Як ентузіасти із ТрО без втрат відбили атаку російських військ поблизу столиці
У теробороні Київщини 90% бійців – без військового досвіду
30 березня броньована колона з приблизно десяти одиниць російської техніки намагалася прорватися через село Дмитрівка на південь – до Житомирської траси, щоб звідти рушити на Київ. Протистояти ворогу довелося бійцям 114-ї бригади тероборони Київської області. Майже всі тероборонівці – місцеві жителі, ентузіасти без жодного бойового досвіду. Втім, попри те, що сили противника були вдвічі більшими, сміливцям вдалося успішно відбити атаку, захопити ворожу техніку та взяти росіян у полон. При цьому жоден із українських бійців не загинув. Про секрети успіху цієї блискучої військової операції бійці ТрО розповіли в ексклюзивному матеріалі Mind.
Сюрприз
Тероборонівець із позивним «Яма» згадує, як ввечері 29 березня він із командиром та ще чотирма побратимами приїхали в розгромлене російською артилерією невеличке село Мила, яке майже навпіл розрізає стратегічно важлива для окупантів Житомирська траса. До Києва звідси – якихось п’ять кілометрів.
«Стоячи за сто метрів від Житомирської траси, ми спостерігали, як по ній їдуть російські танки, – розповідає Яма. – Ми не могли їх атакувати, бо нам не було куди відступати. Все, що ми могли, – це спостерігати за технікою і повідомляти координати нашим танкістам, щоб ті могли їх обстрілювати. Ми обережно переходили через Житомирську трасу, рухалися вперед, заходили в Мілу, оглядали місцевість. А потім верталися назад на позиції. Траса була такою собі роздільною полосою: на південь від неї зосереджувалися українські сили, а на півночі – російські».
На момент бою Дмитрівка була майже порожньою: місцева адміністрація встигла організувати виїзд мирних жителів. Перед виходом на позиції в селі тероборонівці провели розвідку, щоб вияснити, де були мирні жителі. Розмовляли з людьми, попереджали, щоб люди ховалися в укриття. Тоді під час боїв вдалося уникнути жертв серед цивільного населення.
В якийсь момент бійці отримали наказ йти далі на північ – до Дмитрівки. Там потрібно було зайняти перехрестя вулиць Травнева, Дачна та Шляхова, яка виходила на Житомирську трасу. Туди пішла вже вся рота разом із двома танками. У селі на той момент не було росіян: тероборонівці знайшли лише залишені прострелені марковані Z-автомобілі та російську форму.
«Місцеві жителі розповіли нам, з якого боку росіяни заїжджають найчастіше, – кажуть військові. – Ми поїхали туди, але не знайшли їх. Натомість по нам почався мінометний обстріл. Явно був якийсь навідник, який сказав, де ми знаходимося».
На перехресті вулиць Травневої та Шляхової внаслідок 21 пострілу з РПГ-7В було знищено два танки, два БМП, один танк захоплено. Автоматним вогнем знищено живу силу противника. Решту колони розбила артилерія ЗСУ за селом. Зараз інженерні війська ЗСУ розбирають знищену техніку на запчастини
«Почали працювати по нам міномети 80-го калібру, потім 120-ка залітала, – розповідає 20-річний колишній студент Змій. – А через годину до мінометів доєдналися танки. Танки відстрілялися – включалися міномети. Таке враження, що вони старалися, щоб нам не було нудно. Так би мовити, змінювали музику, щоб ми до однієї і тієї ж не звикали».
Утім під час обстрілу всі бійці вціліли. ТрО настільки вміло облаштували та замаскували свої позиції, що вночі дрони не змогли виявити їх з висоти пташиного польоту. Тому на ранок гаубиці відстріляли по житловим будинкам на 200 метрів лівіше від схованок українських військових.
Коли будинки горіли, росіяни заходили в Дмитрівку із повною впевненістю в тому, що тероборонівці та танки знищені або розбиті, деморалізовані й не є перепоною для пересування. Тому коли через дим почалися постріли, для них це було повною несподіванкою. Під димовою завісою ТрО обстріляли головний танк: йому заклинило башту, і він перестав бути боєздатним.
Бійці тероборони чудово знають місцевість і змогли визначити провулок, де російським танкам було важко маневрувати. Тут піхотинці загнали їх в глухий кут, у результаті чого два танки повністю згоріло, а ще один вдалося захопити і передати на службу в ЗСУ.
Потім була спроба висадки десанту на БМП – але і їх тероборонівці підірвали за допомогою ручних протитанкових гранатометів. А на додачу знищили ще один танк. Три недобиті російські танки спробували обійти шалених українців по вулиці Олімпійській – там було місце, де вони могли розвернутися. Але і там росіян із вогнем зустріла інша група українських бійців. Окупанти кинулися далі – у бік кладовища і там зупинилися на переугрупування.
За цей час на підмогу піхоті та танкістам приїхали гранатометники. Разом вони пішли в розвідку по вулицях Дмитрівки, щоб добити тих окупантів, які повтікали зі спаленої техніки.
«Наш побратим приніс нашій трійці заряди і ми ними підбили два БМП, – додає боєць із позивним «Дракон». – Поки ми прочісували вулиці, по нас стріляв російський танк, який зайшов на перехрестя вулиць Гагаріна та Олімпійської. Наші танкісти його знищили у вогневому поєдинку. І, користуючись димом від спаленого танку, під щільним обстрілом вимушені були вийти через кладовище. Назад повернулися до своєї роти. Координати хлопці передали нашій артилерії, яка згодом накрила ще кілька одиниць ворожої техніки. Лише деяким вцілілим окупантам вдалося втекти. Ця інсталяція програного росіянами бою досі є».
Росіян, що втекли під час бою за Дмитрівку, під Харковом добили ЗСУ
Аналізуючи бій у Дмитрівці, тероборонівці кажуть, що тактики ведення бою у російських військ не було. Була лише загальна стратегія: взяти українських захисників у кільце, тому окупанти заходили в село з двох боків.
«Перша атака була з фронту, вони розраховували, що ми на неї відволічемося, – розповідає командир взводу Кук. – А інший їхній підрозділ обійшов нас із тилу. Але вони не врахували те, що ми добре знаємо цю місцевість, знаємо, звідки вони можуть прийти, і ми до цього були готові. Тому і результат вийшов відповідний – ми з танкістами успішно відбили атаку».
Сімейні цінності
Три ворожих БМП, один знищений та один підбитий трофейний танк – справа рук двадцятирічного майбутнього інженера-програміста із позивним «Змій». У бій у Дмитрівці він пішов разом зі своїм батьком (позивний «Дракон»), який до війни працював ветеринаром. Мовляв, разом воювати спокійніше, завжди поруч є надійне плече.
У Дракона четверо дітей. Змій – старший син. Воювати вони пішли потайки від родини. За легендою, з 24 лютого вони спочатку жили в підвалі у Лісовій Бучі, а потім почали займатися волонтерством, «адже, в принципі, все так і є. Ми ж, дійсно, по-своєму волонтери, допомагаємо людям». Тому родина дізналася про подвиги «волонтерів» через повідомлення в ЗМІ.
Дракон і Змій – легенда підрозділу
«Нам у перший день зброю не видали, – пригадує ранок 24 лютого Дракон. – Бучанська громада була ще не готова в той момент. Тільки людей записували і самі ще не знали, що робити. Тоді ми пішли в Бучанський військкомат, але в цей момент почався штурм Гостомеля і у військкоматі було не до набору штатів. Тому ми вирішили йти в тероборону Ірпеня. Транспорт не ходив – пішли пішки. Син через інтернет знайшов потрібну адресу. Там застали ще набір команди».
Першого дня ці 12 чоловік стали початком формування четвертої роти. Потім почалося доукомплектування із жителів Білогородської громади.
«Увечері ми виходили із Ірпеня, – розповідає Змій. – Саме в цей час росіяни почали градами обстрілювати Гостомель. Під звуки обстрілів ми прийшли до бази, де вночі отримали зброю: автомати 1979 року і ручні гранати. Саме тоді, о четвертій ранку навколишні територіальні громади почали озброювати: тероборонівцям видавали зброю та набої. І з цих громад хлопці йшли просто в бій».
«Був у нас ручний гранатомет 1987 року випуску, – додає Дракон. – Тобто це була радянська зброя. Але нічого, відбивалися і нею. Коли був бій у Дмитрівці, нас підсилили ручними кулеметами Калашнікова та ручним кулеметом Діхтярьова 1936 року випуску, яким наш боєць Сєня поклав десант, не дав їм зайти до нас у тил».
Батько каже: поруч був його син, тож він був впевнений, що вдвох їм вдасться зробити задумане.
«Ми ділилися між собою враженнями після бою, – згадує Дракон. – Коли вийшли із червоної зони, зняли броню і відмилися від кіптяви, дивилися один на одного із радістю від того, що залишилися живі. Це і фарт, і грамотно розставлені сили підрозділом командування. Аналізуючи співвідношення сил орків і наших сил, наше озброєння і їхнє озброєння, розуміли, що було дуже мало шансів щось зробити. Але силу використали настільки грамотно, що все вийшло як слід».
Востаннє Змій та Дракон бачилися із сім’єю на Великдень, і тоді півдня провели разом: «Ми раділи своїм родинним моментам, і про бої не розмовляли. Просто нам хотілося насолодитися кожною миттю».
Трансформери
Командир взводу Кук веде мене до старезного підземного замку завглибшки з восьмиповерховий будинок. У цих чорних тунелях легко заблукати, вони тягнуться аж до річки Ірпінь. Ми йдемо за білими стрілками. Тут багато кімнат: і для відпочинку, і для зберігання зброї. Є і бійниці, звідки можна обстрілювати ворога.
Ці стіни дихають історією: коли радянські війська здавали Київ під час Другої світової війни, деякі споруди були зруйновані і замуровані. Але і зараз приміщення можна використовувати як бомбосховище. Кук радіє, що під час російсько-української війни поки що воювати тут не довелося: окупанти сюди не дійшли.
Оборонна споруда, побудована під час Другої світової війни, і сьогодні виконує своє призначення
Кук – один із небагатьох бійців в теробороні, який мав бойовий досвід до 24 лютого. Тож не дивно, що саме він був ініціатором створення тероборони у Білогородці. До початку бойових зіткнень вони виявляли диверсійні групи.
«У перші дні нам роздавали автомати та гранатомети, – пригадує Кук. – Ще було декілька джавелінів, РПГ, один ПТУР (протитанкова ракета). Але ж мало дати зброю – нею треба навчити користуватися! А 90% наших людей ніколи не тримали в руках автомат. Тому спочатку такими бійцями було складно керувати. Але сталося, як у приказці: хаос буває до першого мінометного обстрілу. А потім – люди на очах починають дисциплінуватися».
Молодий хлопець із позивним «Яма» працював до війни менеджером. Прийшов у ТрО на ентузіазмі, мовляв, у будь-якому випадку військова спеціальність – річ корисна, її за плечима не носити: «Окупанти порішали взяти Україну за три дні. Дулю їм!»
Кук також знайомить мене із бійцем з позивним «Електрик» – бо до війни він працював саме за цією спеціальністю. Хлопець каже, що вперше в житті побачив воронку від артилерійського снаряду біля Житомирської траси: «Строкову службу я служив у внутрішніх військах. Ми стріляли тільки з автоматів та гранатометів. Більше у нас нічого не було».
А тероборонівець Капа, що раніше займався електромонтажем, став кулеметником: «Спочатку з перших днів їздили по селу і патрулювали. А потім пішов у ТрО, щоб отримати зброю. Місяць провів на навчаннях. Це було складно. З цивільного життя потрапити в армію – ганяли, навчали. Потім колектив притерся, всі один одного підтримували. З півслова розуміємо один одного. А в бою воно так: перші 5 хвилин страшно, а потім краще починаєш по звуку орієнтуватися, що звідки летить. І під адреналіном починаєш працювати».
Є і бійці старшого віку. Наприклад, колишній автомеханік Соло. Йому майже 50. Він розмовляє без геройства, спокійним тихим голосом: «Я пішов у тероборону, бо не міг не піти. Переосмисливши деякі речі, я зрозумів, що якщо я не піду, хтось інший не піде… і хто ж тоді нас захистить? Хто, як не ми самі?..»
Соло востаннє тримав автомат Калашнікова ще в школі: руки пам'ятали, як його збирати і розбирати. А під час війни освоїв РПГ: «Я від військової справи далекий, мені всьому доводиться навчатися на ходу. Ми постійно тренуємося. До нас приїжджають досвідчені люди з бойовим досвідом по інших видах озброєння. Тактика, поведінка на полі бою – це нові навички для мене. Ніколи не думав, що мені доведеться вчитися захоплювати будівлі».
Хлопці жартома називають тероборону школою життя: «Війна мене навчила, що окопи треба копати глибокі. Не лінуватися. Бо як перший раз прилетіло, окопчик був невеличкий, то добряче ризикував. Бо окоп захищає від осколків мін. Плюс якщо я лежу в окопі – то противник мене не бачить. От я – полінувався, розраховував на складки місцевості, які можуть мене прикрити, але коли почали літати міни, то зрозумів, що цих заглиблень недостатньо. Але лопати у мене під рукою вже не було. Тому довелося копати руками. І копав у кожну хвилину перерви між мінометними обстрілами. І чим глибше копав, тим затишніше та безпечніше почувався. І так на виході викопав окоп до коліна, аж шкода була залишати!»
Тиловий Кіт і парамедик без диплома
Про завідуючого по тиловому забезпеченню із позивним «Кіт» тероборонівці розповідають з особливою теплотою: «У нас снаряди літають, кулі свистять, а він – як ніде нічого – суп нам везе, щоб ми голодні не сиділи».
67-річний Кіт – пенсіонер, корінний киянин. Усе життя він працював науковим співробітником та інженером, але і до початку повномасштабного вторгнення відчував, що війна – неминуча. І всупереч бажанню дружини в перший же день бойових дій пішов в Білогородську сільраду і записався в тероборону. Там він був зарахований сержантом в підрозділ матеріально-технічного забезпечення батальйону, тож займався продовольчими запасами.
Їжу на позиції Кіт возив на машині, яка не була зареєстрована в ЗСУ, і навіть бронежилет не одягав – бо він, мовляв, важкий. Жартує: «Я маленький і худенький, під час обстрілу лягаю, і мене не видно. А той, хто повніший, тому важче». Коли ж почалися бойові дії, саме Кіт нагадував бійцям про тил.
«Обнімав щодня, радів зустрічі, був щасливий бачити їх усіх живими, – розповідає він. – Виконував персональні прохання: щось із дому привезти. Комусь шнурки привезу, комусь – батарейки. Людям приємно, що про них піклуються. Що є зв'язок із великою землею, і він готовий її захищати. Ви питаєте, чому я в моєму віці пішов у тероборону… А якби моє місце ніхто не зайняв, що б тоді було? Хлопці були б голодні!»
«Для солдата на фронті важливі дві речі: бути не сильно голодним (а в ідеалі – ситим) і щоб шкарпетки були сухі, – погоджується командир Кук. – Бо якщо ноги мокрі й ти їх натер – то ти вже не боєць. Із таких пазликів складається вся картина. Тероборона – це, по суті, твій сусід, який небайдужий і пішов захищати і свій, і твій дім. Багато людей, які живуть у сусідніх будинках, разом воюють».
42-річний власник інтернет-магазину Бравус хоч і походить із родини військових, але сам ніколи не служив в армії і зброї в руках не тримав. Водієм його в тероборону не взяли, бо таких спеціалістів – хоч греблю гати. Зате в роті не вистачало людей, які допомагали б пораненим бійцям на полі бою.
«Спитали мене: будеш парамедиком? Кажу – я не проти, але ж я не вмію, – згадує день вступу в ТрО Бравус. – Сказали – навчимо. І дійсно, у нас були інструктори, які нас навчали, як надавати першу допомогу. Так я з нуля освоїв певні ази».
Потім ці ази допомогли Бравусу врятувати трьох побратимів, які отримали осколкові поранення під час мінометного обстрілу. Парамедику й самому пощастило: один із уламків міни потрапив прямісінько в медичний рюкзак, врятувавши його спину від поранення.
«Страху в той момент не було. Я думав лише про те, як врятувати побратима, – розповідає док. – Це було незвичайно – бачити прострілений живіт та грудну клітину. Як надати допомогу при кульовому пораненні в груди та живіт, я не знав. Але ті знання, що я отримав під час навчань, усе ж допомогли зорієнтуватися, і я все зробив правильно».
Врятований ним побратим із позивним «Кут» уже почувається добре, тож повернувся до служби в теробороні.
«При виході в безпечну зону потрапили під мінометний обстріл. Перед нами розірвалася міна і зачепила лопатку, – розповідає Кут. – Перейшли в жовту зону, де наш док надав першу допомогу, обробив рану. Зараз ми здружилися. Ми жили в одному місті, але до війни знайомі не були. 28 березня був сформований взвод, а поранили мене 30 березня. На той момент я знав, що у побратима немає диплома медика. Але не боявся. Док у нас молодець. Поки ми виходили з-під обстрілу, він від мене не відходив».
«Це була ніч, ми всі йшли ланцюжком, я постійно його кликав, – додає Бравус. – Бо він же і знепритомніти міг. А він постійно кудись від мене відходив. Другий поранений теж йшов сам. У нього боліла рука, думав, що то синець. І тільки після того, як ми вийшли, то зрозуміли, що в нього не одне, а два осколкових поранення. Він ішов і всю дорогу терпів. Це був адреналін».
У роті парамедик Бравус має славу рятівника. Побратими згадують, як він врятував від голодної смерті бабусю, яка залишилася сама в будинку пристарілих у Дмитрівці.
«Під час зачистки території ми зайшли у двір і побачили бабусю, яка намагалася розпалити багаття, але в неї нічого не виходило, – розповідає Бравус. – А в руках у неї була каструлька з водою і вівсянка. Вона каже: “Синку, я так їсти хочу. Я не їла чотири дні”. Ми завели її в дім, віддали весь сухпай, який нам дали на марш. І бабуся завдяки цьому сухпаю якось протрималася».
Згодом тероборонівець ще кілька разів заходив до бабусі, коли проїжджав поруч, і залишав їй свої сухпаї. А потім почув, що в той будинок прилетіло дві ракети. Лише частина приміщень уціліла, але всі вікна були вибиті.
«Приходжу, дивлюся: усі двері відкриті навстіж, – продовжує Бравус. – А я ж знаю, де вона зазвичай спить. Приходжу і бачу: вона лежить на дивані. Питаю: “Ви як?” Каже, жива. Дивлюся, а вікон у неї немає, а на дворі – мороз. Кажу їй, що не можна вам тут залишатися. Покликав командира, вирішили завезти її в ЦНАП. Зарядили їй телефон. Знайшли в телефонній книзі номери її двох синів. На щастя, я одному із них додзвонився, він був на лівому березі Києва. Кажу: “Ми знайшли твою маму. Зможеш забрати?” Він дуже довго плакав і дякував. Вона з Донецька. Вона звідти тікала від війни і зараз втекла».