Беруся за ручку візка для людей з обмеженими можливостями. Написав би про холодний метал, та на вулиці тридцятиградусна спека – тому, швидше, розпечений. Миттєво згадую, що два роки тому мав досвід доставки паралізованої нижче пояса людини – моєї мами. Тільки їй було ледь за 80, і організм відмовлявся виконувати свої функції.
А тут – 25-річний артилерист 59-ї. Життєлюб з руками, які свідчать про регулярне відвідування спортзалу. Він би і сам міг «прикотити» на місце зйомки. Та мені хочеться зробити бодай найменшу послугу як знак поваги і вдячності за його вибір йти на нашу спільну війну ще тоді, коли вік цілком дозволяв цього не робити.
Торік влітку йому, єдиному з групи, не пощастило потрапити під удар ворожого дрона. Побратими спрацювали оперативно і доставили пораненого в розпорядження лікарів. Ті зробили все, що могли – лишень не дістали уламок, що і досі сидить біля серця. І, як ви вже зрозуміли, не поставили на ноги.
Він переконаний, що це – тимчасово. І каже про це з такою упевненістю, що я і сам майже не сумніваюся: дасть Бог наступну зустріч, бо ми ж з ним земляки, то він підійде до мене сам. А, можливо, навіть підбіжіть.
Проте були моменти, коли боєць зневірився – та поруч з ним кохана. Вона не дасть впасти у відчай і знаходить ті слова, які виключають погані варіанти розвитку подій.
Він і так уже натерпівся. За кілька місяців після важкого поранення додався неймовірний моральний удар. У автокатастрофі загинув батько – той, хто завжди направляв його на істинний шлях і без підтримки якого воїн не відбувся б як особистість. От саме тоді він і занепав духом, звертаючись до неба із запитанням: Ти не забрав мене, а забрав його: не збагну чому так?
Але віра допомогла йому втриматися, прийняти ситуацію і робити все, аби персонально міцнішати – читати книги, вивчати історію України і давати собі фітнес навантаження.
Батько згори ним точно пишається.