Газовий привіт з минулого: який зв’язок між НАК «Нафтогаз України» та італійською мафією

Напередодні оголошення історичного рішення Стокгольмського арбітражу щодо спору між НАК «Нафтогаз України» та ПАТ «Газпром» на суму понад $50 млрд, яке було оголошено 22 грудня 2017 року, одне з провідних українських ЗМІ повідомило, що «в Словаччині заарештовані поставки газу на адресу НАК». 

Неназване джерело повідомило редакції, що до якогось словацького суду звернулася компанія IUgas (Italia Ukraina Gas), показала рішення  Стокгольмського арбітражу від 19 грудня 2012 року, за яким «Нафтогаз України» заборгував їй $21 млн. Ця сума складалася з $12,7 млн за непоставлений газ плюс пені та штрафи. І словацький суд постановою від 20 грудня 2017 року нібито й «заарештував газ, що йшов в Україну».

У 2017 році Україна через Словаччину планувала імпортувати найбільший обсяг – 8 млрд кубічних метрів. Середній обсяг поставок у грудні складав 21–22 млн кубометрів на добу. Отже, практично всі заплановані річні обсяги вже були в сховищах України, а втрати за останні 10 днів грудня могли б становити хіба що 200 млн кубометрів.

Та ПАТ «Укртрансгаз» 22 грудня 2017 року офіційно повідомило, що «Словаччина транспортує газ у бік України у звичайних обсягах. І все працює в штатному режимі».

Разом із тим джерело в НАК «Нафтогаз України» заявило, що компанія наразі займається врегулюванням ситуації. І, насамперед, намагається встановити, хто юридично вповноважений представляти позивача – компанію IUgas. Оскільки сама IUgas уже кілька років знаходиться в стані банкрутства.

Mind вирішив розібратися з цією неоднозначною ситуацією, оскільки вона більш ніж показова з декількох причин. По-перше, ця історія й надалі тиражуватиметься в пресі, бо лише наприкінці лютого Стокгольмський арбітраж винесе рішення щодо питання транзиту російського газу територією України. По-друге, вона нагадує, що все таємне рано чи пізно спливає на поверхню. І по-третє – не завадить ще раз показати схеми з виведення грошей, за якими працювала і сьогодні працює  так звана бізнес-еліта України, беручи в компаньйони доволі сумнівних персонажів.

Хто підписував документи з італійцями?Для юридичного та міжнародного департаментів НАК «Нафтогаз України» постанова словацького суду за позовом IUgas (via Leopoldo Micucci, 23, Roma, 00173, Italy, company number RM 1094330) стала неприємною новиною, але надійшла вона геть не зненацька. Вперше НАК публічно розповів про позови італійської компанії, подані до Стокгольмського арбітражу, у своєму прес-релізі від 21 лютого 2013 року.

Там же повідомлялося, що суд виніс два рішення, частково задовольнивши позови IUgas. Перше з них – від 19 жовтня 2010 року, друге – від 19 грудня 2012 року, яким і зобов’язав «Нафтогаз» сплатити на користь позивача з Італії штрафні санкції в сумі $12,7 млн за невиконання контрактних зобов’язань у період з 1 вересня 2008 року по 31 грудня 2010 року. Тоді ж НАК заявив, що ці судові рішення виглядають сумнівно.

По-перше, в документах зазначалося, що арбітраж розглядав контракт від 23 грудня 2003 року, оригінал якого був складений російською мовою. Тобто ані українського, ані англійського, ані італійського аутентичного тексту в розпорядженні арбітражу не було. А був лише переклад з російської, зроблений працівниками IUgas.

По-друге, IUgas – компанія не зовсім «італійська»: 50% її статутного капіталу належало панамському офшору PGE Energy (company number 444519).

По-третє, офшор PGE Energy був зареєстрований 4 грудня 2003 року, а сама IUgas зареєстрована лише 16 грудня 2003 року, тобто, менше ніж за тиждень до угоди з НАК. Прослідковується малозрозуміла поспішність.  

У 2013 році НАК «Нафтогаз України» очолював Євген Бакулін, і він категорично відмовився платити. Навіть більше, публічно піддав сумніву документ, підписаний у 2003 році заступником голови правління НАК Ігорем Вороніним, який у 2002–2005 роках курирував усю зовнішньоекономічну діяльність НАК і був «правицею» самого Юрія Бойка. Втім, жодних кроків на захист НАК Бакулін також не зробив.

Контракт і текст рішення арбітражу учасники процесу всіляко намагалися зберегти в таємниці, проте документи таки побачили світ.

Скільки грошей розігрувалося у схемі? Контракт між НАК «Нафтогаз України» і компанією IUgas був підписаний 23 грудня 2003 року, і НАК у цій не дуже складній схемі виступав лише посередником.

У 2002–2004 роках російська компанія «Газекспорт» постачала в Україну середньоазійський газ з Туркменістану, Узбекистану та Казахстану по $50 за 1000 кубометрів. В Україні його продавали вже за ринковою ціною. Посередником виступала компанія Eural Trans Gas, яку курирував одіозний бізнесмен Семен Могилевич, що знаходився в розшуку Інтерполу за запитом США.

Навколо Eural Trans Gas виник великий скандал, бо з’ясувалося, що вона була заснована чотирма малограмотними селянами з бідного угорського селища, які, за документами, й оперували газовими мільярдами. Нікого ані в Росії, ані в Україні цей факт не засмучував, тому схему вирішили розширити ще й на країни Європи.  

За новим контрактом, з обсягів середньоазійського газу, що отримував НАК, він зобов’язався продати IUgas 13 млрд кубометрів на кордоні Україна – Словаччина, але вже по $110 за 1000 кубів. Потім IUgas мав перепродати блакитне паливо на кордоні Італія – Австрія роздрібному торговцю SPEIA (Італія) по $200. А SPEIA вже б реалізувала газ кінцевим споживачам в Італії по $400.

Контракт був укладений на 10 років – з 01.01.2004 до 31.12.2013. За цей час усі гравці – російський «Газекспорт», український «Нафтогаз України», італійські IUgas, SPEIA – вивели б у панамський офшор PGE Energy і розподілили б між собою приблизно $4,55 млрд.

Та IUgas, зареєстрована фактично напередодні укладання контракту, просто не встигла підписати угоду зі словацьким оператором газотранспортної системи SPP, а тому не змогла прийняти газ на кордоні.

Як українські та російські ділки рятували схему? Проте від успішної схеми та мільярдів доларів «на кишеню» ніхто відмовлятися не збирався. Вже 16 січня 2004 року був підписаний новий контракт на реекспорт середньоазійського газу з України в Італію.

Постачальником залишився «Газекспорт». А от українських посередників стало вже двоє – НАК «Нафтогаз України» і таке собі ТОВ Revne (вул. Бориспільська, 7, с. Ревне Бориспільського району Київської області, ЕДРПОУ 00849646). Фактично, напередодні підписання нового контракту в цьому сільськогосподарському кооперативі змінилися співзасновники. Одним з них став громадянин Франції сербського походження Марко Шишович, відомий світовому правосуддю тим, що брав участь у продажу іракської нафти в обхід санкцій ООН.

Прийняти газ на кордоні зі Словаччиною та доправити його до кордону Італії зобов’язалася нова офшорна структура – Delf Group. А продавати його на внутрішньому ринку Італії погодились місцеві оператори – компанії Fingas і Sirco.

Порядок цін залишився тим самим, але змінилися обсяги газу і терміни виконання контракту: 6 млрд кубометрів протягом 2004–2009 років.

Та угода знову не відбулася, але цього разу з причин, що не залежали від її учасників.

Як президенти України і Росії все змінили? Президенти Росії та України Владімір Путін і Леонід Кучма вирішили, що $4,55 млрд від реекспорту газу в Європу мають отримувати цілком контрольовані ними компанії та бізнесмени – так би мовити, «ближнє коло».

26 липня 2004 року Путін і Кучма зустрілися в Ялті і погодили кінцевий варіант співпраці. В офіційному прес-релізі НАК, датованому 29 липня, написано: «в розвиток домовленостей глав держав, «Газпром» і НАК «Нафтогаз України» підписали документи, що визначають терміни та умови російсько-українського співробітництва в області постачання природного газу і його транзиту на термін до 2028 року».

«Високі сторони, що домовляються, вирішили, що єдиним повноправним посередником на цьому ринку буде швейцарська компанія RosUkrEnergo», – зазначалося в документі. Незважаючи на те, що RosUkrEnergo була зареєстрована лише 22 липня 2004 року, всього за чотири дні (!) до зустрічі президентів у Ялті, всі контракти, що були укладені за посередництва цієї компанії, виконувалися бездоганно.

Як боротьба з мафією в Італії допомогла RosUkrEnergo? Вірогідно, обидва президенти були добре поінформовані про боротьбу із мафією в Італії, тому швиденько відмовилися від участі в схемах італійських компаній. Бо вже у 2005 році прокуратура Палермо (Сицилія, Італія) в ході розслідування справи про відмивання коштів оголосила підозру одному зі співвласників газової компанії Sirco – Массімо Чанчіміно.

Массімо Чанчіміно

Фото ilsitodisicilia.it

Його підозрювали в тому, що він намагався профінансувати угоду між «Газекспортом», НАК, Revne, Delf Group, Fingas и Sirco з постачання газу з України в Італію за рахунок коштів місцевої мафії. Мова йшла про $1 млрд. На думку прокуратури Палермо, ці кошти залишив у «спадок» сину «дон» Віто Чанчіміно, уродженець знаменитого містечка Корлеоне і колишній мер Палермо, якому в 2001 році суд виніс вирок – 13 років позбавлення волі.

У розслідуванні прокуратури Палермо, окрім Массімо Чанчіміно, також фігурували:

• Джанні Лапіс (президент компаній Fingas и Sirco);
• Рудольф Лебан (посередник, пов’язаний із «Газекспортом»);
• Олексій Грищенко (представник Delf Group);
• Брайан Аранжеволіч (брокер).

Аранжеволіч й розповів слідству про ще одного брокера, Агамемнона Коліатсоса, який познайомив його з таким собі Халідом Хуссейном, громадянином Швейцарії, також уповноваженим представляти інтереси українського ТОВ Revne. І всі вони разом із Массімо Чанчіміно на початку липня 2004 року домовилися продати газ не в Італії (довго, клопітно, податки сплачувати треба), а реалізувати паливо німецькому концерну RWE (швидко, гуртом і через офшорного посередника).

Та ялтинські домовленості президентів Росії і України перекреслили плани.

Чого побоюється Андрій Коболєв? Оскільки грошей, які б можна було вважати належними до родини Чанчіміно або мафії, на рахунках компаній – учасників проваленого контракту не було знайдено, прокуратура Палермо від подальшого розслідування відмовилася.  

Питання про можливе ухиляння від сплати податків українських чи російських продавців/посередників у своїх країнах італійських правоохоронців мало цікавили. Та все ж таки вони відправили відповідні запити до Києва і Москви. І українські правоохоронці відпрацювали свою частину відповідей – аналітична записка, частину якої наразі цитує Mind, лягла на столи представників тодішньої влади. Проте, жоден з вищих чиновників не знайшов можливості відповісти хоч щось італійським борцям з мафією.

У «прем’єра-реформатора» Юлії Тимошенко ще живі були в пам’яті такі ж самі мільярдні схеми через власну газову компанію – «Єдині енергетичні системи України» (ЄЕСУ). До того ж вона вже розгорнула боротьбу з RosUkrEnergo Дмитра Фірташа.

Перед «президентом-демократом» Віктором Ющенком вже маячив скандал із звинуваченнями фірми його брата Петра – Petrogas – у тому, що вона бере участь у схемах RosUkrEnergo і контролює поставки обладнання в «Укртрансгаз».

А голова НАК – націоналіст Олексій Івченко із своїми замами як раз готувався зустрічати корпоративний Новий рік із фуршетом та снігурками за 1 млн грн.

Теперішньому голові НАК «Нафтогаз України» Андрію Коболєву дуже цікаво, хто ж сьогодні стоїть за малозрозумілою італійською компанією і намагається зірвати на рівному місці $21 млн. Та врешті-решт, не він був «автором» цих схем, і штрафні санкції не такі вже й великі на тлі мільярдних виграшів у «Газпрому».

Як вважає професійний ринок в Україні, набагато більше Коболєва турбує інший нюанс: які ще позови «сивої давнини» можуть виплисти найближчим часом; і як швидко стануть відомі широкому загалу «пустощі» його команди на чолі НАК. Бо впливовим людям за кордоном усі дії українських газовиків і так добре відомі.