Заступник міністра освіти України: «Маємо перейти до нової парадигми життя, в якій найважливіша цінність особистості – це її суб’єктність»
Михайло Винницький – про реформування системи вишів, нові професійні вимоги та світоглядні орієнтири для української молоді
Вища освіта в Україні нині перебуває на порозі чергових змін. Ініціативи МОН мають на меті усунути багато усталених і глибоко застарілих практик, які стосуються функціонування університетів, але все ж не завжди ці зміни зрозумілі громадськості. Необхідна широка суспільна дискусія, спрямована на те, щоб пояснити всім дотичним сторонам необхідність, перспективи та переваги запропонованих реформ. А їх запланували багато.
Це і глобальна трансформація концепції вищої освіти зі зміщенням фокусу з надавача на здобувача освіти, і зміна моделі її державного фінансування, і оптимізація мережі закладів вищої освіти, і суттєве збільшення можливостей студентів впливати на формат, зміст і процес навчання. Михайло Винницький, заступник міністра освіти і науки України, впродовж понад десяти років опікується кожною з цих трансформацій.
Зрозуміло, що перспектива глобальних, багатоаспектних змін на кожному рівні спричиняє безліч питань – від «Чому хочуть скасувати заочку?» до «Навіщо ламати те, що працює?». Mind зустрівся з ним між відрядженням до одного з провідних університетів на заході України і зустріччю з керівниками провідних українських вишів, яка відбулася в Києві. Як годиться, почали одразу з головного: чому трансформація системи вищої освіти розпочалася тепер і в такий спосіб та як вона функціонуватиме у громадсько-політичному контексті теперішньої і повоєнної Української держави.
– Чому саме зараз? І навіщо взагалі?
– Є декілька рівнів відповіді на це запитання. Якщо брати макрорівень, то треба зазначити, що вже багато років структура вищої освіти трансформується сама собою. Ми рухаємося від ієрархічних до більш горизонтальних відносин і систем. Ієрархії, на жаль, продовжують пронизувати нашу систему освіти – як на рівні всієї системи (наприклад, взаємин між закладами і МОН), так і всередині кожного ЗВО.
А перехід від індустріального до постіндустріального суспільства та пріоритет побудови демократичного суспільства, яке забезпечує свободу громадянина диктують інше: організації – особливо заклади освіти, у яких формується світогляд поколінь – мають бути автономними, самоврядними, відповідальними. Вони мають взаємодіяти одна з одною, а не механічно виконувати директиви, спущені згори.
На мікрорівні – на рівні конкретної освітньої програми – індустріальна парадигма відображена у структурі підготовки. Маємо своєрідний конвеєр: на вході – абітурієнт, на виході – фахівець, всередині – процес завантаження потрібної інформації.
Але загальносуспільні зміни, у які наша освіта вмонтована, вимагають іншого: переходу до нової парадигми життя, у якій найважливіша цінність особистості – це її суб’єктність. Коли ми говоримо про суб’єктність України як держави на міжнародному рівні, то маємо на увазі можливість впливати на рішення, які стосуються безпосередньо українців. Але суб’єктна країна може складатися лише з громадян, які самі відчувають власну суб’єктність.
Це треба виховувати – розуміння цінності власного вибору й власної відповідальності. Не смиренного підданого, а вільного громадянина. А виховувати суб'єктність в ієрархічних структурах украй складно, якщо взагалі можливо. Тож коли ми говоримо про університети майбутнього, то маємо їх розглядати не лише як центри якісної освіти та інновацій, а ще й як осередки прогресивних спільнот, де молоді (і не дуже) не лише розвивають компетентності, необхідні для життя, а ще всебічно розвиваються – фізично, світоглядно, емоційно.
– Але лунає багато закидів, що поки країна воює, не потрібно нічого чіпати.
– А хіба фундаментальний закон «Про вищу освіту» не був ухвалений у розпал війни, у найперші, найважчі її місяці? Саме цей закон заклав фундамент для всього, що ми сьогодні робимо. І я добре пам’ятаю ті липневі дні 2014 року, радість освітянської спільноти, коли Рада його ухвалила – і водночас пам'ятаю горе і смуток від захоплення Криму, подій у Донецькому аеропорту, Іловайської трагедії. Ні, я не згоден з тим, що під час війни не потрібно проводити зміни.
Нині головною метою України є відвоювання наших територій. Але я, спілкуючись з хлопцями та дівчатами, які воюють чи повертаються з фронту, чую, що вони не хочуть повертатися в ту саму країну, з якої вони пішли на війну. Тож, поки ЗСУ визволяють українську територію, ми зобов'язані поліпшувати, змінювати, трансформувати систему, щоб Україна після Перемоги була фундаментально іншою, значно кращою (успішнішою, інноваційнішою, динамічнішою), ніж до лютого 2022 року. І я переконаний, що ключем для розвитку нашої країни загалом є вища освіта.
До речі, водночас із трансформацією вищої освіти буде сформована нова концепція військової освіти. Цивільна освіта буде інтегрована у військову й навпаки. Це не означатиме, що кожен студент має вчитися на артилериста чи льотчика, але якісна базова військова підготовка має стати обов'язковою для всіх.
Буде дуже привабливою система військових кафедр, яка, за нашою концепцією, готуватиме офіцерів запасу за прикладом Reserve Officer Training Corps, що існує в Сполучених Штатах Америки.
В Україні підготовка офіцерів запасу відбувалася на фактично платних військових кафедрах. І це ненормально, якщо студент має сплачувати за підготовку до захисту своєї Батьківщини. Навпаки – його треба мотивувати проходити таку підготовку, зокрема фінансово. Змінюючи систему бюджетного фінансування вищої освіти, ми плануємо запропонувати варіант, коли частину коштів на навчання студент отримуватиме завдяки державним грантам, а ще одну частину може отримати, пройшовши навчання на військовій кафедрі й ставши офіцером запасу.
– Ви акцентуєте на понятті «суб’єктність». Воно і справді достатньо нове в українській системі і донині стосувалося переважно закладів вищої освіти, які за законом 2014 року набули ширшої автономії. Зараз сфера застосування цього поняття розширюється? Йтиметься також про суб’єктність особистостей, суб’єктність спільнот?
– Звісно. Суб’єктна спільнота має відрізнятися від сусідньої, бо інакше вона не буде суб'єктною. Тож йдеться про збільшення унікальності конкретних університетів. А це пов'язано з вільними освітніми траєкторіями для студентів, більшим вибором, зменшеним навантаженням на науково-педагогічних працівників тощо. І звісно, зі збільшенням повноважень закладу в питаннях самоврядування, зменшенням ієрархічного впливу з боку держави, зокрема через механізм роботи наглядових рад тощо.
– У чому буде проявлятися суб’єктність студента?
– У його максимальній самостійності та свободі вибору. У новій системі освітня траєкторія студента багато в чому залежатиме від нього самого. Залишиться в основі освітня програма, але її проходження буде значно більш гнучким і самі програми стануть вимушено більш унікальними.
Михайло Винницький
Для цієї трансформації потрібно реалізувати багато речей – назву лише основні.
По-перше, це уможливлення індивідуальних освітніх траєкторій і свободи вибору навчальних дисциплін.
По-друге, гнучкість навчального навантаження, щоб студенти могли самостійно встановити потрібний баланс між навчанням, відпочинком чи роботою. На практиці це також означатиме відхід від чітко встановлених термінів навчання, повне запровадження європейської кредитної системи.
По-третє, можливість вступати на галузь (точніше – на міждисциплінарну програму), а не одразу на програму за конкретною спеціальністю. Це дасть можливість студентам, які, закінчивши школу, ще не знають який фах чи профіль собі обрати, краще зрозуміти університетську освіту на першому році навчання, а далі звузити свої зацікавлення більш свідомо. Я зараз навмисно не говорю про реформу фінансування – це окреме велике і складне питання, у центрі якого також є студент-суб’єкт.
– А як щодо суб’єктності викладачів? Що є запорукою викладацького успіху?
– Його мотивація. Чим для викладача є університет – осередком повноцінного життя, саморозвитку (зокрема наукового) чи радше місцем отримання достатньо скромної заробітної плати? Другий варіант, у принципі, теж нормальний, але навряд чи варто очікувати від такого викладача якихось надзвичайних результатів у плані інноваційних проривів, наукових досягнень, студентської вдячності.
Я не стверджую, що зарплата не важлива! Сьогоднішній рівень зарплат викладачів – це сором. Але нам треба чесно сказати собі, що хороший викладач – людина, яка працює в закладі вищої освіти не заради зарплати. Він чи вона здатні заробити в бізнесі в рази більше, ніж в університеті, і це загальноприйнятий факт не лише в Україні, а й у всьому світі. А все ж викладачі обирають саме академічну кар'єру.
Наше завдання зробити цю кар'єру привабливою саме найкращим – не лише через приведення зарплат до конкурентного рівня, а через уможливлення всебічної самореалізації викладачів в українських університетах.
Історично склалося так, що в Україні простір вищої освіти є досить нерівномірним. Є унікальні спеціалізовані заклади (авіаційні, юридичні, мистецькі тощо), є масові спеціалізовані (педагогічні, аграрні, торгово-економічні тощо), є престижні невеликі заклади (ніби liberal arts), політехнічні заклади, класичні університети, так звані дослідницькі тощо. Отже, ми навряд чи прийдемо до однієї, універсальної моделі університету. Як і не знайдемо однієї країни, модель вищої освіти якої ми зможемо вважати за взірець. І я вважаю це різноманіття нашою перевагою, а не недоліком!
– То нам чекати на масове об’єднання університетів?
– Ні, масового об’єднання не буде. Адже кожне об’єднання – це індивідуальна історія, пов’язана з бажанням колективів, історією, інституційною пам’яттю. Кожну пропозицію об’єднання слід узгоджувати з громадою, місцевим самоврядуванням народними депутатами тощо.
Такі речі робляться точково – якщо є добра воля всіх учасників, або, що найчастіше, є певна кризова ситуація. Але з часом спеціалізованих закладів стане менше. Хоча треба бути свідомими того, що навряд чи об’єднання, скажімо, педагогічного та аграрного закладу може створити новий хороший класичний університет.
Університет має бути водночас і хабом для отримання знань та компетенцій, і лабораторією, де завдяки освіті та особистостям викладачів формується унікальний світогляд. І ці два аспекти мають перебувати в певному балансі. Лише так ЗВО зможе вповні реалізувати свою місію.
Я переконаний, що освіту потрібно «прожити», заклад освіти не має бути такою собі «фабрикою зі штампування фахівців», а освітня програма – «лінією збірки». Зараз у нас дуже малий відсоток вступників здійснюють вибір спеціальності чітко та усвідомлено. Та й випускник нашого ЗВО далеко не завжди задовольняє свого майбутнього роботодавця. Багато хто вважає, що університет є місцем підготовки. Але, на мою думку, він має бути місцем, де формується світогляд, здатність учитися новому, аналізувати.
У цьому контексті я люблю цитувати Дрю Фауст, першу жінку-президентку Гарвардського університету, яка стверджувала, що «університетська освіта повинна допомогти студенту здобути ті навички, які йому будуть потрібні для його шостої роботи, не для першої».
– І ви вважаєте, що зараз – найкращий час для такого фундаментального переосмислення вищої освіти?
– Так. Банально тому, що зміни назріли, і саме зараз є вікно можливостей. У нашій вищій освіті за останні 10 років трансформації відбувалися певними ривками. Перший такий ривок був за міністра Сергія Квіта, який опікувався вищою освітою.
Після нього міністром була Лілія Гриневич, яка основні зусилля спрямувала на впровадження Нової української школи, тож вища освіта мала змогу трошки «відпочити» від різких змін попереднього періоду. Правда, завдяки Гриневич і її заступнику Юрію Рашкевичу у нас запрацювало Нацагентство із забезпечення якості вищої освіти (НАЗЯВО), але це вже було під кінець їх терміну.
Потім міністром стала Ганна Новосад, заступник якої Єгор Стадний запровадив розподіл бюджетних видатків на вищу освіту між ЗВО за формулою, у якій було закладено показники їх освітньої, наукової та міжнародної діяльності. Це виявилося революційною зміною. Але за наступного міністра – знов було певне затишшя. Зараз знову є можливість зробити ривок.
Михайло Винницький
Знаєте, для змін ніколи не буває «ідеального часу». У будь-які часи, на будь-якому рівні існуватимуть консерватори й недоброзичливці. Проте саме зараз, у розпал Великої війни, ми бачимо запит суспільства на великі зміни і готовність до них, особливо якщо вони стосуються відходу від «совєтсько-російського» минулого.
Реформа вищої освіти – саме про це. Про наближення до сучасної, європейської освіти, про самостійність, незалежність і вільний вибір. Можливо, це не дуже яскраво помітно в окремих законодавчих ініціативах, але всі вони спрямовані передусім на побудову нової системи освіти. Системи, яка передбачає більшу увагу горизонтальним і рівним відносинам, а не вертикально ієрархічним.
Узагалі, будь-які трансформації є трохи болісними. Ми розуміємо, що працюємо з консервативною аудиторією. До речі, освітня галузь консервативна в усьому світі, не лише в Україні. Але є певний вектор змін, у якому ми маємо рухатися. До речі, зверніть увагу: з 2014 року змінювався темп руху, але не загальний напрям. Вектор трансформацій був і залишається незмінним: до європейської інтеграції, автономії закладів, забезпечення якості освіти й компетентнісного підходу до здобуття освіти. Останній передбачає наголос на суб'єктності, чим саме зараз і займаємося.
Поступ останнього десятиліття у вищій освіті насправді величезний. Ми повністю перейшли на трирівневу систему (бакалавр, магістр, доктор філософії), запровадили європейські підходи до забезпечення якості. Українські дипломи визнаються у світі, а наші студенти є бажаними учасниками програм мобільності. Наші заклади вибороли більше автономії (хоча ще не повну), а деякі потрапили в топові світові рейтинги. Цей поступ має продовжуватися, ми не повинні «застигнути» у старих рішеннях, старій парадигмі лише тому, що вона для багатьох є комфортнішою за зміни.