Від «гаражного виробництва» до нової промислової моделі: чому Україні потрібен приватний ОПК
Як розвинути ринок, що забезпечуватиме обороноздатність країни
Україна перетворила оборонну промисловість на один із найдинамічніших секторів економіки. Приватний бізнес став головним драйвером цього прориву: скоротив цикл розробки озброєння, навчився швидко адаптувати продукцію до потреб фронту й масштабувати виробництво там, де традиційні промислові системи часто програвали в часі.
Вітчизняні спеціалісти вже сформували оборонну галузь, здатну працювати у промислових масштабах. У 2026 році її виробничий потенціал, за оцінками РНБО, може сягнути $55 млрд. Тепер же перед Україною постає нове завдання – перетворити воєнний технологічний ривок на промислову модель, яка забезпечуватиме обороноздатність країни, залучатиме інвестиції та створюватиме конкурентоспроможну продукцію навіть після завершення війни.
Чому нашій державі потрібен приватний ОПК та як це реалізувати на практиці, Mind розповіла Світлана Довгаленко, економістка CASE Україна.
Нова модель оборонного сектору
Ще кілька років тому український оборонний ринок асоціювався передусім із державними підприємствами та тривалими виробничими циклами. У 2020 році Кодекс корпоративного управління самого Укроборонпрому описував концерн як систему з понад 130 «хаотично підібраних» підприємств, структуру якої потрібно докорінно переглядати.
Сьогодні це повноцінна технологічна екосистема. Приватні виробники зайняли ніші, у яких Україна раніше майже не мала власних спроможностей: FPV-дрони, ударні та розвідувальні безпілотники, системи РЕБ, роботизовані комплекси й окремі види військової електроніки.
Іронічне порівняння генерального директора Rheinmetall Арміна Паппергера українських виробників дронів із «домогосподарками з 3D-принтерами на кухні» лише засвідчило, наскільки застарілими виявилися уявлення про сучасну оборонну промисловість.
Поки великі виробники працювали за традиційними промисловими циклами, українські команди змінювали конструкції та програмне забезпечення відповідно до досвіду реального бою.
У 2025 році Міністерство оборони допустило до експлуатації понад 1300 нових зразків озброєння та військової техніки українського виробництва. Понад 550 із них становили безпілотні авіаційні комплекси.
Однак успіх приватного сектору не означає, що державні підприємства втратили значення. У 2025 році компанія «Українська оборонна промисловість» збільшила виробництво в півтора раза – до понад 180 млрд грн.
Отже, проблема не в державній власності як такій. Проблема виникає тоді, коли держава одночасно виступає власником підприємства, регулятором галузі, замовником продукції та фактично визначає того, хто матиме доступ до ринку.
Україні потрібен не демонтаж державного сектору, а розмежування його функцій. Держава має встановлювати правила, формувати довгостроковий попит, захищати критичні технології та забезпечувати конкуренцію. Бізнес має отримати простір для інвестицій, технологічного розвитку й масштабування виробництва.
Що приватизувати, а що залишити державі
Для розвитку української оборонної галузі необхідне ширше відкриття оборонно-промислового комплексу для приватного бізнесу. Так, досвід США показує, що потужна оборонна промисловість може спиратися на приватний капітал, не втрачаючи державного контролю над стратегічними пріоритетами.
У 2024 році в Техасі американська компанія General Dynamics за десять місяців із нуля побудувала завод, здатний виробляти 30 тис. артилерійських снарядів щомісяця. Ця модель не означає відсутності державного втручання. Конгрес виділяє фінансування, Пентагон контролює його використання. Приватний виробник має передбачуваний попит та оперативно реалізує проєкти. При цьому General Dynamics залишається публічною компанією, акції якої торгуються на фондовому ринку, а близько 86% капіталу належать інституційним інвесторам.
Сенс приватизації оборонних активів у тому, щоб передати управління виробництвами тим власникам, які здатні модернізувати обладнання, залучити капітал, знайти нові ринки та знизити собівартість продукції.
Для цього можна розділити оборонні активи на три групи:
1. Виробництва, які доцільно відкрити для приватизації
На першому етапі варто було б відібрати для пілотної приватизації 3–5 державних підприємств або відокремлених виробничих комплексів. Це має бути обмежений проєкт із чіткими критеріями відбору, а не спроба одночасно продати десятки заводів.
Потенційними кандидатами можуть стати виробництва, які спеціалізуються на оборонних компонентах:
- окремих видах електроніки подвійного призначення, які не містять критичних державних технологій;
- комплектуючих, спорядженні, транспортному обладнанні та інших виробах, для яких існує конкурентний ринок постачальників.
Це мають бути ті виробництва, комерційні активи яких можна відокремити від засекречених розробок.
Перевагу варто надавати підприємствам із надлишковими або недостатньо завантаженими потужностями, застарілою виробничою базою та можливістю розширити випуск завдяки приватним інвестиціям.
Другий принциповий момент – продаж має відбуватися через конкурентний аукціон із належною оцінкою активів, перевіркою потенційних покупців та інвестиційними зобов’язаннями там, де це дозволяє законодавство. Державі потрібні не просто гроші від продажу, а нові виробничі потужності, модернізація.
2. Критичні спроможності, які повинні залишатися під державним контролем
Держава має зберігати у власності ті активи, втрата яких може створити незворотні ризики для обороноздатності або залежність від єдиного зовнішнього постачальника.
Передусім це:
- унікальні виробничі потужності з виготовлення вибухових речовин, порохів і ракетного палива;
- критичні конструкторські розробки;
- спеціалізовані випробувальні комплекси;
- окремі технології систем управління, захищеного зв’язку та радіолокації, якщо вони є незамінними для країни.
Проте навіть тут важливо розрізняти державний контроль над критичною спроможністю та державну монополію на весь продукт. Наприклад, збереження в державній власності унікального конструкторського бюро не означає, що приватні компанії не можуть розробляти власні ракетні, безпілотні або радіоелектронні системи.
3. Підприємства, яким потрібні приватні інвестиції без повної приватизації
Є виробництва, які не варто ані продавати безпосередньо, ані закривати для приватного капіталу. Йдеться про підприємства, що мають стратегічне значення, але потребують нових технологій, обладнання, управлінських компетенцій або доступу до міжнародних ринків.
Для них доречні спільні підприємства з іноземними виробниками, міноритарні інвестиції, довгострокові виробничі партнерства та ліцензійні угоди.
Держава може зберігати контроль над критично важливими активами, правами на окремі технології та умовами використання продукції для потреб оборони, водночас дозволяючи партнеру вкладати кошти й розширювати виробництво.
Такий підхід особливо важливий для електроніки, сенсорів, роботизованих комплексів, систем радіоелектронної боротьби та інших технологічних напрямів, де інновації швидко змінюються, а конкуренція між виробниками необхідна для постійного вдосконалення продукції.
Тож межа між державним і приватним сектором має визначатися стратегічною важливістю активу, наявністю альтернативних виробників, чутливістю технологій і спроможністю держави гарантувати безперервність постачання.
Як відкрити ОПК для приватного бізнесу?
Для розширення ОПК приватному бізнесу потрібна послідовність рішень: від аудиту державних активів до приватизації, довгострокових контрактів і залучення інвестицій.
Крок 1: законодавчо визначити, які активи залишити державі, а які відкрити для приватного капіталу
Для цього Кабінет Міністрів має організувати міжвідомчий перегляд державного майна в оборонній промисловості. Міністерство оборони – визначити критичні виробничі спроможності та потреби армії, Міністерство економіки – розвивати загальні механізми інвестиційної політики, а Фонд державного майна України – оцінити комерційні активи та можливості приватизації, готувати активи до продажу.
Результатом має стати не черговий перелік майна, а три конкретні списки:
- що зберігається у державній власності;
- що можна приватизувати;
- де доцільно залучити стратегічного інвестора.
Крок 2: запустити пілотну приватизацію
На основі аудиту Фонд держмайна готує перші об’єкти до конкурентного продажу, а уряд визначає умови приватизації. Для випробування моделі підійдуть комерційні виробництва, які можна відокремити від критичних технологій та інфраструктури. Якщо підприємство поєднує обидва типи активів, доцільно розглянути продаж окремої виробничої одиниці, а не всього комплексу.
Успіх пілоту визначатимуть не лише надходження від продажу, а й обсяг приватних інвестицій, модернізація, зростання виробництва та поява нових замовлень.
Крок 3: гарантувати передбачуваний попит і доступ до фінансування
У 2025 році Міноборони уклало контракти з 12 виробниками майже на 130 млрд грн, зокрема в межах програм на три, п’ять і 10 років. Міноборони та оборонні закупівельні агенції мають розширювати подібну практику багаторічних контрактів із визначеними обсягами, строками та вимогами до продукції.
Довгострокові замовлення спрощують залучення кредитів та інвестицій у нові потужності. Для розширення фінансування можна використати вже наявні механізми: у грудні 2025 року шість українських банків уклали консорціумну кредитну угоду на 21,5 млрд грн для оборонного підприємства.
Уряд, державні банки та міжнародні партнери можуть розвивати подібні інструменти для приватних виробників із підтвердженими замовленнями. Державні гарантії при цьому варто надавати за прозорими критеріями, з чітко визначеними ризиками та оцінкою платоспроможності позичальника.
Крок 4: створити умови для залучення стратегічних інвесторів
Основне завдання держави – зробити інвестиційні проєкти зрозумілими, юридично захищеними та доступними для міжнародного капіталу.
Для цього потрібні стандартизовані пакети інформації про підприємства, фінансова й технічна перевірка, зрозумілі правила володіння технологіями, прогнозовані процедури експорту та захист інвестицій.
Для іноземного капіталу необхідна окрема перевірка ризиків національної безпеки.
У січні 2026 року уряд створив Міжвідомчу комісію з питань скринінгу прямих іноземних інвестицій. Механізм дає змогу оцінювати кінцевих власників, походження капіталу, санкційні ризики та можливі загрози передачі чутливих технологій. Водночас критерії перевірки мають бути прозорими й передбачуваними для добросовісних інвесторів.
Україна також може активніше залучати міжнародні фінансові інструменти. Європейський Ukraine Investment Framework поєднує гарантії, гранти й фінансування для залучення приватних інвестицій. А співпраця данського експортно-інвестиційного фонду EIFO з фондом оборонних технологій D3 уже створює канал фінансування українських deftech-компаній.
Наступний етап – масштабувати такі партнерства для конкретних виробничих проєктів, розподіляючи ризики між приватними інвесторами, українською державою та міжнародними фінансовими установами.
Україна вже почала відкривати контрольований експорт власних оборонних технологій. У липні 2026 року уряд оголосив про запуск спеціального механізму експорту української зброї та оборонних технологій. Це важливий крок – зовнішні замовлення можуть забезпечити завантаження виробничих потужностей, валютну виручку та фінансування подальших розробок.
Окрім експорту виробникам потрібні передбачувані правила, доступ до міжнародних партнерств, фінансування модернізації та зрозумілі процедури державного контролю за передачею технологій.
Україна не повинна обирати між державною та приватною оборонною промисловістю. Потрібна система, у якій державна власність зосереджена на критичних спроможностях, приватний сектор конкурує за замовлення й масштабує виробництво, а стратегічні інвестори забезпечують капітал, технології та вихід на нові ринки.
Мета реформи – не приватизувати якомога більше заводів, а побудувати промисловість, яка виробляє більше, швидше оновлює технології, менше залежить від імпорту та здатна фінансувати власний розвиток.