З досягненням повноліття більшість молодих людей знає: якщо щось пішло не так, можна повернутися додому, попросити поради в батьків і перечекати складний період. Для випускників інституційних закладів і частково сімейних форм виховання такого сценарію не існує.
Щороку тисячі дівчат і юнаків залишають систему інституційного догляду та виховання після досягнення повноліття. Саме в цей момент вони стикаються з викликами самостійного дорослого життя. Працюючи з такою молоддю, ми бачимо: повноліття не означає самостійності. Перехід із системи у реальний світ – це колосальний стрес, який складно проходити наодинці.
Саме тому підтримка після інституційних закладів – це необхідна умова для того, щоб молодь могла побудувати самостійне та гідне майбутнє і не залишитися сам на сам із ризиками бездомності, безробіття, залежностей або повторення складних життєвих сценаріїв.
У більшості людей навички самостійності формувалися непомітно – через щоденні спостереження за батьками. Ми бачили, як вони планують сімейний бюджет, оплачують рахунки, купують продукти, розв’язують побутові проблеми. Молодь, яка виросла в системі інституційного догляду, часто не мала такого досвіду, тому стикається з труднощами там, де більшість діє автоматично.
Також наслідками тривалого перебування у системі є невміння робити вибір, обстоювати власні інтереси, визначати особисті кордони, обирати роботу, коло спілкування чи партнера. Коли ти не звик обирати для себе, дуже легко дозволити іншим вирішувати за тебе.
Є й інша крайність – прагнення якомога швидше довести собі й світу власну самостійність. Молоді люди починають працювати цілодобово, концентруватися виключно на заробітку й забувають, що за межами роботи теж треба жити: відпочивати, розвивати соціальні зв’язки, відкривати для себе нові можливості.
Житлове питання – це окрема проблема. Закон гарантує дітям-сиротам або позбавленим батьківського піклування право на забезпечення житлом. На практиці ж між гарантією та реальним отриманням квартири минають роки.
Проте, навіть якби кожен випускник отримував квартиру одразу після повноліття, це не розв’язало б проблему повністю. Адже ключі від квартири не навчають вести побут, планувати майбутнє чи будувати здорові стосунки.
Молодій людині після виходу із системи потрібна підтримка, щоб навчитися жити самостійно. Саме для цього Благодійний фонд Руслана Шостака створив підтримане проживання – пілотну соціальну послугу, яка поки що не має державного стандарту в Україні. Фактично це навчальна квартира, де молоді люди можуть жити протягом року.
Але головна цінність проєкту – не дах над головою. Його мета – створити для молоді безпечний перехідний етап між інституційним закладом і повністю окремим самостійним життям. Дати час, простір і підтримку для адаптації.
Підтримане проживання передбачає і відповідальність учасників. Щоб долучитися до проєкту, молода людина має бути у віці від 18 до 23 років, мати статус дитини-сироти або дитини, позбавленої батьківського піклування, чи особи з їх числа, перебувати на квартирному обліку й навчатися або працювати.
Перед заселенням кандидати проходять співбесіду, знайомляться з правилами проживання та самостійно ухвалюють рішення про участь у програмі. Це важливо – адже проєкт із самого початку вчить брати відповідальність за власний вибір.
Перші мешканці заселилися до соціальної квартири у грудні 2025 року. Зараз у соціальній квартирі проживають п’ятеро хлопців (загалом вона розрахована на 8 осіб). Поруч із ними цілодобово перебуває наставниця – соціальна працівниця. Для когось цей простір став першою можливістю жити самостійно, для когось – першим досвідом приймати власні рішення та будувати плани на майбутнє.
Коли люди чують про цілодобову присутність соціальних працівників у квартирі, можуть уявляти контроль або нагляд. Насправді все навпаки.
Наставники(-ці) не живуть життя замість молодих людей. Не прибирають за них, не готують їжу та не розв’язують проблеми. Їхнє завдання – бути поруч, коли виникають питання або стає складно зрозуміти світ навколо.
Соціальні працівниці підказують, як приготувати вечерю чи скористатися банківськими сервісами, допомагають скласти список покупок чи записатися до лікаря. Коли людина опановує базові навички, роль наставника(-ці) змінюється: від підказок готового рішення до допомоги у формуванні власного бачення та вибору найкращих варіантів.
Наприклад, коли одному з хлопців треба було підготувати автобіографію, щоб подати документи для вступу на навчання, наставниця допомогла йому знайти власні слова за допомогою правильних запитань: «Що ти хочеш про себе розповісти? Що для тебе важливо? Як ти можеш описати свій досвід?». У результаті документ підготував сам хлопець. І саме в цьому полягає суть супроводу – не зробити замість, а допомогти впоратися самому.
Результати такої роботи не вимірюються за кілька тижнів. У кожного свій темп змін, власний характер, життєвий досвід і внутрішні бар’єри.
В Україні перехід із системи опіки до незалежного життя залишається різким. Формально людина стає дорослою, і підтримка, яку вона мала до цього, в одну мить припиняється.
Водночас міжнародний досвід демонструє інший підхід. Наприклад, у Фінляндії молоді люди, які виходять із системи опіки, можуть отримувати державний супровід до 25 років. Це і допомога із житлом, і освіта, працевлаштування, управління фінансами і доступ до соціальних послуг. Схожі механізми працюють у Великій Британії, Німеччині, Франції та інших країнах, де місцева влада продовжує супроводжувати молодь після виходу із системи опіки.
Спільним для цих моделей є одне важливе переконання: самостійність не виникає автоматично в день вісімнадцятиріччя. Вона формується поступово – через підтримку, довіру й можливість вчитися на власному досвіді без страху залишитися наодинці з проблемами.
Підтримане проживання – це інвестиція в суспільство, у якому ми всі живемо. Сьогодні ці молоді люди шукають своє місце в житті, а завтра стають нашими сусідами, колегами, друзями чи батьками власних дітей. Від того, чи матимуть вони необхідну підтримку в найскладніший момент переходу до дорослого життя, залежить не лише їхня доля, а й те, яким буде наше спільне майбутнє.
У колонці використано узагальнені історії та досвід випускників інституційних закладів. Імена й особисті дані могли бути змінені з міркувань безпеки та конфіденційності. Колонка містить авторську оцінку проблеми та базується на професійному досвіді роботи у сфері захисту дітей і молоді.