Культурна дипломатія в дії: як відбувається мистецький обмін під час війни

За останні пів року Україну відвідали 31 спеціаліст з Німеччини, Іспанії, Франції, Австрії та Італії. Серед них – перформери, журналісти, культурні менеджери та митці. 17 відмовились, посилаючись на небезпеку, постійні атаки та психологічні переживання.

Такі дані наводить «Інша Освіта», громадська некомерційна організація, що працює у сфері менеджменту якості неформальної освіти в Україні.

Візити в Україну міжнародних митців у партнерстві з «Іншою Освітою» організували Prague Civil Society Centre, Асортиментна кімната, post impreza, proto produkciia та Стипендія імені Антонена Арто. Протягом тижня культурні діячі брали участь у панельних дискусіях, демонстраціях власних проєктів та поїздках на деокуповані території Київської та Чернігівської областей.

Тож Mind поспілкувався зі співзасновницями «Іншої Освіти» Альоною Каравай та Ольгою Дятел про те, чому важливо підтримувати культурні зв’язки з європейцями в умовах війни. 

– Як виникла ідея візитів в Україну закордонних спеціалістів?

Ольга Дятел: З перших місяців повномасштабного вторгнення ми працюємо над підтримкою культурних діячів в Україні, презентацією українського мистецтва за кордоном. З погляду дискусій щодо європейської інтеграції, а також щодо інтеграції українського мистецтва у міжнародні мережі та майданчики логічним є те, що інтеграція – це не односторонній процес. Ми маємо створювати рух не лише з України, але й в Україну.

Альона Каравай: Ми роздумували про це в команді, і майже одночасно до нас звернулись колеги з Prague Civil Society Center з питанням, чи не могли б ми спробувати реалізувати такі візити. Це був знак – треба робити.

Звісно є об'єктивні безпекові причини, через які запрошувати групи іноземних колег в Україну зараз ніби «не на часі». Хтось може назвати це безвідповідальним, і я розумію цей аргумент.

Альона Каравай та Ольга Дятел. Фото: Валерія Ландар. 

Але я виходжу з того, що, на жаль, ця війна надовго. Тому нам важливо не переривати контакт з колегами з-за кордону та поглиблювати його вже зараз – тримати цей контакт не лише тим шляхом, що ми їм розповідаємо, що і як відбувається з культурно-мистецьким процесом в Україні, але й тим, що вони самі можуть побачити все на власні очі, зробити висновки.

А найважливіше – зав'язати власні професійні та особисті дружні відносини з українськими митцями, кураторами і журналістами. Зокрема з тими, хто не може виїхати з України та кого можна особисто зустріти лише тут.

Ольга Дятел: Цікаво було подивитись, чи на це наважаться іноземні колеги. Врешті, ми отримали 50 заявок та прийняли 30 людей у Києві, які у мінігрупах мали тижневі програми.

– З якими головними перепонами ви стикнулися, втілюючи цей проєкт?

Альона Каравай: Це були перепони та ризики безпекової природи. Де поселити гостей, чи достатньо у Києві готелів, які пропонують номери в цоколі, у підвальному приміщенні чи номери без вікон? Як допомогти гостям зорієнтуватись у тому, куди прямувати у випадку повітряної тривоги? Чи є страхові компанії, які страхують іноземців, що під час воєнного стану їдуть в Україну?

А ще ми багато зрозуміли про real danger та felt danger. Залежно від того, яким був медійний ландшафт про Україну у країнах наших гостей у ті тижні, коли вони мали їхати до нас, наші іноземні колеги були спокійнішими або навпаки відмовлялись від поїздки в останній момент. Цікавий факт полягає в тому, що найбільше відмов в останній момент у нас було в групі культурних журналістів. Та найменше – у групах кураторів, які здаються найбільш стресостійкими та непохитними.

Ольга Дятел: Ми завжди казали, що ніхто не може дати повної гарантії безпеки. Тому це було вибором людей – брати цей ризик чи ні. Наприклад, наші партнери у Празі оформлювали зі свого боку страхування для поїздки. Коли його відкриваєш, то бачиш, що страхування покриває похорон, вивіз залишків тощо. Читати цей документ було цікавим досвідом навіть для мене…

– Якою була основна мета і чи вдалось її досягнути?

Ольга Дятел: Ми хочемо сприяти стійкості українського суспільства через налагодження сталих зв’язків. Тому фокусувались на встановленні персональних зв’язків, які б могли переростати в партнерства в майбутньому. Пам’ятаю, що в перші тижні повномасштабного вторгнення росії в Україну я писала закордонним партнерам. Тоді прийшло усвідомлення, що онлайн-знайомства, які зав’язувались у часи карантину, були менш продуктивними, ніж контакти, напрацьовані через живі зустрічі. Цей досвід не є показовим в усіх випадках, але тоді я точно думала про те, що варто терміново бачитись з людьми наживо. 

Програми візитів включали відвідування дуже різних інституцій – від великих державних до низових культурних просторів. Крім того, у межах кожного візиту ми планували нетворкінговий вечір, де всі зацікавлені могли особисто познайомитись з нашими гостями. Це було важливо, аби не лише ми планували програму та те, з ким іноземні культурні діячі будуть зустрічатися, але й лишали відкрите вікно для всіх, кого ми не знаємо, хто поки є поза нашою оптикою.

– Хто ці спеціалісти й чим вони можуть бути корисні для України?

Оля Дятел: Ми робили відкрите приймання заявок, також персонально запрошували людей, яких ми знаємо. Найчастіше це незалежні культурні діячі з Франції, Австрії, Іспанії, Італії та Німеччини. Дуже часто це люди, які мають свої організації або належать до професійних мереж.

До прикладу, Фані Мартін – незалежна продюсерка фестивалів, що народилась у Франції, останнім часом жила у Канаді та Бельгії, а нещодавно стала директоркою музичного фестивалю в Загребі. Вона побачила наше запрошення у новинах мережі сучасного перформативного мистецтва ietm. Під час візиту в Київ ми організували зустріч продюсерів та створили документацію за результатами цієї зустрічі. Потім ця документація була презентована на мережевій зустрічі у Нью-Йорку в січні, де було близько 400 професіоналів зі всього світу. Для мене це гарний приклад, як одна людина через приналежність до спільнот може якісно та широко комунікувати на горизонтальному рівні з великою кількістю людей. Це важливий аспект української культурної дипломатії зараз.

Альона Каравай: Учасники наших візитів є друзями України. Вони тепер краще орієнтуються у культурно-мистецькому процесі, який зараз відбувається всередині країни. Мають певну кількість професійних знайомств та власних інсайтів. Все це вони вже використовують у своїх проєктах, що залучають український контекст. Інакше навіщо їм було так ризикувати та їхати в Україну у 2023 році?

Зокрема, відомий німецький художник Фабіан Кнехт після візиту планує свій мистецький проєкт, в якому має пішки пройти від Берліна до Києва. Або іспанський художник Рііко Саккінен передає кілька своїх робіт до українського музею.

– Що ви для себе зрозуміли, втіливши цей проєкт?

Альона Каравай: У мене висновок один – треба продовжувати. Цей формат візитів чи невеликих камерних зустрічей іноземних професіоналів й надалі буде непростим, не на 100% безпечним і таким, який викликатиме суперечливі запитання. Але варто рухатись не лише зі сходу на захід, але й із заходу на схід.

Оля Дятел: Культурна дипломатія нашої країни залишається у руках тих, хто вважає необхідним та важливим це робити. Ми багато недопрацювали у напрямі встановлення сталих зв’язків із колегами з інших країн. Це не лише про спільні проєкти, а й про навички встановлювати та підтримувати партнерства (банально – говорити англійською, а також впевнено й компетентно комунікувати через електронну пошту), про розуміння алгоритмів. Такі візити є дуже ефективним способом налагодження партнерств.

Єва Євицька, перформерка з Іспанії, ділиться власними враженнями: «У школі на мапі ми мали лише одну велику точку – СРСР. Нам не розповідали, яка саме історія там сталася, які народи перетиналися. Тож я була вражена та по-хорошому здивована тим, як саме українці сприймають життя, бажанням підтримувати свою культуру навіть у непрості часи. Це був досвід, який змусить мене досліджувати речі всередині себе».

Антрополог із Франції Дені Лаборд каже, що «зміг пережити надзвичайний досвід перебування у Чорнобилі. Хотів провести невелике етнографічне дослідження пісень, а відчуття, наче потрапив до етнографічної книги 1920-х років: «Усе, що ми пережили разом, усі зустрічі, які ми зробили, – все це зобов'язує нас. Тепер я відчуваю особисту відповідальність щодо України. Я не знаю, на якому рівні ми зможемо діяти, але ми будемо боротися з байдужістю за допомогою нашої зброї – мистецтва, емоцій та залучення».