Контрагент виявився проблемним: чи має бізнес відповідати за чужі податкові порушення?

Компанія отримала товар, заплатила за нього та має всі документи. Через два роки податкова з’ясовує, що постачальник не мав достатньо працівників, не сплачував податки або придбав товар невідомо де. І проблеми контрагента раптом стають проблемами покупця.

Описана вище ситуація – цілком реальна для українського підприємця. Проте постає запитання: чи має бізнес відповідати за порушення, яких сам не вчиняв? Спеціально для Mind детальну відповідь на нього дала Ксенія Межова, адвокат практики вирішення спорів у Juscutum.

Отже, змоделюємо ситуацію, що має місце в роботі вітчизняного бізнесу на практиці. Компанія придбала обладнання на 10 млн грн. Є договір, рахунок, банківський платіж, видаткові та податкові накладні. Обладнання фактично отримано, поставлено на баланс і використовується в господарській діяльності.

Минає два роки, і приходить податкова перевірка, під час якої з’ясовується, що питання в податкової є не стільки до самої компанії, скільки до її постачальника. У нього було недостатньо працівників, немає власного складу. А ще, за даними податкової, він не придбавав відповідного товару в необхідній кількості. І десь у ланцюгу постачання взагалі з’явилася компанія з ознаками ризиковості.

Перше запитання власника бізнесу в такій ситуації буде абсолютно логічним: як це стосується моєї компанії, якщо ми реально отримали товар і заплатили за нього?

На мою думку, це одне з найбільш принципових питань у сучасних відносинах бізнесу з податковою.

Чи відповідає підприємець за порушення контрагента?

Податковий кодекс пов’язує право на податковий кредит із придбанням товарів і послуг та встановлює вимоги до його документального підтвердження, зокрема, у ст. 198 Податкового кодексу України. Водночас закон не покладає на покупця обов’язку проводити податковий аудит постачальника або контролювати виконання податкових обов’язків усіма учасниками попереднього ланцюга постачання.

Компанія може і повинна перевірити базові речі:

• чи існує її майбутній партнер;
• хто має право підписувати договір;
• чи зареєстрований контрагент платником ПДВ;
• що про нього можна дізнатися з відкритих джерел.

Але бізнес не має доступу до внутрішньої бухгалтерії іншої компанії.

Тим більше покупець об’єктивно не може перевірити весь ланцюг руху товару до виробника або імпортера.

Якщо вимагати цього від покупця, ми фактично створюємо модель колективної податкової відповідальності: одна компанія щось порушила, а фінансові наслідки матиме інша лише тому, що колись придбала в неї товар або послугу.

Тоді виникає наступне питання: де зупиняти перевірку? На своєму постачальнику? На його постачальнику? На третій чи четвертій компанії у ланцюгу?

Коли податковий ризик для покупця все ж виникає?

Але є і інша крайність, яку я часто бачу у ставленні бізнесу до податкових ризиків: «У нас є договір, накладна, акт і платіж. Які до нас можуть бути питання?» На жаль, можуть.

Стаття 44 Податкового кодексу вимагає, щоб показники податкового обліку ґрунтувалися на первинних документах, регістрах бухгалтерського обліку, фінансовій звітності та інших передбачених законодавством документах.

Хто поставив товар? Звідки він приїхав? Хто його прийняв? Яким транспортом перевозився? Де зберігався? Що з ним сталося після придбання? Як компанія використала його у своїй діяльності?

Якщо йдеться про послугу, то хто її фактично надавав? Що саме було зроблено? Який результат мала компанія?

Під час самої операції всі чудово пам’ятають, що відбувалося. Менеджер спілкується з постачальником, логіст домовляється про машину, склад приймає товар, співробітники обмінюються листами та файлами. Через три роки менеджер уже працює в іншій компанії, листування втрачено, транспортні документи ніхто окремо не зберігав, фотографій немає, а бухгалтерія відкриває папку й показує договір та накладну. І саме в цей момент абсолютно реальна господарська операція може перетворитися на складний податковий спір.

Тому я завжди розділяю дві речі: формально правильні документи та доказовий слід реальної операції. Для податкової безпеки бізнесу потрібні обидві.

Компанія не може провести повноцінний аудит кожного постачальника перед укладенням договору. Вона не може вимагати доступу до його рахунків, бухгалтерії, кадрових документів і договорів з усіма попередніми постачальниками.

Належна обачність не повинна перетворювати бізнес на приватну податкову поліцію.

Водночас існує принципова різниця між ситуацією, коли компанія об’єктивно не могла знати про проблеми постачальника, і ситуацією, коли вона просто не хотіла бачити очевидного.

Якщо вам пропонують придбати складне обладнання на десятки мільйонів гривень у компанії, яка створена місяць тому, не має зрозумілої історії діяльності, а запропонована ціна суттєво відрізняється від ринкової, додаткові питання є цілком логічними.

Чому важливо зберегти сліди виконання договору

Я б не радила будувати систему перевірки контрагентів за принципом «зібрати 50 довідок і покласти їх у папку». Проте компанія повинна мати можливість через кілька років пояснити, чому на момент укладення угоди вибір цього постачальника був нормальним, логічним та економічно зрозумілим.

Для значних операцій варто перевірити реєстраційні дані контрагента, повноваження особи, яка підписує договір, статус платника ПДВ, відкриті судові провадження й очевидні ризикові фактори. Але після укладення договору ще важливіше зберегти сліди того, як він реально виконувався.

Для товару це можуть бути заявки, товарно-транспортні та складські документи, інформація про перевізника, перепустки на територію підприємства, серійні номери обладнання, фотографії, внутрішні акти приймання.

Для послуг, наприклад, технічні завдання, робоче листування, проміжні результати, звіти, презентації, файли. І обов’язково надати докази того, що придбаний товар або послуга надалі використовувалися в діяльності компанії.

Тому мій підхід такий: не треба збирати документи заради документів – треба залишати доказовий слід реальної операції.

Сьогодні держава має величезний масив інформації про платників податків. Податкова бачить звітність, податкові накладні, ланцюги постачання, кількість працівників та інші показники діяльності компаній. І цілком природно, що ці дані використовуються для податкового контролю.

Але інформаційна система – це модель реального бізнесу, а не сам бізнес. Якщо система не простежує придбання певного товару вашим постачальником, це може бути приводом детальніше дослідити операцію. Проте між твердженнями «податкова не бачить походження товару» і «товару не існувало» є принципова різниця.

Так само відсутність у постачальника великого штату сама по собі ще не означає, що він фізично не міг виконати договір. Сучасний бізнес використовує аутсорсинг, орендовані склади, сторонніх перевізників, підрядників.

Тому, якщо податкова ставить під сумнів конкретну операцію, предметом дослідження має бути насамперед сама операція. Чи був товар? Чи отримав його покупець? Чи заплатив за нього? Чи використав його у власній діяльності?

На мою думку, неправильно підміняти відповідь на ці питання загальною характеристикою контрагента або інших компаній у ланцюгу постачання.

Ба більше, якщо спір доходить до адміністративного суду, то ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України покладає обов’язок довести правомірність оскаржуваного рішення саме на суб’єкта владних повноважень.

Це, звісно, не означає, що бізнес може зайняти пасивну позицію й нічого не доводити. Навпаки: чим краще компанія зберегла докази реального виконання договору, тим сильнішою буде її позиція. Але висновок про порушення не повинен ґрунтуватися лише на тому, що інформаційна система не змогла простежити певну ланку постачання.

То чи відповідає бізнес за чужі податкові порушення?

Є ще одна тенденція, яку, на мою думку, підприємцям варто враховувати. Час, коли питання ПДВ можна було залишити виключно бухгалтерії, поступово закінчується. Якщо податковий кредит має суттєве значення для економіки угоди, відповідні ризики потрібно оцінювати ще під час погодження її комерційних умов.

Стаття 201 ПК України регулює складання та реєстрацію податкових накладних. Для покупця це має цілком конкретний фінансовий вимір. Тому ще в договорі варто дати відповідь на практичні запитання:

• Що відбувається, якщо постачальник своєчасно не зареєстрував податкову накладну?
• Хто і в які строки реагує на її блокування?
• Які документи постачальник зобов’язаний надати?
• Чи повинен він сприяти розблокуванню?
• Що відбувається, якщо через його бездіяльність покупець зазнає реальних фінансових втрат?

Такі питання краще обговорити до переказу грошей, а не через два роки після операції.

То хто має відповідати за проблемного контрагента? Моя позиція тут достатньо проста – за чужі податкові порушення бізнес відповідати не повинен.

Але це не означає, що сам покупець не має відповідальності.

Бізнес відповідає за власні рішення: за розумний вибір контрагента, за те, щоб не ігнорувати очевидні ризики та найголовніше, саме за здатність через кілька років підтвердити, що його власна операція справді відбулася.

Саме тому я б радила власнику бізнесу або CFO поставити своїй команді не стандартне запитання, чи є у компанії всі документи. Набагато важливіше інше: якщо через три роки податкова поставить цю операцію під сумнів, чи зможе компанія показати, як усе відбувалося насправді?

Саме відповідь на це запитання часто визначає, чи залишаться проблеми постачальника проблемами постачальника, чи одного дня вони стануть проблемами вашого бізнесу.