Як емоції роблять аудиторію вразливою до маніпуляцій: розбір на основі кейсу в Петропавлівській Борщагівці

Понад 103 млн переглядів, більше 10 тис. постів у понад трьох тисячах телеграм-каналів – таким, за даними дослідження Cyber Boroshno, був масштаб інформаційної хвилі навколо подій у Петропавлівській Борщагівці 2–3 листопада. Цей аналіз дозволяє побачити не лише те, як поширювалися повідомлення, а й те, як формувалися наративи, змінювалися інтерпретації події та взаємодіяли різні інформаційні середовища.

Ми звикли говорити про інформаційну безпеку через фактчекінг, першоджерела, ботів, пропаганду та медіаграмотність. Це необхідні речі. Але є ще один рівень, який часто залишається поза увагою, – психологічний.

Що відбувається з людиною в момент, коли вона отримує емоційно заряджене повідомлення? Чому одні твердження здаються переконливими ще до перевірки? Чому ми поширюємо інформацію, в достовірності якої самі не впевнені? І чому спростування, навіть офіційне, не завжди змінює те, що людина вже встигла вирішити? На ці запитання у колонці для Mind відповіла Вікторія Мялук, комунікаційниця, PR Lead у KANSO.

Чому ми віримо в те, що нас лякає?

Уявімо ситуацію. Хоча, і уявляти не треба. Ви відкриваєте Telegram і бачите повідомлення: невідомі озброєні люди утримують близько 40 осіб, є загиблий, медиків не допускають, поліція бездіє. Повідомлення має конкретну цифру, емоційно сильний опис і посилання на нібито очевидців або медиків.

Ви ще нічого не перевірили, але вже відчуваєте тривогу. І це нормально. Наша психіка не проводить фактчекінг, вона реагує.

Тут працює, зокрема, негативне упередження: негативні події та сигнали загрози часто отримують непропорційно багато нашої уваги порівняно з нейтральною або позитивною інформацією.

Є й інший механізм – евристика доступності. Якщо ми легко можемо уявити певну подію, пригадати схожий випадок або знайти емоційно близький приклад, вона може здаватися нам більш ймовірною, ніж є насправді.

В українському контексті до цього додається досвід війни, несправедливості, недовіри до інституцій і постійної невизначеності. Тобто нове повідомлення не завжди сприймається окремо від попереднього досвіду. Воно може потрапляти в уже сформовану систему страхів і очікувань.

Факти, інтерпретації та спростування враження

Повернімося до Борщагівки. Як вже згадувалося, у період із 2 до 3 листопада було зібрано 10 тис. 152 пости з 3273 каналів. Сукупно вони набрали 103,5 млн переглядів.

Перше повідомлення про близько 40 людей з'явилося 2 листопада о 12:41. О 13:07 інший канал уже додав до історії формулювання «будні концтабору». О 13:49 перший великий канал підхопив цифру «40 людей».

Далі інформація розросталася. До первинного повідомлення додавали нові деталі: смерть, катування, ТЦК, викуп. Так формувалася не просто історія про подію, а ціла система інтерпретацій.

У психології це пов'язують із фреймінгом – впливом способу подання інформації на її сприйняття та інтерпретацію.

Порівняйте:

«На території військового об'єкта перебувають військовослужбовці, обставини утримання яких перевіряються»

та

«Людей тримають у концтаборі ТЦК, є загиблі, все приховують».

Це два принципово різні способи описати ситуацію. Вони викликають різні емоції, формують різні очікування і підштовхують до різних висновків.

У дослідженні є ще одна показова цифра. Твердження з посиланням на жінку, яка називала себе медиком швидкої, набрали 9,9 млн переглядів. Із них 9,3 млн – ще до публічного спростування інформації про компанію, від імені якої вона говорила. Тобто 94% переглядів відбулися до спростування джерела. А саме спростування набрало 2 млн переглядів.

Це не означає, що всі 9,3 млн людей повірили повідомленню. Перегляди не дорівнюють переконанням. Але вони показують масштаб контакту аудиторії з твердженням до появи важливого уточнення.

Чому це важливо? Тому що спростування в даному випадку працювало в умовах, коли в аудиторії вже існувало сформоване враження. Людина вже побачила повідомлення, відреагувала на нього, обговорила з друзями, можливо, поширила далі. Інформація вже вбудувалася в її картину події. І тепер недостатньо просто сказати: «Це неправда».

Тобто видалити повідомлення з інформаційного поля набагато простіше, ніж прибрати його наслідки з людської картини світу.

Чому ми стаємо ретрансляторами маніпуляцій?

Частина людей може бути авторами маніпуляції. Частина – координованими учасниками її поширення. Але дуже багато людей стають ретрансляторами, навіть не усвідомлюючи цього.

Чому? На це є, як мінімум, чотири ключові причини.

1. Соціальне підтвердження

Якщо про щось пишуть десятки каналів, виникає відчуття, що інформація вже пройшла якусь перевірку. Ми схильні використовувати поведінку інших людей як орієнтир, особливо коли самі не маємо достатньо інформації.

2. Емоційне зараження

Емоції поширюються в соціальних мережах. Ми бачимо обурення інших, читаємо тривожні коментарі, спостерігаємо за масовою реакцією і наша власна емоційна відповідь може посилюватися.

3. Бажання бути корисними

Людина бачить повідомлення про можливу небезпеку й думає: «А раптом це правда? Треба попередити інших». Вона пересилає повідомлення в сімейний чат, публікує в сторіс, надсилає друзям. Іноді це відбувається з найкращих намірів. Але добрий намір не робить неперевірену інформацію достовірною.

4. Потреба бути причетним до важливої події

Дізнатись раніше, повідомити першими, бути тим, хто попередив.

Інформаційний вакуум – це теж комунікаційна проблема

Тепер подивімося на ситуацію з боку інституцій.

Перше повідомлення з'явилося о 12:41.

О 17:07 Національна гвардія через Укрінформ повідомила, що травмованих немає. О 17:27 поліція заявила про відсутність незаконного утримання. О 19:59 з'явилося пояснення про тимчасовий пункт розміщення.

О 21:27 на місці був Кирило Буданов. А о 21:50 інформаційна активність досягла піку – 327 постів за десять хвилин.

Тут виникає поняття інформаційного вакууму.

Довіра формується тим, наскільки послідовно, зрозуміло і чесно інституція поводиться в умовах невизначеності.

Інформаційна гігієна – це не тільки фактчекінг

Зазвичай, коли ми говоримо про медіаграмотність, то радимо перевіряти джерела, шукати першоджерела, порівнювати інформацію та не довіряти анонімним каналам. Усе правильно.

Але варто було б додати ще один рівень: навчитися помічати власну реакцію на інформацію. Тому що між моментом, коли ми побачили повідомлення, і моментом, коли натиснули «переслати», є невеликий простір для усвідомленого рішення. І його варто використовувати.

Я б запропонувала простий протокол із п'яти кроків:

1. Пауза

Що я зараз відчуваю? Страх, гнів, обурення, тривогу? Не потрібно забороняти собі ці емоції. Достатньо помітити їх.

2. Рефлексія

Чому саме це повідомлення мене так зачепило? Яку мою потребу, цінність або попередній досвід воно активувало?

3. Перевірка

Хто першоджерело? Чи є незалежні підтвердження? Чи не переповідають усі канали одну й ту саму неперевірену інформацію? Де закінчуються факти й починаються інтерпретації?

4. Дистанція

Чи не намагається повідомлення змусити мене злякатися, обуритися або зайняти чиюсь сторону? Чи є в ньому заклик до негайної дії, побудований на емоції?

5. Рішення

Чи справді буде корисним поширити це повідомлення? Що станеться, якщо воно виявиться неправдивим?

Що з усим цим робити?

Не варто вимагати від кожної людини професійних навичок фактчекінгу або здатності самостійно розпізнавати складні інформаційні операції. Але варто розвивати інформаційну стійкість.

Фактчекінг допомагає відповісти на запитання: «Чи правда це?»

Медіаграмотність допомагає зрозуміти: «Звідки я це знаю?»

Психологічна грамотність додає ще кілька запитань:

• Чому я так на це реагую?
• Чому я хочу в це повірити?
• Чому мені хочеться поділитися цим з іншими?
• Чи не використовує хтось мою емоційну реакцію для поширення певної інтерпретації подій?

Іноді достатньо кількох секунд, щоб стати частиною інформаційної хвилі, а іноді – того ж часу, щоб не ретранслювати чужі інтерпретації чи маніпуляції.