На четвертому році повномасштабної війни 87% українців перебувають у стані стресу, свідчать дані останнього дослідження Gradus Research. Найчастіші емоції наших співвітчизників – втома (55%) і напруженість (41%). Майже ті самі цифри демонструє соціологічне дослідження щодо психічного здоров’я українців у межах програми «Ти як?»: 83% опитаних відчувають високий рівень стресу, причому 78% безпосередньо пов'язують це з повномасштабним вторгненням рф. Українці зізнались, що проживають безсилля, розчарування та відчай.
Загалом із 2022-го стрімко збільшуються вразливі групи людей, що перебувають у постійному стресі та потребують підтримки. Йдеться, зокрема, про військових і ветеранів, захисників і цивільних, що пройшли полон, медиків, рятувальників, близьких і друзів усіх перелічених, та в принципі всіх українців, які живуть у стані тривоги, очікування, втрати або постійної невизначеності.
Як спілкуватися з тими, хто почувається вразливим, не зачепити найболючіші місця та не посилити травму, а навпаки – стати джерелом підтримки, яке повертає відчуття опори й людяності, Mind розповіла Анна Протасова, психологиня платформи Betobee, спеціалістка з тілесно-орієнтованої психотерапії та сексологиня.
Так. Травмачутливе спілкування – це особливий спосіб комунікації, який враховує, що людина, з якою ми спілкуємося, може мати за плечима досвід втрат, участі у військових діях або дотичності до них, насильства, небезпеки чи довготривалого стресу.
Ми ніколи не знаємо всього про історію іншої людини, тому говоримо так, щоб не підсилювати біль, не знецінювати пережите й не втручатися в її особисті процеси проживання емоцій.
Травмачутливе спілкування не означає, що ми уникаємо говорити про складні теми чи переживання, а швидше визначає нашу готовність робити це в такий спосіб, щоб допомагати людині зцілити її біль.
Безпека. Уникати різких слів, оцінок і особистих питань, які можуть бути тригерними.
Контроль. Дозволити людині самій визначати, про що і скільки вона готова говорити.
Гідність. Говорити з повагою, не «виховувати», не радити того, про що не просили, бачити в першу чергу людину та її славну силу.
Визнання досвіду. Не знецінювати й не порівнювати біль, бачити досвід людини як унікальний.
Повільний темп. Не тиснути, не вимагати «жити далі», не намагатися прискорити зцілення людини.
Травмачутливе спілкування – це комунікація з позиції «ми обидва цінні й маємо право на свій досвід». Так ми даємо людині відчути, що вона має право на свої почуття і що поруч є хтось, хто може витримати її переживання й, не посилюючи біль, допомогти його подолати.
Ні: «Я знаю, як тобі важко».
Чому: ми не можемо знати, що переживає інша людина (навіть якщо мали подібну ситуацію у власному житті). Важливо визнавати унікальність досвіду кожної людини.
Так: «Я не уявляю всього твого болю, але я поруч».
***
Ні: «Усі ми смертні / всі помирають».
Чому: узагальнення та раціоналізація не допомагають зменшити емоційне переживання та знецінюють біль людини.
Так: «Твоя втрата реальна. Мені шкода, що тобі доводиться це переживати».
***
Ні: «Спробуй не думати про це / відволікайся».
Чому: заборона на переживання не дозволяє пройти природній цикл, а консервує горе.
Так: «Якщо хочеш говорити – я слухаю. Якщо хочеш просто помовчати – я теж буду поруч».
***
Ні: «Не плач / тримайся».
Чому: плач – це нормальна емоцій реакція на втрату, і вона не має стримуватися. Говорячи «не плач» ми додаємо людині сорому та провини за її емоції.
Так: «Можеш плакати, злитися, мовчати – будь-яка твоя реакція зараз нормальна. Я поряд».
***
Ні: «Ти маєш бути сильною/им».
Чому: ця фраза додає тиску і забороняє людині природні переживання, що може сприйматися як нестерпне навантаження.
Так: «Ти вже робиш дуже багато. Ти маєш право на свою вразливість та емоції».
***
Ні: «Час лікує».
Чому: це знецінює переживання людини зараз, і не дає людині підтримки в поточний момент.
Так: «Ти маєш право переживати це у своєму темпі. Я готова підтримувати тебе стільки, скільки буде потрібно».
***
Ні: «Відмучився(лася) / там йому/їй краще».
Чому: пошук позитивних сторін у втраті звучить як насильство над втратою людини.
Так: «Це дуже боляче. Мені шкода, що це сталося».
***
Ні: «Ще когось знайдеш».
Чому: фокус на «новому партнері» знецінює нинішню втрату.
Так: «Ця людина була для тебе дуже важливою. Я бачу, як сильно ти сумуєш».
***
Ні: «Ваш син / чоловік – герой», «Герої не вмирають».
Чому: героїзація може звучати як виправдання смерті, а не визнання болю.
Так: «Я дуже вдячний/а за все, що він зробив. Мені щиро шкода, що ви його втратили».
Ні: «Та не переживай так, він же не на «нулі».
Чому: це додає порівняння болю і знецінює переживання людини за свого близького.
Так: «Ти дуже хвилюєшся за нього, це видно. Як я можу тебе підтримати зараз?»
***
Ні: «У тебе ще добре, от у знайомих син загинув».
Чому: порівняння болю не зменшує його, а додає сорому за те, як людина переживає власний досвід.
Так: «Твої страхи реальні. Те, що іншим теж важко, не робить твій біль меншим».
***
Ні: «Ну що, як там твій?» (із цікавості / між іншим)
Чому: це сприймається не як щира увага до переживань людини, а більше як данина ввічливості. А надмірна цікавість може створювати тиск.
Так: «Хочеш розповісти, як він і як ти? Якщо ні – я не наполягаю».
***
Ні: «А що він каже: коли кінець війни?»
Чому: це створює відчуття тиску на людину та накладає нереалістичні очікування щодо можливостей окремого військовослужбовця.
Так: «Чи є щось, про що ти мрієш після його повернення? Можу просто послухати».
***
Ні: «Навіщо він туди пішов?» / «Як ти могла його відпустити?»
Чому: це знецінює вибір людини захищати країну та показує неповагу до неї.
Так: «Це складний вибір для всієї вашої родини. Бачу, як це на вас вплинуло».
***
Ні: «Моєму туди не можна, у нас же діти...».
Чому: це звучить як виправдання, а не як підтримка.
Так: «Мені страшно навіть уявити, як це – чекати з фронту. Якщо хочеш, я тут, щоб просто побути поруч».
***
Ні: «То що, не вийшло «відмазати»? Він сам пішов чи за повісткою?»
Чому: це знецінює вибір людини захищати країну, показує зневагу до військових загалом.
Так: «Не буду питати про те, що може бути надто особистим. Якщо захочеш – сама розкажеш стільки, скільки буде комфортно».
***
Ні: «Ти маєш бути сильною / тримайся!»
Чому: це забирає у людини право проживати свої почуття у вашій присутності.
Так: «Тобі важко зараз. Ти маєш право втомлюватись і ламатися. Якщо тобі треба поплакати / виговоритися – я поруч».
***
Ні: «Все буде добре» (коли ніхто цього не може гарантувати).
Чому: це дає нереалістичну надію та знецінює тривогу / інші почуття в моменті.
Так: «Я не знаю, як буде далі, але зараз я з тобою».
Ні: «А що там було на війні?» (як допит / цікавість).
Чому: часто розмови про війну можуть бути тригером для людини або ж здаватися надмірним навантаженням для слухача, що викликатиме провину.
Так: «Якщо тобі колись захочеться поділитися досвідом – я готовий слухати, але не буду випитувати».
***
Ні: «У тебе там стріляли? Ти вбивав людей?»
Чому: розмови такого характеру створюють відчуження та можуть спровокувати сильні переживання в людини.
Так: «Я поважаю твої кордони й не питатиму про те, що може бути болючим. Якщо хочеш, можемо говорити про щось інше».
***
Ні: «Ви пройшли жахи війни, це напевно зробило вас сильнішими».
Чому: досвід, який пережила людина, міг дуже по-різному вплинути на неї. Вимога «сили» накладає певні очікування й може провокувати сором чи провину.
Так: «Ти пережив(ла) дуже важкі речі. Не обов’язково ставати від цього «сильним/ою». Важливо, щоб ти був(ла) у безпеці й мав(ла) підтримку».
***
Ні: «Скоріше б це все скінчилося» (у стилі «я втомився від новин»).
Чому: те, що ми бачимо у новинах, – тільки частина реального досвіду ветеранів(нок). Подібні зауваження збільшують розрив між військовими і цивільними.
Так: «Ти маєш повне право втомлюватися від цієї реальності. Якщо є щось, що полегшує твій день – я готова допомогти це зробити».
***
Ні: «Ну розкажи, як усе там насправді» (з цікавістю, а не як підтримка).
Чому: створює тиск на людину, яка може бути не готова ділитися зараз і перетворює її досвід на джерело утіхи / задоволення цікавості.
Так: «Якщо говорити про фронт важко – давай оберемо тему, яка буде тобі безпечнішою зараз».
***
Ні: (без попередження) Обійняти, плеснути по спині, пожартувати про війну.
Чому: ці прояви можуть бути тригерними та спровокувати сильні почуття в людини. До того ж фізичні дотики можуть сприйматися як небезпека.
Так: «Можна я тебе обійму чи краще не чіпати?» / «Як тобі комфортніше – говорити про службу чи ні?»
Ні: «Просто рухайся далі».
Чому: травматичний досвід неможливо просто «прибрати з життя». Зцілення травми потребує часу та спеціального підходу.
Так: «Зцілення займає час. Я не кваплю тебе й залишаюся поруч».
***
Ні: «Могло бути й гірше».
Чому: це знецінює досвід людини та забирає право на проживання її власного болю.
Так: «Те, що з тобою сталося, вже достатньо важко. Твій досвід важливий».
***
Ні: «Ти занадто реагуєш / драматизуєш».
Чому: це присоромлює людину за її природні прояви почуттів, змушуючи соромитися своїх реакцій.
Так: «Твої реакції мають причину. Я хочу краще зрозуміти, що з тобою відбувається».
***
Ні: «Іншим людям ще важче».
Чому: порівняння болю не робить його меншим чи стерпнішим, але створює відчуття дистанції.
Так: «Твій біль не треба порівнювати з чужим. Мені важливо, що відбувається саме з тобою».
***
Ні: «Чому ти досі не «відпустив/ла» це?»
Чому: процес переживання травми неоднаковий у різних людей і потребує часу. Людина може відчути сором за те, що «неправильно» проживає свої почуття.
Так: «Травма не зникає «за розкладом». Як я можу допомогти тобі пройти цей шлях?»
***
Ні: «У мене теж був стрес, я розумію, що таке ПТСР» (без такого ж досвіду)
Чому: навіть якщо схожий довід був, проживання все одно не однакове. А стрес та шокова травма – це занадто різні процеси, щоб їх можна було порівняти.
Так: «Я не знаю точно, як ти себе почуваєш, але хочу бути підтримкою, якщо ти цього хочеш».
Травмачутливе спілкування – це не лише про те, як підтримати людину в кризі та болю. Це також про те, як не забирати в неї право на радість, легкість і маленькі прояви життя. Бо поруч із фразами, що знецінюють горе, існує інша група висловлювань – ті, що знецінюють нормальність. Вони не звучать як відкрита агресія, але роблять те саме: підсилюють провину, сором, відчуття «я не маю права».
У час повномасштабної війни це особливо помітно: люди часто стикаються не тільки з коментарями, які травмують, а й з «мовчазним контролем» – оцінками того, як вони мають жити, відпочивати, сміятися чи показувати себе в соцмережах.
Саме тому важливо говорити не лише про фрази, які ранять у горі, а й про ті, що ранять у радості – коли людині забороняють жити чи дбати про себе.
Нижче – перелік висловлювань, які створюють такий тиск і позбавляють права на нормальні людські почуття та потреби. Це теж частина травмачутливості – зберігати простір для життя та зцілення.
Ні: «Як ти можеш радіти, коли війна?»
Чому: Маніпуляція почуттям провини за позитивні емоції.
Так: «Я рада, що в твоєму житті є місце для радості. Це підтримує і мене».
***
Ні: «Соромно постити фото з кавою / подорожжю / усмішкою».
Чому: Нав’язування «правильного» способу жити під час війни, трансляція сорому за радість і спробу «нормальності».
Так: можна зовсім не коментувати або ж висловити радість за людину.
***
Ні: «Зараз не час для свята / відпочинку / особистих новин».
Чому: формує ідею про недоречність радості та позитивного досвіду, викликає сором.
Так: «Ми маємо право одночасно радіти й пам’ятати про обставини. Радість це джерело сил для подолання труднощів».
***
Ні: «Писати / говорити / займатися чимось, окрім теми війни, – соромно».
Чому: одне із завдань нас як суспільства – зберегти себе і сили для життя не тільки до перемоги, а й після неї. Ми не можемо поставити на паузу все інше, окрім війни.
Так: «Ти маєш право робити те, що для тебе важливо зараз, і при цьому зберігати контакт із реальністю війни».
Травмачутливість – це навичка, якої ми потребуємо як суспільство, щоб турбуватися про себе й інших, переживаючи досвід війни. Від того, наскільки ми засвоїмо цю навичку, залежить відновлення психіки кожного й суспільства загалом.