Нещодавно у Ґданську відбулася Конференція з питань відновлення України (URC 2026). Захід став найбільшим за кількістю конкретних досягнутих угод. Участь у ньому взяли 220 підприємств, Зокрема, лише українська бізнес-делегація на конференції в Польщі налічувала 82 компанії.
Захід відвідав і Дмитро Овсій, керуючий партнер та адвокат GORO legal, керівник індустріального парку «Миронівка», який добирався до Ґданська на авто. Проїхавши через усю Польщу та побачивши її однією великою сучасною індустріальною зоною, експерт замислився над тим, як сусідній країні вдалося досягти такого рівня розвитку та чого для подібного «економічного дива» бракувало Україні.
Відповіді на ці запитання й корисні рефлексії автора – у колонці для Mind.
Два роки беру участь у конференції з відновлення України. І цього разу їхав на авто через усю Польщу. Цей досвід виявився не менш цінним, ніж сама конференція.
Про основну частину URC 2026 написано достатньо багато, тож повторювати не буду. Окрім основного заходу, Business Dimension на конференції зібрала понад 20 сайд-подій за два дні: говорили про залучення приватного капіталу, дерискінг інвестицій, зелену енергетику, цифровий суверенітет, реформу публічних закупівель. Усе важливе. Усе потрібне. Інвестори, міжнародні фінансові інституції, консультанти «Великої четвірки» – усі говорили про те, як відновити Україну.
Але мене особисто не полишала думка про дорогу й побачене.
Польща – це одна велика індустріальна зона. В Україні ми звикли, що виробничі об'єкти будуються у 30-кілометровій зоні навколо великих міст. Зручно для логістики, близько до робочої сили. У Польщі ця логіка не працює. Склади, заводи, логістичні хаби, виробничі цехи – розкидані по всій країні. Реальна індустріальна зона навколо Варшави, за моїми відчуттями, – усі 200–300 км. Вони є в малих гмінах, у містечках, де ніхто не чекав на виробництво.
Польща зробила виробництво нормальною частиною ландшафту – не лише у великих центрах, а й біля логістичних коридорів, портів, аграрних регіонів.
Для порівняння: навіть навколо Києва побажання виробників – 30 км. Це поточна зона індустріалізації столиці, найбільшого мегаполіса України. Індустріальні зони на кільцевій Львова вже, за словами деяких виробників, є незручними для працівників.
Громади навколо цих об'єктів живуть добре. Дороги якісні. Інфраструктура сучасна й доглянута. Будинки охайні. Сервіси є. Це не «промислова пустеля» – це нормальне людське середовище, де виробництво є одним із джерел доходу громади.
Між автобаном і кордоном України – близько 150 км другорядними дорогами. Зручні поселення, сучасна необхідна інфраструктура, благоустрій, красива природа. І заводи. Завод із виробництва модульних будинків: компактний, розміщений фактично в сільській місцевості. Такий собі острівець індустріалізації, місцеве джерело роботи і податків.
До речі, про вплив на природу й екологію. Проїжджаючи завод із виробництва модульних меблів у сільському районі, помітив в 15 км зону «Обережно, звірі». Тут я зустрів двох косуль, двох лисиць і декілька їжаків.
Ґданськ я востаннє бачив у 2018-му. Тепер це інше місто: масштабна ревіталізація колишніх промислових зон, зручне житло, вуличні заклади, близькість до води. Колекціонування кастомізованих автомобілів, схоже, є міським хобі, адже такої кількості turnhead cars я не бачив. Населений пункт нагадує київський «Рибальський» – тільки розміром з місто. За вісім років.
Але чому це взагалі сталося? Польське «економічне диво» не можна пояснити лише дешевою робочою силою або єврофондами. Трансформація відбулася через кілька речей одночасно.
1. Польща вбудувалася у виробничі ланцюги Європи. Автокомпоненти, меблі, побутова техніка, електроніка, логістика – вона стала не країною, з якої їдуть працювати на Захід, а країною, куди приїжджає капітал будувати заводи й склади.
2. ЄС дав Польщі не тільки гроші (за 20 років близько 245 млрд євро трансфертів), а передусім правила гри: доступ до єдиного ринку, передбачувані стандарти, конкурентні процедури, інституційну рамку, без якої приватний капітал у таких масштабах не прийшов би.
3. Країна перетворила інфраструктуру на економічний продукт: автостради, логістика, готові промислові майданчики – земля, мережі, дозволи, кадри в одному пакеті. Це не витрати – це капіталізація кожної громади, яка хоче розвиватися.
4. Існував соціальний консенсус навколо ідеї «повернення до Європи», який дозволив тримати курс реформ попри всі труднощі та трансформаційні витрати.
У 2004-му в Європі точилася гучна дискусія про «польського сантехніка». Французькі політики лякали виборців, нібито дешева польська робоча сила заполонить Захід і знищить добробут. Таким було очікування від Польщі. Але реальність виявилася іншою.
Польща вдало скористалася цим шансом. 22 роки потому я їду через країну, де кожні 40 км – новий виробничий об'єкт або логістичний центр. Де сільські громади мають кращу дорогу, ніж деякі українські обласні центри.
Польща довела: індустріалізація не означає дим, депресію й заводське гетто. Вона може означати охайні будинки, сильні громади, гарні дороги та нормальне людське середовище.
Чи був у України в описаний вище період такий шанс на подібне «економічне диво»? Не знаю, але внутрішні інвестиції були. Будували торговельні й розважальні комплекси, приватизовували державні активи. Купівля квартири під здачу в оренду стала золотим стандартом інвестування. Замість заводів ми будували ТРЦ і ЖК.
Це не значить що вони не потрібні. Звичайно, важливо жити в комфортних умовах і проводити десь вільний час. Але логічний ланцюг економічного розвитку розпочинається з доходу, роботи, виробництва. ТРЦ і ЖК не створять валютної виручки. Це зробить виробництво.
Україна все ще має такий самий шанс, як у Польщі, і навіть більший – бо є готовий приклад перед очима. І нам є куди будувати майже з нуля.
Повертаючись до URC 2026: є одна річ, яку конференція наче ненароком оминула, – кінець війни сам не запустить заводи, не створить продукт і не приведе інвестора. Це маємо зробити ми – виробники, інженери, підприємці, інвестори, громади. Причому не після перемоги, а вже сьогодні.
Нова індустріалізація – це не повернення до старих заводів. Це перехід від сировини до продукту, від хаосу до системи.
Потрібні всі розміри: великий завод і крафтова майстерня, мільйон інвестицій і перший грант на власну справу, досвідчений підприємець і ветеранський бізнес. Маєш вільні кошти – знайди виробництво, у яке можна інвестувати. Можеш навчити виробника – вчи. Можеш познайомити підприємця з ринком – знайом. Це не благодійність. Це інвестиція в майбутнє.
Кожен продукт – цеглина суверенітету. Кожен цех – робоче місце. Кожен завод – податкова база громади. Кожен експорт – доказ, що Україна виробляє, а не лише виживає. Найкращий час посадити дерево був 20 років тому. Другий найкращий час – сьогодні.
Запускайте. Виробляйте. Інвестуйте. Будуйте.