіка: вона проживає й поступово інтегрує новий досвід.
Тривожними сигналами можуть бути:
У таких випадках краще не чекати, а звернутися до дитячого психолога. Бо самостійно дитині важко впоратися з внутрішньою бурею, і вона потребує допомоги, щоб відновити баланс.
Коли тривога накриває знову, дитина миттєво зчитує стан дорослого. І саме тоді нам важливо бути для неї не ідеальними, а стабільними.
1. Ваша присутність і спокій. Не потрібно грати «незворушність» – просто будьте поруч і пояснюйте, що робите: «Чуємо сирену – йдемо в коридор, бо там безпечніше. У нас є ковдра, ліхтарик, вода – ми підготовлені». Це не просто дії – це сигнали безпеки, які дитина зчитує тілом.
2. Забезпечте тактильність. Обійміть, погладьте по спині або скажіть: «Я з тобою». Навіть кілька секунд тілесного контакту можуть значно знизити тривожність.
3. Облаштуйте «місце сили» на випадок сирени. Це може бути спальне місце в коридорі, улюблений плед, м’яка іграшка, малюнки на стіні. Все, що робить простір затишним і знайомим.
4. Дайте дитині право на емоції. Якщо вона плаче чи лякається – не заспокоюйте «не бійся», а підтвердіть: «Так, страшно. Але ми разом, і ми знаємо, що робити».
5. Будьте гнучкими в побуті. Війна – це надзвичайна ситуація. Якщо дитина кілька ночей не спить – не варто вимагати 10 прикладів із математики чи вивчений вірш.
6. І головне – дбайте про себе. Дорослий, який вміє впоратися зі своїм страхом, – найкраща опора для дитини. Сон, їжа, тиша, підтримка інших дорослих – це не розкіш, а ваш ресурс, який напряму впливає на стан дитини.
Ми не можемо скасувати війну для дітей. Але ми можемо допомогти їм не залишитися наодинці зі страхом. Розмови про війну непрості, але вони дають дитині головне: довіру, відчуття контролю й емоційний контакт із дорослим. Не потрібно бути ідеальним – важливо бути поруч. Говорити чесно, визнавати свої емоції, пояснювати дії. І не боятися просити про допомогу, якщо дитина не справляється.
У просторах Litokryl ми щодня бачимо: дитина, яка має підтримку, легше адаптується, краще розуміє, що відбувається, і головне – зберігає довіру до дорослого світу. А це – найміцніша опора, з якою можна пережити навіть війну.