Однією з головних тез у опонентів боротьби з українськими олігархами стало твердження про помилковість цієї ідеї. Дехто навіть намагався переконати свою аудиторію, що «олігархічний шлях розвитку» має якусь надприродну колію, з якої Україні неможливо вийти. Ба більше, спроба змінити статус-кво може завдати шкоди державі.
Таке мислення – схоже на середньовічний культ про воронку часу, що захопила історію, або зумовленість долі, яку нав'язують авторитарні правителі та прихильники «окультних наук» усім тим, хто в них вірить.
Але громадяни України у своїй новітній історії вже неодноразово демонстрували всьому світу відданість ідеї свободи вибору й готовність до змін, а не покірність нав'язаним згори «доленосним рішенням», що суперечать здоровому глузду та настроям у суспільстві.
Про це пише популярний ізраїльський історик і мислитель Юваль Ной Харарі у своєму есе для журналу The Economist. «Здійснювати вибір на користь змін – можливо, те, чому ми можемо повчитися в українців», – наголошує він.
Mind вибрав найяскравіші тези з нової публікації сучасного філософа.
У самій серцевині української кризи лежить фундаментальне питання про характер історії та природу людства: чи можливі зміни? Чи можуть люди змінити свою поведінку, чи історія нескінченно повторюється, а ми назавжди приречені відтворювати минулі трагедії, не змінюючи нічого, окрім декорацій?
Одна школа мислителів упевнена, що зміни неможливі: світ – джунглі, сильний полює на слабкого, а той, хто не підкоряється закону джунглів, вмирає. Інша – що закон джунглів насправді придуманий людьми, а не виник сам собою в дикій природі. Всупереч поширеним помилкам перші археологічні докази війни датовані 13 000 роками тому. Та й після цього знахідок, що доводять наявність військових дій, не так багато.
Це свідчить, що війна, на відміну від сили тяжіння, явно не фундаментальна природна сила. Її інтенсивність і взагалі сама наявність залежать від технологічних, економічних і культурних факторів. У міру того як ці фактори змінюються, змінюється і сама війна.
Доказів таких змін удосталь. Ядерні держави перетворили саму можливість війни один з одним на «шалений акт колективного самогубства», що призвело до пошуку менш руйнівних способів розв’язати конфлікт. Якщо протягом більшої частини історії війни між наддержавами були її характерною рисою, то сьогодні ми можемо сказати, що останні 70 років між ними прямих військових дій не було.
За цей період відбулася трансформація глобальної економіки. У наші дні багатство залежить від володіння не так матеріальними цінностями, як знаннями. І, якщо нафтові родовища можна захопити силою, з джерелами знань цього не утнути. Отже, зменшується прибутковість завоювання тієї чи іншої території.
Тектонічних змін зазнала й культура. Багато історичних діячів розглядали війну з позитивного погляду – наприклад, як шанс увічнити себе в історії, а християнська церква мирилася з війною як з неминучим злом. Проте останнім часом – уперше в історії – світові еліти (навіть такі специфічні її представники, як Дональд Трамп) стали вважати війну злом, якого можна уникнути. Зазвичай вони приходять до влади, сподіваючись та обіцяючи реформувати щось у країні, а не завойовувати інші території.
Внаслідок усіх цих змін більшість урядів світу більше не вважають агресивні війни прийнятним інструментом для досягнення своєї мети. Більшість націй перестали мріяти про те, як би підкорити та анексувати територію своїх сусідів.
Після Другої світової війни переділу кордонів було порівняно мало. Жодну визнану міжнародним співтовариством країну не було стерто із землі внаслідок зовнішнього завоювання. Звісно, конфлікти були, але навіть якщо взяти їх до уваги, перші два десятиліття ХХІ століття можна назвати безкровними порівняно з даними ДТП, суїцидів і захворювань, пов'язаних з ожирінням.
Порох став менш летальною субстанцією, ніж цукор. Із цифрами можна сперечатися, що й роблять сучасні вчені. Але якщо поглянути на загальний тренд, то очевидно згасання популярності фронтальної війни як методу розв’язання проблеми.
Протягом майже всієї нашої історії мир означав «тимчасову відсутність війни», але останні десятиліття мир почав трактуватися як «неможливість війни», як її «неправдоподібність». І цей «новий мир» – геть не статистична похибка чи «фантазія хіпі», він відображається у бюджетах багатьох країн.
Так, в останні десятиліття уряди у всьому світі почувалися у відносній безпеці, витрачаючи приблизно 6,5% свого бюджету на збройні сили, спрямовуючи значно більше коштів на освіту й охорону здоров'я.
Сьогодні ми сприймаємо це як належне, але насправді це приголомшливе нововведення для історії людства. Тисячі років витрати на військові потреби були найбільш значимим пунктом у бюджеті будь-якого принца, хана, султана та імператора.
Спад популярності війни – аж ніяк не результат якогось божественного дива чи зміни законів природи. Це закономірний наслідок того, що люди стали робити кращий вибір.
Утім, той факт, що це політичне й моральне досягнення походить із людського вибору, також означає, що воно, на жаль, оборотне.
Розвиток кіберзброї, економіки, заснованої на штучному інтелекті, і нової мілітаристської культури можуть призвести людство до епохи воєн, гірше за які ми ще не бачили. Щоб зберегти мир, ми всі мусимо робити правильний вибір. Хибний вибір, зроблений хай навіть однією стороною, може призвести до війни.
Саме тому російська загроза вторгнутися в Україну має турбувати всіх і кожного у світі. Якщо для могутньої держави знову стане нормальним «пожирати» свого слабшого сусіда, це сильно вплине на поведінку людей, їхнє ставлення до життя та сприйняття його цінності.
Перший і найочевидніший наслідок повернення до закону джунглів – збільшення військових витрат за рахунок решти статей бюджету. Гроші, які мали дістатися вчителям, лікарям і соцпрацівникам, підуть на потреби армії.
Також це означає підрив глобального партнерства для вирішення таких найважливіших проблем, як глобальне потепління, регулювання генної інженерії та штучного інтелекту. Співпрацювати з країнами, які готуються знищити тебе, непросто. У міру того, як гонитва озброєнь посилюється, зростає і загроза збройного конфлікту. Це хибне коло, яке загрожує всім нам повним винищенням.
Якщо ви вважаєте, що людство ніколи не виходило з джунглів (і ніколи не вийде), то вам залишається лише вибрати, яку роль відігравати – хижака або жертви. Враховуючи таку постановку питання, більшість світових лідерів воліють увійти в історію як альфа-самці та додати свої імена до похмурого списку завойовників.
Але що, коли зміни все ж таки можливі, а закону джунглів можна не підкоритися, зробивши вибір на користь іншого сценарію? У цьому разі лідер країни, який вибрав напад на сусіда, увійде в історію як людина, що зруйнувала найбільше досягнення цивілізації, як той, хто затягнув нас назад до джунглів.
Я не знаю, що станеться в Україні. Але як історик, я вірю в можливість змін. Не думаю, що це наївно, навпаки – я реаліст.
Єдина константа історії людства – це зміни.
Здійснювати вибір на користь змін – можливо, те, чому ми можемо повчитися в українців. Довгі століття вони нічого не знали, крім тиранії та насильства. Вони витримали два століття царського самодержавства (що остаточно впав у катаклізмах Першої світової війни), пережили жах створеного людськими руками Голодомору, сталінського терору, нацистської окупації та несамовитої комуністичної диктатури. І коли розпався Радянський Союз, історія, як тоді здавалося, гарантувала, що українці знову підуть шляхом тиранії – іншого ж вони не знали.
Але громадяни України обрали інший шлях. Незважаючи на злидні і на перший погляд непереборні перешкоди, їм удалося побудувати демократію. В Україні, на відміну від Росії чи Білорусі, кандидати від опозиції перемагали на президентських виборах.
Зіткнувшись із загрозою диктатури у 2004 та 2013 роках, українці двічі піднімалися на революцію, щоб захистити свою свободу. Демократія виявилася для них схожою на «нову річ». Як і весь наш «новий світ», у якому збройне завоювання територій визнається неприпустимим злом.
Обидва ці стани неймовірно тендітні і можуть не протягнути довго. Але обидва вони можливі, обидва вони можуть пустити глибоке коріння. Усе, що здається нам старим, колись було в новинку – усе зводиться до вибору, який роблять люди.