Понад 1,5 млн українців живуть із діабетом. З початку повномасштабного вторгнення рф їхнє здоров'я разюче погіршилося, особливо в людей з діабетом 2-го типу. За даними дослідження, опублікованого в медичному журналі The Lancet, частка пацієнтів із критично високим рівнем цукру (понад 10% глікованого гемоглобіну) в Україні подвоїлася під час війни – з 11% до 24%.
Це не просто статистика. За кожною цифрою – людина, яка щодня балансує між нормальним самопочуттям і ризиком інсульту, інфаркту, втратою зору чи ампутації. Водночас кожне таке ускладнення – не лише людська трагедія, а й колосальне навантаження на систему охорони здоров'я. Проте 1,3 млн людей із діабетом 2-го типу залишаються фактично поза увагою держави.
Яка вартість бездіяльності, чого пацієнтам бракує від Міністерства охорони здоров'я та як може працювати публічно-приватне партнерство, щоб змінити підхід до підтримки пацієнтів і профілактувати ускладнення діабету 2-го типу, Mind розповіли виконавча директорка громадської організації «Діа-Дзен» Юлія Кукліна та лікар ендокринолог-дієтолог Анастасія Соколова.
Дослідження впливу війни на пацієнтів із цукровим діабетом показало: затримки з візитами до лікаря, корекцією терапії, а також нестача витратних матеріалів прямо асоціюються з погіршенням контролю за рівнем глюкози в крові.
До цього додалися перебої в постачанні інсулінів і засобів для моніторингу глюкози, особливо у прифронтових регіонах. А деякі пацієнти від початку повномасштабної війни взагалі не проходили профілактичні огляди, оскільки пріоритетом стало виживання, а не контроль хронічних хвороб.
Отже, подвоєння частки пацієнтів із небезпечно високим цукром – це наслідок зруйнованого війною побуту, неможливості дотримуватися збалансованого харчування та фізичної активності, а також результат хронічного стресу на тлі війни.
Особливо вразливими виявилися вимушені переселенці та мешканці прифронтових регіонів. Постійні обстріли, хвилювання за близьких на фронті, втрата рідних – усе це підвищує ризик інсулінорезистентності та прискорює перехід предіабету в цукровий діабет 2-го типу.
Для держави цей досвід має стати сигналом: підтримка людей із хронічними захворюваннями потребує не менше уваги, ніж будь-яка інша реформа в медицині.
Нині державна політика щодо підтримки людей із цукровим діабетом відрізняється за типом захворювання. Пацієнти з діабетом 1-го типу (на сьогодні це близько 200 тис. українців) за програмою «Доступні ліки» безоплатно отримують інсулін і тест-смужки для самоконтролю цукру в крові. Водночас 1,3 млн людей із діабетом 2-го типу залишаються фактично поза увагою держави, хоча саме в цій групі найвищі ризики ускладнень через недостатню компенсацію діабету – тобто контролю за рівнем глюкози.
Парадокс у тому, що державні витрати на профілактику ускладнень могли б бути в рази меншими за витрати на лікування пацієнтів.
Як пацієнтська, так і медична спільнота вважають, що в пацієнтів із діабетом 2-го типу є декілька першочергових потреб.
1. Засоби для самоконтролю рівня цукру в крові (тест-смужки, сенсори, глюкометри). Держава не компенсує їхню вартість людям із діабетом 2-го типу. Для людей на пенсії та для тих, хто через вимушений переїзд орендує житло й без того має фінансові труднощі, це часто непідйомні суми.
Найдешевший набір тест-смужок обходиться приблизно в 600 грн на місяць. Тому не всі пацієнти можуть регулярно стежити за рівнем глюкози й фактично лікуються «наосліп».
2. Сучасні цукрознижувальні препарати. У програмі «Доступні ліки» безоплатно надаються три діючі речовини: метформін, глібенкламід і гліклазид. Останні два за кордоном майже не призначають, бо вважають їх «ліками минулого покоління». Метформін залишається базовим препаратом, але часто дає побічні ефекти. Натомість у поєднанні з гліфлозинами, більш сучасними, дієвішими препаратами, він досить добре переноситься і показує високу ефективність. У країнах ЄС це вже перевірили на десятках тисяч пацієнтів. Та й в Україні вони включені у протоколи лікування, проте через високу вартість більшості людей ці медикаменти не по кишені.
Доступність сучасних цукрознижувальних препаратів (SGLT2-інгібітори, агоністи GLP-1, сучасні комбіновані препарати базальних інсулінів з аГПП-1) має стати реальним стандартом, а не опцією лише для заможних пацієнтів. Це препарати, що не тільки знижують цукор, а й доведено зменшують ризик серцево-судинних і ниркових ускладнень. В Україні вже існують програми реімбурсації інсулінів і частини препаратів, але забезпечення досі нерівномірне.
Не менш важливо налаштувати злагоджене надання медичної допомоги у громадах, аби не доводити пацієнтів до кризових станів.
Для сімейних лікарів це може бути навчання за сучасними протоколам, групові освітні програми, для пацієнтів – можливість запису на онлайн-консультації до лікаря та доступ до цифрових сервісів підтримки незалежно від місця перебування людини.
3. Доступні витратні матеріали (голки, шприци). Пацієнтам із цукровим діабетом 2-го типу держава не компенсує вартість інсулінових шприців чи одноразових голок, які потрібні їм щодня, а це ще до 1000 грн додаткових витрат на місяць.
4. Психологічна підтримка. Війна загострила ментальні проблеми багатьох українців, а для людей із хронічними захворюваннями це подвійний удар. Для лікування важких хронічних станів, як от діабет та пов'язані з ним серцево-судинні на інші ускладнення, самих лише медикаментів недостатньо. На тлі стресу захворювання прогресують швидше, тому потрібен комплексний підхід, де психоемоційна підтримка відіграє чи не найголовнішу роль.
Цукровий діабет 2-го типу переважає за поширеністю серед населення й несе непоправну небезпеку для здоров'я: повільно руйнує судини, нирки, очі, серцево-судинну систему, часто протікає безсимптомно до появи ускладнень. Аби запобігти погіршенню здоров'я, життя пацієнта з діабетом перетворюється на щоденний «менеджмент» рівня цукру, а це у свою чергу вимагає від пацієнта контролювати харчування, мати збалансований раціон і стабільний режим сну, підтримувати фізичну активність, регулярно вимірювати глюкозу та вміти керувати стресом.
Без комплексного підходу неможливо досягти компенсації діабету – стану, коли цукор тримається в нормі і людина може жити повноцінно. Тож на державному рівні варто розглянути можливість включення психотерапевтичної складової у стандарти лікування діабету. Це можливо через пілотні програми в регіонах у співпраці медичних закладів, пацієнтських організацій і центрів психологічної підтримки.
Уже тривалий час між пацієнтськими організаціями, які розуміють реальні потреби людей із діабетом, і державними структурами, які мають ресурси для змін, існує прірва. Та все ж активісти відкриті до діалогу з державною та прагнуть спільного пошуку рішення. Адже пацієнти, які вже в групі ризику через високий цукор, не можуть чекати.
Ситуація змінилася порівняно з десятиріччям тому – з пацієнтськими організаціями хоча б говорять. Продуктивна співпраця склалася з Національною службою здоров'я України (НСЗУ): ГО «Діа-Дзен» брала участь у розробці системи категоризації пацієнтів на реімбурсацію інсулінів, адвокувала включення тест-смужок до програми реімбурсації.
Але НСЗУ – виконавчий орган. Стратегічні рішення про включення препаратів до Програми медичних гарантій ухвалює Міністерство охорони здоров'я. І тут контакту майже немає. Коли ми говоримо про статистику ускладнень, ампутацій, інсультів, чуємо у відповідь про необхідність змінити спосіб життя, відмовитися від паління та алкоголю. Так, це база для профілактики, але для 300–400 тис. українців із критично високим цукром це вже не працює – їм треба рятувати життя прямо зараз.
1. Розширити програму реімбурсації. Включити тест-смужки та гліфлозини для пацієнтів із діабетом 2-го типу. Ці препарати вже пройшли процедуру оцінки медичних технологій, включені в українські протоколи лікування, тобто держава підтвердила їхню безпеку та економічну доцільність. Залишилося лише ухвалити рішення.
2. Залучити приватний сектор до програм раннього виявлення. Фармацевтичні компанії, страхові організації, великі роботодавці можуть фінансувати скринінгові програми для груп ризику. Раннє виявлення предіабету та інсулінорезистентності дає шанс запобігти розвитку захворювання без дорогого лікування.
3. Створити платформу для обміну даними. Пацієнтські організації постійно спілкуються з науковцями, лікарями, колегами з інших країн. Ми бачимо, як влаштована підтримка людей з діабетом у ЄС, і готові ділитися досвідом, організовувати навчання, долучати міжнародних експертів. Потрібна системна співпраця, а не епізодичні зустрічі.
4. Пілотувати інтегровані програми допомоги. У регіонах із високою концентрацією переселенців або на прифронтових територіях можна запустити комплексні програми, які поєднують медикаментозне лікування, психологічну підтримку, забезпечення засобами самоконтролю та навчання пацієнтів. Це дасть конкретні дані про ефективність та економічну віддачу.
Пропонуємо як перший крок – формалізувати скринінг психічного стану. Наприклад, зробити короткі опитувальники для встановлення депресії, тривоги, діабетичного дистресу – і це вже має стати частиною стандартних візитів до сімейного лікаря та ендокринолога.
Далі – включити до Програми медичних гарантій окремі пакети послуг із психоосвіти та групової або індивідуальної психологічної підтримки для людей з цукровим діабетом 2-го типу.
Тут важливо, щоб НСЗУ оплачувала не лише аналізи й таблетки, а й роботу психолога чи психотерапевта. Завдання ж МОЗ і профільних асоціацій – розробити прості інструкції: кого й коли направляти до психіатра, психолога, кризової служби, як організувати онлайн-підтримку пацієнтів із прифронтових регіонів.
Паралельно можна залучати органи місцевого самоврядування, громадських активістів і шукати можливості проведення тренінгів для сімейних лікарів і медсестер, впроваджувати гарячі лінії підтримки для пацієнтів, щоб вони не залишалися сам на сам зі своїм діагнозом – ні медично, ні психологічно.
Науковці попереджають: якщо 300–400 тис. українців із діабетом 2-го типу перебувають у критичному стані, то через рік-два їх неминуче чекають ускладнення. Кожне ускладнення – це втрата працездатності, інвалідність, передчасна смерть. Для країни, яка й так потерпає від війни, втрата сотень тисяч потенційно активних громадян – це ще й тягар для економіки.
При цьому держава обирає вкладати шалені кошти в лікування наслідків замість того, щоб інвестувати в профілактику. Але економічний розрахунок на боці профілактики.
Рік забезпечення пацієнта сучасними препаратами та засобами самоконтролю за рівнем цукру коштує в рази менше, ніж лікування інсульту, діаліз або реабілітація після ампутації, які можна попередити.
Пацієнтські організації готові бути партнерами держави, вони мають експертизу, зв'язки з міжнародною спільнотою, розуміння реальних потреб людей. Бізнес має ресурси та досвід ефективного управління проєктами. Державні інституції мають повноваження та бюджет. Усі разом вони можуть створити систему, яка спирається на науку, доказові методи та світові протоколи лікування.