У липні 2026 року у Верховній Раді майже одночасно з'явилися три парламентські законопроєкти щодо Національної системи торгівлі викидами парникових газів (НСТВ). Це означає, що дискусія про цю систему в Україні перейшла з площини багаторічних планів у площину конкретних правил, які визначатимуть витрати підприємств, інвестиційні рішення та конкурентоспроможність вітчизняної промисловості.
І відбувається це в дуже показовий момент. З 1 січня 2026 року CBAM (Carbon Border Adjustment Mechanism, механізм транскордонного вуглецевого коригування) уже перейшов у фінансову фазу, тому для українських експортерів вуглецева ціна перестала бути віддаленим кліматичним ризиком і поступово стає фактором собівартості та доступу до ринку Європейського Союзу. Водночас сам ЄС переглядає логіку своєї системи торгівлі викидами, дедалі тісніше пов'язуючи її з конкурентоспроможністю промисловості, інвестиціями й технологічною модернізацією.
Саме тому найбільша помилка української дискусії навколо НСТВ сьогодні полягає в тому, що значна частина бізнесу досі сприймає її як чергову екологічну реформу, тобто справу екологів підприємств. Насправді це вже питання для власника бізнесу, CEO, CFO та стратегічного директора, тому що йдеться про вартість капіталу, доступ до фінансування, CBAM, модернізацію виробництва й конкурентоспроможність продукції на ринку ЄС.
Тож головне питання сьогодні не лише зрозуміти, який із запропонованих законопроєктів щодо НСТВ є юридично кращим, а і яку економічну модель ми створюємо. Як систему торгівлі викидами з інструменту технологічного оновлення української промисловості не перетворити на ще один регуляторний платіж, Mind розповіла Людмила Циганок, президентка Асоціації професіоналів довкілля PAEW, генеральна директорка «Офісу сталих рішень».
Коли EU ETS (European Union Emissions Trading System) запускали у 2005 році, її головною метою було скорочення викидів через економічний сигнал: викиди отримували ціну, а бізнес мав реагувати на неї зміною технологій та інвестиційних рішень.
За 20 років економічний контекст радикально змінився. Фінансова криза, пандемія COVID-19, енергетична криза, повномасштабна війна росії проти України та загострення глобальної конкуренції між Європейським Союзом, США й Китаєм показали, що кліматичну політику вже неможливо розглядати окремо від промислової.
Саме тому сьогодні поряд із декарбонізацією в політиці Європейського Союзу дедалі частіше звучать інші поняття: конкурентоспроможність, продуктивність, інвестиції, технологічне лідерство, стратегічна автономія та промислова трансформація.
Система торгівлі викидами дедалі більше стає частиною цієї економічної архітектури. Йдеться вже не лише про те, як скоротити викиди, а й про те, де за 10 або 15 років вироблятимуться сталь, цемент, добрива, хімічна продукція, батареї, водень та інші стратегічні товари.
Саме цей сигнал є принциповим для України, адже ми маємо інтегруватися не в модель Європейського Союзу двадцятирічної давнини, а в ту економічну модель, яку він формує сьогодні.
Механічне копіювання правил тут не спрацює, оскільки Україна входить у цей процес за зовсім інших стартових умов.
Український бізнес одночасно відновлює виробничі потужності, працює в умовах воєнних ризиків, стикається з дорожчим капіталом, нестабільною логістикою, високими страховими витратами та потребою масштабної технологічної модернізації.
Саме тому промисловість модернізується не завдяки новим платежам, а завдяки доступу до капіталу.
Для великої промисловості це, можливо, найважливіший аспект майбутньої системи.
Металургійний комбінат, цементний завод, підприємство хімічної промисловості чи виробник мінеральних добрив не можуть пройти технологічну трансформацію лише за рахунок поточного прибутку. Такі проєкти мають довгі інвестиційні цикли, потребують сотень мільйонів, а іноді й мільярдів євро капіталовкладень і плануються на десятиліття.
Саме тому ключовим ресурсом стає не лише ціна тонни CO₂, а можливість залучити довгострокове фінансування на прийнятних умовах.
У Європейському Союзі система торгівлі викидами не існує ізольовано від фінансової політики. Поряд із нею працюють Innovation Fund, Modernisation Fund та інші механізми, які підтримують упровадження нових технологій, модернізацію енергетики та промисловості. Значну роль відіграє також фінансування з боку Європейського інвестиційного банку і Європейського банку реконструкції та розвитку.
Саме поєднання вуглецевої ціни з доступом до капіталу створює економічний стимул до модернізації. Для України це особливо важливо, оскільки введення нової вартості для виробника без паралельного створення механізмів фінансування може не прискорити трансформацію, а лише погіршити фінансовий стан підприємств.
Тому найбільший ризик полягає не стільки в тому, якою буде ціна тонни CO₂, скільки в тому, що підприємство матиме в обмін на цю ціну.
Якщо доходи НСТВ працюватимуть на співфінансування модернізації, енергоефективність, нові технології та розвиток конкурентоспроможного виробництва, система може стати каталізатором економічного розвитку. Якщо ж вони просто надходитимуть до бюджету без зрозумілого зв'язку з технологічною трансформацією промисловості, бізнес цілком закономірно сприйматиме НСТВ як новий податок.
Саме тому дискусія про майбутню систему має охоплювати не лише розподіл квот чи правила аукціонів, а й архітектуру використання доходів.
Для інвестора це також питання якості економічної політики. Міжнародні банки, інвестиційні фонди, експортно-кредитні агентства оцінюють уже не лише поточні фінансові показники компанії, а й те, наскільки її бізнес-модель здатна працювати в умовах низьковуглецевої економіки та нових вимог ринку ЄС.
Прогнозовані правила знижують невизначеність, а отже, можуть зменшувати премію за ризик і полегшувати доступ до капіталу. Непередбачувана система, навпаки, підвищуватиме ризики й ускладнюватиме інвестиційне планування на горизонті 10 чи 15 років.
Саме тому НСТВ варто розглядати не як окремий екологічний закон, а як елемент економічної політики України.
Для українського експортера НСТВ і CBAM не існують окремо. Для нього має значення сукупне фінансове навантаження, можливість підтвердити вуглецеву ціну, сплачену в Україні, та врахувати її під час виконання зобов'язань у межах CBAM.
Саме тому архітектуру НСТВ необхідно від самого початку проєктувати як сумісну з механізмом CBAM не лише політично, а й технічно, методологічно та документально.
Фактично кліматична, торговельна та промислова політика в цьому питанні вже перетинаються. Для українського виробника вони формують єдину систему вимог, від якої залежатимуть доступ до ринку ЄС, собівартість продукції, можливість залучення інвестицій і перспективи розвитку експорту.
Тому рішення щодо НСТВ потрібно оцінювати не лише з погляду екологічного законодавства, а й через вплив на міжнародну конкурентоспроможність української економіки.
Україна потребуватиме величезного обсягу капіталу для відновлення інфраструктури, енергетики, житлового фонду та промисловості. При цьому міжнародні фінансові інституції, експортно-кредитні агентства та приватні інвестори дедалі більше орієнтуються не на просте відтворення старих активів, а на проєкти, які поєднують економічне зростання, енергетичну стійкість, ресурсну ефективність і технологічне оновлення.
Повоєнне відновлення України фактично неможливо відокремити від модернізації промисловості. Саме в цьому контексті НСТВ може стати одним із фінансових механізмів переходу до нової економіки, підтримуючи інвестиції в металургію, виробництво будівельних матеріалів, хімічну промисловість, енергетику та інші капіталомісткі галузі.
Якщо ж система працюватиме переважно як механізм вилучення коштів із промисловості, Україна ризикує втратити можливість поєднати виконання євроінтеграційних зобов'язань із прискореним технологічним оновленням економіки.
У цьому є наша очевидна перевага. Україна не створює систему торгівлі викидами з чистого аркуша. Ми маємо перед собою майже двадцятирічний досвід EU ETS і можемо бачити не лише її успіхи, а й те, як змінювалися правила, переглядалися механізми розподілу квот, створювалися фінансові інструменти та поступово змінювалася роль держави у промисловій трансформації.
Саме тому євроінтеграція не повинна зводитися до механічного перенесення директив до українського законодавства. Значно важливіше зрозуміти логіку їхньої еволюції та використати накопичений досвід для побудови системи, яка відразу враховуватиме сучасну економічну реальність.
Якщо Європейський Союз уже переходить до наступного етапу розвитку своєї вуглецевої політики, Україні немає сенсу будувати модель, зорієнтовану на минуле.
У найближчі 10 років українська промисловість проходитиме одну з найбільших трансформацій із моменту здобуття незалежності, і питання полягає не лише в тому, чи скорочуватимуться викиди.
Набагато важливіше, чи зможемо ми використати цей перехід для технологічного оновлення економіки, залучення інвестицій, зростання продуктивності та зміцнення конкурентоспроможності українських виробників.
Саме тому сьогодні головна дискусія має точитися не навколо того, який законопроєкт переможе, а навколо того, яку економічну модель він створює.
НСТВ може стати інструментом, який поєднає вуглецеву ціну з інвестиціями, модернізацією та доступом до ринку Європейського Союзу, або перетворитися на ще один фінансовий обов'язок для промисловості.
Саме цей вибір і визначатиме, якою буде українська економіка після війни та наскільки конкурентоспроможною вона стане в межах внутрішнього ринку ЄС.