Коли ми говоримо про кібербезпеку України, її досі часто сприймають як сферу, яка потребує міжнародної підтримки. Такий погляд був виправданим кілька років тому, а сьогодні ситуація принципово інша.
Повномасштабна війна зробила Україну країною з безпрецедентним практичним досвідом протидії державним кібератакам: CERT-UA щороку фіксує зростання кіберінцидентів, лише за перше півріччя 2025 року їх було 3018 – на 17% більше, ніж у другому півріччі 2024-го. Тож українські фахівці не аналізують чужі кейси, вони щодня створюють власні в режимі реального часу.
Проблема не в тому, що цей досвід недооцінюють. Проблема в тому, що ніхто – ні в Брюсселі, ні в Києві – досі не побудував механізм, який перетворює цей досвід на систему захисту. Як від дискусій перейти до дій і перетворити вітчизняні здобутки та практику на повноцінну модель протидії кіберзагрозам, Mind розповів Андрій Чумак, директор з розвитку Фонду підтримки реформ в Україні.
Було б несправедливо казати, що ЄС нічого не робить. Цього року Єврокомісія відкрила суттєве фінансування саме під кібербезпеку і штучний інтелект. У межах Horizon Europe на напрям кібербезпеки у 2026–2027 роках передбачено близько 130 млн євро, заявки приймають до 15 вересня 2026 року, а окремий грантовий конкурс Digital Europe Programme додає ще близько 50 млн євро – на інструменти кібербезпеки на основі ШІ, підтримку МСБ та тестування готовності. Опосередковано ЄС у такий спосіб збирає й фінансує кращі рішення на ринку.
Але тут і криється пастка. Шлях від відкриття гранту до робочого продукту, впровадженого в критичну інфраструктуру, у середньому займає до трьох-чотирьох років: конкурс, консорціум, пілот, сертифікація, закупівля. Кіберзагрози за цей час встигають змінитися кілька разів.
Якщо у 2022–2023 роках ставка робилася на масові DDoS-атаки та вайпери, то сьогодні йдеться про zero-click вторгнення, фішинг, згенерований штучним інтелектом, і компрометацію ланцюгів постачання ПЗ. Грантовий цикл, розрахований на роки, просто не встигає за противником, який оновлює тактику раз на квартал. Бюрократична обачність – це нормальна риса зрілих інституцій. Але в кіберпросторі вона перетворюється на структурну вразливість.
Було б так само нечесно показувати Україну лише як приклад для наслідування. Наша сильна сторона – це насамперед конкретні люди та команди, а не інституційна система. Державні органи, відповідальні за кіберзахист, здебільшого діють кожен у своєму контурі. Обмін даними між ними лишається радше винятком, ніж правилом, ресурсів і фахівців системно бракує, а сама модель роботи – переважно реактивна: реагування на вже здійснену атаку, а не на випередження.
Це не провина конкретних людей у цих структурах – це наслідок хронічного недофінансування й відсутності єдиного замовника на державну кіберстратегію.
Ось де ховається головний парадокс. Країна, яка щодня стримує один із найінтенсивніших кіберфронтів у світі, робить це не завдяки систематизованій державній машині, а значною мірою всупереч її розпорошеності – на ентузіазмі та компетенції окремих команд.
У 2022 році ніхто не чекав команди зверху, щоб почати виробляти дрони. Приватні інженери, стартапи й волонтерські майстерні створили галузь практично з нуля, і саме вона сьогодні визначає перевагу України на полі бою. Держава приєдналася вже тоді, коли ринок довів свою спроможність.
У кібербезпеці ця модель має щонайменше стільки ж прав на життя, скільки у дронобудуванні, а можливо, і більше, бо бар'єр входу тут нижчий, а швидкість розробки вища. Українські кібербезпекові стартапи й інженерні команди розпорошені по всьому світу. Частина працює з Варшави, Таллінна, Лондона, США та має те, чого бракує державним структурам: гнучкість, доступ до капіталу, свободу експериментувати й швидкість ітерації.
Такі команди в Україні є, і йдеться не про гіпотезу. Я особисто знаю розробників, які вже мають готові рішення й потужності, здатні закривати конкретні завдання оборонного кіберзахисту просто зараз.
Проте кооперація, яка справді потрібна, не є двосторонньою. Це не лише співпраця України та ЄС. До неї мають одночасно входити європейські інституції, українські державні агентства й найкращі приватні рішення українського бізнесу, об'єднані в єдиному контурі фінансування та впровадження.
Поки цей трикутник не замкнеться, перевагу матимуть ті, хто вже вміє швидко з'єднувати гроші, державу та приватну ініціативу. Історія кіберпротистоянь підказує, хто це вміє. Ізраїль і Китай традиційно випереджають інших саме шляхом тісного зрощення оборонного замовлення з приватним технологічним сектором.
Якщо потрібен ще один орієнтир масштабу проблеми – подивіться на Тайвань. За даними його Бюро національної безпеки, у 2025 році кількість китайських кібератак на критичну інфраструктуру острова зросла на 6% і сягнула в середньому 2,63 млн спроб на добу – це на 113% більше, ніж у 2023 році, коли бюро почало публікувати такі дані. Отже, атаки на енергетичну інфраструктуру зросли за рік удесятеро. Частина хвиль атак свідомо синхронізована з військовими навчаннями Китаю біля острова – це той самий принцип гібридного тиску, який росія застосовує проти України.
Тайвань і Україна – дві країни, що живуть у режимі перманентної кібервійни з 2007–2008 років (саме тоді почалися перші масштабні державні кібероперації такого типу – атаки на Естонію та Грузію). Майже два десятиліття по тому світ досі не побудував систему колективного кіберзахисту, здатну працювати швидше за того, хто атакує.
Приклади і Тайваню, і України показують те саме: без глибокої інтеграції приватного технологічного сектору в державну оборону жодна бюрократична структура не встигає за темпом атак.
Перше – механізм постійного обміну кіберрозвідкою між українськими і європейськими інституціями має запрацювати не як пілотний проєкт, а як інфраструктура.
Друге – грантове фінансування ЄС потребує швидкої доріжки (fast track) саме для рішень, що вже пройшли бойову перевірку в Україні, без стандартного трирічного циклу.
Третє – і головне. Україні потрібен єдиний державний майданчик, який зводить докупи міністерства, силові структури й приватні кіберкоманди за тією самою логікою, за якою відбувалося масштабування дронобудування – швидко, без зайвої бюрократії, з прямим фінансуванням результату, а не процесу.
Четверте – гармонізація правових і технічних стандартів між Україною та ЄС. Ідеться не лише про імплементацію європейського законодавства, а й про правила, які дозволять оперативно обмінюватися інформацією між державними органами, центрами реагування та міжнародними партнерами. У сучасній кібервійні швидкість передачі даних часто визначає, чи вдасться зупинити атаку до того, як вона завдасть шкоди.
Європа ще має можливість використати український досвід як власну перевагу. Але кіберзагрози змінюються швидше, ніж політичні рішення та бюрократичні процедури.
Тому спільна система кіберстійкості має будуватися вже зараз і це питання готовності Європи до загроз, які для України вже стали повсякденною реальністю.