Україна швидко розвиває цифрові сервіси, але їхня основа – фізична інфраструктура. Водночас будівництво телеком-інфраструктури в Україні нагадує марафон із перешкодами. Погодження документів, підписи й печатки розтягують процес на роки, тоді як інвестори й держава втрачають гроші та час. Хто гальмує розвиток і як пришвидшити процес, Mind розповів Сергій Колесниченко, старший менеджер телеком-проєктів DTEL-IX.
Щоб датацентр функціонував, його потрібно підключити до оптичних мереж у каналізації електрозв'язку вздовж вулиць. Якщо труб у землі немає, їх будують, а потім тягнуть кабелі.
Проблема виникає вже на етапі планування: місто відновило дороги й тротуари, подбало про велосипедистів, але не врахувало потреби зв'язку. Новий асфальт різати не можна, тому оператор змушений прокладати мережу через промзони та пустирі, що затягує строки й підвищує вартість.
Рішенням може бути зміна правил містобудування. У них уже потрапила невідворотність побудови велоінфраструктури під час реновації вулиць; можна б було додати й інфраструктуру зв'язку з переходом права власності до міста і з прозорим регулюванням доступу до цієї інфраструктури з боку НКЕК (Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сферах електронних комунікацій), щоб місто повернуло інвестиції.
Після попередніх обстежень території починається гра в кадастрові карти. Вони закриті, і, навіть отримавши витяг, з‘ясовується, що не завжди можна вгадати, хто може погодити робочий проєкт – не обов'язково реальний експлуатант території є власником або орендарем. Місто мусило розвиватись, кількість схем для відчуження територій тим, хто буде про них дбати, десятиріччями збільшувалась; сьогодні будівництво часто йде там, де важко визначити, хто має право погоджувати.
Подібна проблема виникає і з транспортною інфраструктурою, яка історично завжди була поруч зі зв'язком; у минулому навіть існувало спільне міністерство. Після прийняття Закону України «Про доступ до об'єктів будівництва, транспорту, електроенергетики з метою розвитку електронних комунікаційних мереж» доступ до цих об'єктів мусив би стати простим і передбаченим – виконуйте закон, погоджуйте і копайте. Але транспортна інфраструктура не управляється однією компанію чи відомством, нові підзаконні акти не все регулюють, а старі не всі скасовані. Структура власності часто нагадує «державу в державі»: транспортники зізнаються, що іноді й самі не знають, чия це територія. Щоб поставити підпис, їм доводиться шукати підстави у стосах документів – а це знову час, якого завжди бракує.
Наш останній проєкт будівництва нової каналізації до датацентру мав такі етапи: місяць – попереднє обстеження, місяць – проєктування, більше трьох років погоджень і лише пів року роботи будівельної бригади. Таймлайн іншого проєкту вийшов схожим.
Щойно ми заасфальтували свою «зв'язківську» штробу, поруч на вулиці Леонтовича з'явилася нова – енергетики прокладали кабель у сусідню будівлю. Виявилося, що їхні погодження проходять набагато швидше. Страх залишитися без електрики через борги чи навіть просто так змушує підписантів ухвалювати рішення швидше: «Будете копати – наші труби не зачепіть».
Ми відчули цю різницю й на собі. Замовивши додаткову потужність на вузол, ми швидко отримали інформацію про технічну можливість, наявні кабелі, вартість погоджень. Наступного разу ми передали пакет документів, підписали довіреність – і вже через пів року мали всі дозволи разом із лічильником з віддаленим зняттям показників. Це й має вигляд справжнього прогресу.
У енергетиків погоджень було менше, а все відбувалося під час найсильніших блекаутів – було не до дрібних затримок. Для нас же шість місяців на документи – це дуже швидко. Зв'язківці не можуть відключити світло чи зв'язок під час будівництва, тому залишається тільки мріяти про можливість скоротити строки погоджень хоча б до пів року й робити все через «єдине вікно» з чіткими термінами розгляду. Нехай це буде дорожче, зате швидше й передбачуваніше.
У зв'язківців шлях довший: ідея → бізнес-план → технічне завдання → проєктування → погодження → дозволи → будівництво → введення в експлуатацію. І на кожному етапі втрачається і час, і гроші. Повернути інвестиції можна тільки після завершення проєкту.
Кошторис, складений рік тому, через інфляцію «роздувається». Те, що ще недавно здавалося прийнятним, за два роки стає тягарем для бюджету компанії. Ринок фіксованого зв'язку не встигає наздоганяти інфляцію й тому, що оператори не встигають будувати нову інфраструктуру, коли старої вже бракує.
Тому виникає питання: чому б просто не порахувати, скільки реально коштує швидке погодження через єдине вікно, офіційно взяти гроші за прискорення, підписати акти, профінансувати виїзд спеціалістів на обстеження, технагляд і оформлення документації? Оператор готовий платити, адже інфляційні втрати від затримок у рази більші – сотні тисяч гривень здаються краплею в морі порівняно зі здороженням матеріалів і робіт.
Проблема в іншому: після будівництва об'єкт стає основним засобом компанії з довгим терміном амортизації. Через повільну амортизацію компанія сплачує податок на прибуток майже з усієї вартості будівництва, а податкові кредити майбутніх періодів інфляція фактично «з'їдає». У результаті витрати, приведені на рік інвестиції, є мізерними.
Ми не можемо поставити всі інвестиції у витрати відразу на рік, коли вони здійснені, щоб реінвестувати «недоплачений» податок. Але й не просимо запровадження податку на виведений капітал. «Втрати» держави від знецінення податкових кредитів можна компенсувати інакше – наприклад, знижками на сервіси, якщо оператор швидше реінвестує власні кошти й буде розвивати мережеву інфраструктуру.
Як би не хотілося будувати сервісну економіку з великою доданою вартістю, низькомаржинальна, довгоокупна фізична інфраструктура, у тому числі в галузі зв'язку є міцним фундаментом, поверх якого будується все інше. Прискорення розбудови та інвестицій саме у фізичну інфраструктуру дають поштовх розвитку всієї економіки загалом.
Якщо цього не робити, ми матимемо несвоєчасний запуск сервісів, що залежать від фізичної інфраструктури зв‘язку, інвестори не одержать дохід, держава не отримає податки, затримається цифровізація регіонів.
Країні потрібно вирівняти швидкість будівництва інфраструктури зі швидкістю розвитку цифрових сервісів. Це можливо лише через зміну підходів до погоджень і дозвільних процедур. Ключові кроки можуть бути такі:
Бізнес не швидкий і рахує бізнес-кейси, захищає інвестиції, шукає фінансування, але він ризикує своїми грошима. Вмовляння держави дозволити проводити роботи, від яких держава відчує помітне поліпшення – це ненормально. Той, хто затримує цифровий розвиток, ризикує грошима бізнесу, які могли б бути сплачені у вигляді податків.
Телеком сьогодні – це не лише бізнес, а й критична складова цифрової держави. Від швидкості розгортання інфраструктури залежить конкурентоспроможність економіки та якість життя громадян. Якщо погодження і дозволи залишаться на рівні «марафону з перешкодами», інвестори й далі втрачатимуть кошти, а країна – час. Єдиний вихід – цифровізація процедур, прозорі правила та політична воля, щоб інфраструктура рухалася з тією ж швидкістю, з якою зростають потреби суспільства.