Зайве вугілля: чому бастують шахтарі окупованого Донбасу
І як вугільна криза в РФ перегукується з українськими реаліями
На окупованій частині Донбасу вперше за шість років відбулися серйозні шахтарські страйки. Гірники тиждень провели під землею, відмовляючись підніматися на поверхню, доки влада не виконає їхні вимоги – виплатити заборгованість із зарплатні, що накопичилася за три місяці.
Російська Федерація, маніпулюючи своїми «сировинними» сателітами, відмовляється визнавати: світ перейшов до ери новітніх технологій і переглянув значення викопного палива. На жаль, Україна не надто далеко пішла в цьому питанні: протягом 30 років незалежності проблеми вітчизняної вугільної галузі лише консервувалися, а українські шахтарі наразі – такі ж заручники системи, як і гірники в ОРДЛО. Що там наразі відбувається та як цей досвід можна екстраполювати на вугледобувну сферу решти української території, розбирався Mind.
Як назрівала криза на шахтах Донбасу?
7 червня цього року 119 гірників шахти «Комсомольська» в окупованому місті Антрацит на Луганщині відмовилися виходити на поверхню. Їх збиралися підтримати колеги з сусідньої шахти «Білоріченська», але керівництво так званої «ЛНР» швидко ввело на територію шахтоуправління підрозділи «народної міліції» та МГБ і заблокувало доступ до шахти.
Місцеві профспілки навіть повідомляли про повну блокаду місцевості та викрадення та катування тих, хто підтримує страйкарів. Надходила й інформація, що страйкарі оголосили голодування, а на шахті вимкнули електрику та вентиляцію.
Та минулої неділі, 14 червня, страйк було призупинено. «Адміністрація ЛНР» пообіцяла виплатити борги протягом тижня – і шахтарі «Комсомольської» піднялися на поверхню.
Це вже не перша подібна акція протесту на непідконтрольній Україні території. Наприкінці квітня 50 гірників шахти «Ніканор-Нова» з містечка Зоринськ на Луганщині відмовилися залишити забій. Вони вимагали погашення боргів із зарплатні за 20 місяців та скасування закриття шахти. Після шести днів підземного страйку їм почали виплачувати заборгованість, але зупинити ліквідацію шахти «адміністрація ЛНР» відмовилася – отже, її невдовзі буде затоплено. «Комсомольська» та «Білоріченська» поки що продовжать працювати.
На окупованому Донбасі залишилося 78 українських шахт. На сьогодні половина з них вже закриті та затоплені. За даними громадського об’єднання Східна правозахисна група до весни 2021 року в «ДНР» та «ЛНР» закриється ще 10 шахт – по п’ять на кожну «республіку».
У документах окупаційної влади щодо закриття шахт у Донецькій області зазначено: уряд Російської Федерації зменшив квоти на продаж вугілля та металургійної продукції підприємств ОРДО в Росії. Таке ж розпорядження стосується й ОРЛО, тобто, окупованої Луганщини.
Чому вугілля важливе для економіки, але втрачає свої позиції?
Вугілля використовується не лише для теплових електростанцій чи побутових печей із метою опалення. Воно затребуване в металургії, хімії, цементній, аграрній, фармацевтичній галузях тощо.
Відповідно до потреб та технологій роботи українських підприємств ще за радянських часів був розроблений стандарт – ДСТУ 3472-96 «Вугілля буре, кам’яне, антрацит. Класифікація». Загалом в Україні налічується дев’ять марок вугілля, які поділяються на сім класів за розмірами шматків.
Над його оптимальним застосуванням у виробництві свого часу працював великий науковий склад – десятки науково-дослідних інститутів та конструкторських бюро. Саме тому для територій Донбасу та Львівсько-Волинського вугільного басейну найкращими ринками збуту вважалися промислові райони України, для яких і було збудовано транспортну мережу та систему зберігання.
Вугілля видобувають на всіх континентах світу. Останні 50 років шаленими темпами йшла розбудова відкритих кар’єрів, а глибокі шахти відходять в історію. Низька собівартість відкритого видобутку та можливість переміщення великих обсягів океанськими баржами на значні відстані призвели до перевиробництва вугілля на світовому ринку.
До цього додалася ще одна тенденція – перехід на екологічніше паливо для виробництва електроенергії та тепла. Спочатку це був газ, а останні два десятиліття на порядку денному постала розбудова сонячних та вітрових станцій. Поки що вони не можуть повністю замінити теплову генерацію, але потреба в паливному вугіллі скорочується щороку. Проте, воно складає найбільший процент видобутку у світі. Відмовитися від нього за «один день» не може жодна країна.
Тому сьогодні для світової економіки найбільшою цінністю є ринки збуту. Саме за них ведуть боротьбу політичні та бізнесові структури.
Як Україна опинилася в «інформаційно-вугільному вакуумі»?
Жоден уряд незалежної України не мав ані знань, ані політичної волі, щоб розповісти мешканцям шахтарських регіонів про глобальні зміни на світовому ринку вугілля. А також пояснити, що «чорне золото» Донбасу потрібне лише Україні, тож варто негайно починати промислову трансформацію економіки територій.
Зрештою, у 2014-му ми отримали регіон, переважна більшість населення якого жила гаслами ХІХ століття та перспективами індустріалізації на основі парового двигуна. Сьогодні «влада» ОРДЛО тим більше не наважиться розповісти тамтешнім мешканцям, що Росії українське вугілля вже не потрібне, бо вона й зі своїм впоратися не може.
На початку цього року журналісти «Русской службы ВВС» підготували ґрунтовний матеріал-дослідження про видобуток вугілля в Сибіру та Кемеровській області. Зокрема, досліджувався загальновідомий Кузбас, на який припадає 60% усього вуглевидобутку Росії. Саме в цих регіонах йде видобуток відкритим способом, з яким не можуть конкурувати жодні шахти в Україні та решти російської території, при тому що в РФ знаходяться одні з найбільших покладів «чорного золота» у світі.
Згаданий журналістський матеріал цікавий трьома аспектами.
По-перше, супутниковими знімками: ВВС методично знімала кожен кар’єр, починаючи з 1989 року. І по світлинах видно, як щороку кар’єри розросталися шаленими темпами, поглинали цілі поселення, а віковічні сибірські ліси нещадно вирубалися. Отже про екологію ніхто навіть не замислювався.
По-друге, з 2011 року Росія нарощує видобуток вугілля: у 2011-му було видобуто 336,7 млн тонн; в 2019-му – 445 млн тонн; в 2025-му заплановано 560 млн тонн.
По-третє, хоча у 2019 році ціни на вугілля на європейському ринку впали на 30–35%, у Кузбасі було вирішено збільшити видобуток і будь-що продавати його, адже регіон не має інших джерел для підтримки свого бюджету. Тож зростання видобутку вугілля там відбуватиметься і надалі – всупереч усім глобальним трендам.
Як проявляється кінець вугільного ренесансу?
Сьогодні Російська Федерація будь-яку територію розглядає виключно як ринок збуту свого товару. Тому робота будь-якої шахти на території окупованого Донбасу чи на решті території України не вписується в ці плани. Бо інакше постають очевидні запитання: куди постачати надлишкове російське вугілля, та що робити з безробітними шахтарями?
На початку 2010-х років відбувся певний «вугільний ренесанс»: ціни на вугілля у Європі почали повільно зростати і росли до середини 2016 року. Цей період надав змогу чиновникам по обидва боки кордону згадати гасла доби індустріалізації, а окупаційним «адміністраціям» ОРДЛО у 2014–2016 роках – гучно заявляти про перспективи шаленого розвитку вугільних регіонів Донбасу. Тоді навіть було відновлено роботу декількох вже майже закритих шахт, та добудувано кілька нових лав, закинутих при Україні.
Майже все вугілля окупований Донбас відправляв в Україну – за старими контрактами та напрямками. А потім сталася низка подій, через які пересічних шахтарів просто викреслили з економічної матриці.
По-перше, було введено економічну блокаду окупованих територій. У червні 2016 року повністю припинилося перевезення вугілля через адміністративну межу. Тодішній міністр з питань тимчасово окупованих територій Вадим Черниш пропонував дозволити хоча б часткове постачання, бо за лінією розмежування залишилися цілі ешелони вже проплаченого та завантаженого вугілля для українських підприємств. Але не сталося.
По-друге, з 1 червня 2016 року запрацювала формула «Роттердам+». Певною мірою вона була потрібна не лише корпорації Ріната Ахметова. Оскільки на окупованій території залишилися всі антрацитові шахти України, а 50% вітчизняної теплової генерації – зокрема, місцеві теплоелектроцентралі у різних регіонах – залежало саме від антрацитового вугілля, «адміністрації» ОРДЛО почали шантажувати Україну тим, що припинять постачати вугілля. Формула відкрила можливість усім завозити антрацит з-за кордону – і бути впевненими, що його вартість врахують у кінцевому продукті.
Чому тримався вугільний сектор ОРДЛО?
У 2014–2016 роках шахти ОРДЛО не припиняли контакти з Україною, хоча контролювати тамтешній загальний видобуток було неможливо. Вугілля надходило не лише в Україну. Та потім сталося те, чого не очікував ніхто по обидві сторони кордону й адмінмежі.
Світові ціни на вугілля почали стрімке зниження, а українські теплові станції – ТЕС – швидко переходили на газове вугілля і втрачали залежність від антрацитових шахт на окупованих територіях. Зацікавленість у постачаннях з ОРДЛО падала, так само знецінювалася і формула «Роттердам+».
«Смотрящим» за промисловістю на окупованому Донбасі російські куратори призначили Сергія Курченка – українського «младоолігарха» часів президентства Віктора Януковича. «Прикриттям» для його діяльності стала компанія «Внєшторгсервіс», зареєстрована в Південній Осетії – регіоні Грузії, так само окупованому Росією і так само вщент зруйнованому. Саме через «Внєшторгсервіс» почали проходити всі операції, і, як результат, виник новий блок схем та відкатів.
У чому сенс «вугільного схематозу»?
Українські компанії отримують те саме вугілля, з тих самих шахт, але через кілька фірм-«прокладок» з накруткою за «відбілювання». Про ці схеми, із переліком фірм та кінцевих споживачів, неодноразово писали українські журналісти-розслідувачі. Безперечно, всі схеми відомі СБУ та податковій, але жодної реакції від них за шість років так не послідувало.
Механізм дуже простий: вугілля з Донбасу оформлюють як російське (іноді – як африканське чи австралійське). Щоб остаточно «відмити», його проганяють через 2–5 віртуальних «фірм» – при цьому ціна раз по разу зростає – і врешті-решт постачають в Україну. За всі оборудки платить український споживач, а маржу, зароблену на них, ділять між собою українські бізнесмени, російські чиновники та Сергій Курченко, який ще має з цих грошей утримувати шахтарів та металургів ОРДЛО.
Відповідно до підрахунків Східної правозахисної групи, за шість років вартість вугілля, незаконно вивезеного з окупованого Донбасу, склала $4,7 млрд. Їх і поділили між собою всі учасники схем, бо кожна віртуальна фірма належить конкретному чиновнику чи бізнесмену, отже вони отримують свої комісійні.
Та в подібних схемах є слабка ланка – ринкова ціна на первинну продукцію. Коли вона катастрофічно падає, то виникає дилема: кому платити – шахтарям чи учасникам «схеми»? У реаліях РФ та ОРДЛО відповідь однозначна: «кинути» шахтарів.
Якими є сьогоднішні шахтарські реалії?
Протести гірників відбуваються не лише в ОРДЛО. Взимку 2020 року страйкували шахтарі російського Кузбасу: сиділи під прохідними, писали великі листи керівництву та принципово не виходили на роботу. Причина – затримка зарплати на 3–6 місяців, попри збільшення обсягів видобутку вугілля. Рішення адміністрації кузбаських розрізів було прогнозованим – звільнення «зайвих» робітників.
Ці шахти вже зіткнулися з перевиробництвом і не можуть реалізувати вже видобуте вугілля. Тож скорочення штату – найпростіше рішення в подібній ситуації. Зрозуміло, що звільнення почали зі страйкарів. Така ж перспектива, швидше за все, чекає і на донбаських гірників із «бунтівних» шахт.
1 квітня 2020 року Луганська ТЕС, підконтрольна «ДТЕК Східенерго» Ріната Ахметова, почала працювати на антрацитовому вугіллі. Напередодні, в середині березня, РФ нарешті дала дозвіл на експорт цього вугілля з ростовських шахт, які належать ДТЕК з 2012 року. Заборона на ввезення ростовського вугілля тривала з липня 2019 року, і Луганська ТЕС змушена була перейти на спалювання природного газу, бо інакше забезпечувати північ Луганської області електроенергію не було можливості. Суперечки щодо вартості газу між ДТЕК та НАК «Нафтогаз України» тривають і нині.
Тим не менше рішення відновити постачання вугілля з ростовських шахт на територію України говорить про одне: в Росії назріває криза вугільної галузі: продукцію нема куди дівати, шахтарі залишаються без роботи й зарплат, наближається соціальний бунт, і оптимального варіанту розв’язання цієї проблеми наразі не видно.
Чого чекати Україні?
Вугільна галузь України має певні відмінності від російської, але абсолютно не захищена від впливу глобальних тенденцій. А поширення «схематозу» протягом останніх років призвів до того, що криза, аналогічна описаній вище, вибухне будь-якої миті. Про її передумови та можливі сценарії розвитку Mind розповість незабаром.