Тема ухилення від військової служби – сьогодні одна з найбільш обговорюваних і найболючіших для українського суспільства. Якщо ділити світ на чорне і біле, то «ухилянтство» явно є чорним. Але реальність складніша, а надмірний осуд часто дає протилежний ефект: деморалізує, роз’єднує й відволікає від рішень, які справді підсилюють армію та країну.
Почнімо з того, що «ухилянтство» – не одне явище, а парасолька. Тут і втеча за кордон, і реальне СЗЧ, і «ментальне СЗЧ» (коли людина формально у лавах ЗСУ, але фактично не воює і не працює), і «порішав». І ті, хто боїться, і ті, хто не витримав, і ті, хто шукає лазівки. Мотиви, умови й відповідальність у цих випадках різні. Тож це не чорне і не біле, а швидше широкий спектр сірого.
Чому осуд і тотальна критика «ухилянтів» насправді не несуть користі українському суспільству та армії в стратегічній перспективі? На це запитання спеціально для Mind відповів Вадим Зукін, військовослужбовець Сил оборони України, розклавши це явище на кілька різних площин і проаналізувавши його з різних точок зору.
Цей феномен існував у різні часи й у різних країнах. Наприклад, у Стародавньому Римі чоловіки відрізували собі великі пальці, щоб не служити в армії.
Також можна помітити таку закономірність: що більше впевненості в перемозі, то менше ухилянтства. Що непевнішими здаються перспективи, то менше охочих йти в армію.
І тут важлива роль інформаційного поля. «Воювати будуть всі», «війна – це надовго», «ми ніколи не переможемо» – гучні заголовки та заяви прекрасно конвертуються в перегляди, рейтинги, упізнаваність. Але, коли суспільству регулярно продають відчуття безвиході, страху або приниження, ціна цього – не лише тривожність. А ще й падіння мотивації та готовності брати відповідальність.
Осуд «ухилянтів» у такому середовищі стає ще одним способом зняти напруженість – знайти винного, щоб не зустрічатися з реальністю: війна довга, ресурси обмежені, рішень мало, і вони непопулярні.
У суспільній дискусії «ухилянт» – це зазвичай конкретний чоловік призовного віку. Але, якщо розширити рамку, постає незручне запитання: хто ще ухиляється від відповідальності?
Україна десятиліттями жила в архітектурі безпеки, де великі країни гарантували стабільність, а право сильного – нібито не норма. Сьогодні країни Заходу складно активно засуджувати, адже вони дають Україні можливість боротися.
Проте підтримка партнерів часто дозована й обмежена так, щоб ми не програли, та водночас – щоб війна не завершилася швидко й однозначно. Це реальність страхів, внутрішніх політик і небажання брати на себе «надмірні ризики».
Наприклад, президент США Дональд Трамп постійно нагадує, що майже за чотири роки війни Україні допомогли більш як на $350 млрд. При цьому, для прикладу, у 2025 році бюджет США на оборону / війну становив близько $950 млрд. Виходить, що за чотири роки, США витратили до 10% оборонного бюджету мирного періоду на допомогу Україні. При цьому значна частина цих коштів пішла на закупівлю американської зброї та компонентів, а їхні інструктори й виробники набули унікального досвіду.
У такій системі надто зручно відвести весь гнів на «ухилянтів» усередині країни й не помічати, що вагання й обережність зовнішніх гравців теж мають свою ціну.
Уявімо державу як систему з двох критичних контурів: фронт і тил. Фронт без тилу не воює – бо гроші, виробництво, ремонт, логістика, закупівлі, податки йдуть із тилу. Тил без фронту теж не має сенсу – бо саме фронт зупиняє ворога.
Більшість оборонних витрат Україна покриває з власного бюджету. Бюджет – це податки, які з'являються, коли хтось працює, виробляє та продає. Але із цієї «компанії» вже пішли мільйони: хтось за кордон, хтось служить, хтось переховується.
Тому кожне мобілізаційне рішення має подвійний ефект. З одного боку, це посилення армії. З іншого – удар по економічній базі, яка цю армію утримує. У бізнесі це назвали б рішенням, яке одночасно зменшує виторг і підвищує собівартість: менше людей створює додану вартість – більше людей треба забезпечувати.
Саме тому фраза «воювати будуть усі» без уточнень звучить як поганий управлінський слоган. Реальність складніша: потрібні тил, економіка, регулярні свіжі поповнення тощо.
Не забуваймо особливості українського менталітету. Коли в нас достатньо ресурсу, ми мало думаємо про оптимальне використання. І лише коли його починає катастрофічно не вистачати – придумуємо геніальні технологічні рішення. Тому тримати армію в легкому дефіциті людей – правильно. Бо ключове питання таки не суто в кількості, а в тому, як зробити систему ефективнішою: якісна підготовка, правильний розподіл, ротації, прозорі правила, мотивація, справедливість і довіра до процедур.
Є ситуація, знайома багатьом сім’ям військових. Людина служить, місяцями не бачить рідних. Дружина живе між тривогами й короткими повідомленнями «Я на зв’язку». І раптом вона бачить у соцмережах чиєсь «нормальне» життя: море, усмішки, коктейлі. Перша реакція – гнів, образа, бажання написати коментар, засудити та присоромити.
Цю емоцію легко зрозуміти. Але розкладемо її на кілька складових.
Перше – здоровий глузд. Людина, яка свідомо обрала інший життєвий шлях, не змінить свого рішення через якийсь коментар у соцмережі. Українське суспільство загалом погано вміє вести діалог і ще гірше – визнавати іншу позицію. Це помітно і в бізнесі, і в публічних дискусіях: згода з опонентом часто сприймається як слабкість, а зміна думки – як поразка.
Друге – нераціональне використання часу й енергії. На обговорення, осуд і внутрішні діалоги з «винними» люди витрачають значно більше ресурсів, ніж на відновлення себе, розвиток або підтримку близьких. Ці дії не змінюють реальність, але забирають сили.
Третє – самоотруєння. Осуд не приносить жодного практичного результату: пара на морі продовжує жити своїм життям, військовослужбовець залишається в армії, а страждає по факту – та сама дружина військового. До й без того складної емоційної ситуації додається ще один шар злості, роздратування та виснаження. Часто це виливається в побутові конфлікти, зриви на дітях або випадкові сварки з незнайомими людьми. Загалом же з кожним таким епізодом запускається каскад негативу, який не наближає перемогу, але поступово руйнує суспільство зсередини.
Є ще одна площина, про яку не згадують, обговорюючи «ухилянтів», – це демографія. Довга війна неминуче створює провали: менше народжень, більше втрат, більше міграції.
Надмірна мобілізація здорових чоловіків репродуктивного віку за затяжної війни веде до демографічної кризи. І, якщо в цій площині немає розумного управління, країна отримує проблеми на десятиліття вперед – у системі освіти, медицини, ринку праці, пенсійній моделі.
В Україні зараз народжуваність близько 200 тис. дітей на рік – удвічі менше за минулі роки. Демографічна яма вже утворюється. Це означає, що ми маємо говорити про баланс і про планування. Бо істерика не забезпечить нам ні перемоги, ні майбутнього.
За всю історію Україна ніколи у війні не здобувала незалежність. Сильна Київська Русь поступово занепала через внутрішні сварки. Галицько-Волинська держава – знову конфлікти, у результаті «віддалися» Литві без спротиву. Після смерті Богдана Хмельницького – Руїна й боротьба за владу. Ще один шанс був після Першої світової, але протягом 1917–1921 років влада змінювалася багато разів, і Червона армія зрештою виявилася сильнішою.
У 1991 році Україна нарешті здобула незалежність, фактично без боротьби. І то не змогла її нормально використати.
В українців немає досвіду вдалого об'єднання для спільної перемоги. І саме зараз, після 2022 року, ми маємо шанс здобути цей досвід. Поставити крапку в питанні незалежності раз і назавжди.
Суспільство делегувало державі право ухвалювати складні рішення – мобілізацію, відповідальність, покарання. Так, у війні держава помиляється. Так, багато процесів болючі й криві. Але додатковий «самосуд» у соцмережах не робить їх кращими, а лише розриває тканину довіри, без якої країна не витримає довго.
Замість полювання на «ухилянтів» українському суспільству варто зосередитися на головному – виборювати незалежність кожному на своєму місці та доступним кожному способом.