Капітали vs мінерали: хто володіє критично важливими для «зеленого» енергопереходу копалинами

Економісти Банку Франції з'ясували, інвестори з яких країн володіють капіталом найбільших виробників «зелених» ресурсів – таких, як кобальт, нікель, мідь, літій та інші рідкісноземельні метали, що є ключовими елементами енергопереходу від викопних до відновлюваних джерел. Ця сфера вирізняється високою концентрацією – географічною та ринковою.

Але переваги – почасти не на боці ЄС, Великої Британії та США, які поступаються амбітній експансії Китаю і глобального сировинного трейдера Glencore, а подекуди – впливу російського бізнесу. Mind вивчив основні висновки дослідників і пропонує адаптований переклад їхньої роботи.

Протягом останніх 20 років, за даними Світової організації торгівлі, продажі критично важливих матеріалів енергопереходу зросли з $53 млрд до $378 млрд.

А досягнення цілей Паризької угоди (обмеження зростання середньої температури у світі на 2 °C до кінця поточного століття) означатиме збільшення попиту на таку сировину вчетверо до 2040 року.

Видобуток потрібної для енергопереходу сировини сильно концентрований географічно: наприклад, 68% світового видобутку кобальту припадає на Демократичну Республіку Конго, 70% рідкісноземельних металів – на Китай, 48% нікелю – на Індонезію.

Географічна концентрація посилюється концентрацією фірм, які контролюють постачання критичної сировини: домінування кількох великих гравців часто формує олігополію на ринках цінних матеріалів.

Географічна концентрація виробництва не завжди збігається з «географією» акціонерів компаній, що контролюють це виробництво. Наприклад, китайські інвестори володіють значними частками в компаніях – виробниках нікелю та кобальту, хоча видобувають ці метали переважно в Індонезії та Конго відповідно. А роль інвесторів зі США, ЄС і Великої Британії в мідних компаніях набагато вища, ніж обсяги виробництва міді в цих країнах.

Та це не всі «викривлення». Не завжди країна розташування штаб-квартири компанії відповідає країні, яку представляють найбільші акціонери цієї компанії. Наприклад, у чилійській SQM, на яку припадає майже п'ята частина світового виробництва літію, один із найбільших акціонерів – китайська Tianqi Lithium: спільно з чилійською Pampa Group вони контролюють половину капіталу компанії.

Що саме досліджувалося?

У дослідженні, названому «Капітал у XXI столітті: кому належить капітал компаній, що виробляють найважливішу сировину?», економісти Банку Франції спробували з'ясувати, компанії з яких країн володіють капіталом найбільших виробників ресурсів, критично необхідних для переходу до зеленої енергетики.

Назва публікації – відсилання до бестселера «Капітал у XXI столітті» французького економіста Тома Пікетті про світову нерівність (назва книжки, своєю чергою, відсилання до «Капіталу» Карла Маркса).

Розуміння джерел контролю капіталу компаній-виробників, особливо з урахуванням високої концентрації виробництв, має важливе значення для оцінки стратегічної залежності від постачальників цінних ресурсів, вказують автори.

Дослідники побудували базу даних про походження акціонерів глобальних публічних компаній, зайнятих у секторі виробництва критичних ресурсів, на основі інформації з Refinitiv та звітності компаній за 2004–2022 роки. База охопила значну частку світового виробництва критичних металів – від 63% для кобальту до 90% для рідкісноземельних металів.

Для розрахунку частки володіння виробництвом кожним ресурсом дослідники зважували частку капіталу компанії, що припадає на інвесторів тієї чи іншої країни, і частку річного виробництва компанії у світовому виробництві відповідного ресурсу. Результати вийшли такі.

Китайська гегемонія

Інвестори з Китаю мають значний вплив у виробництві всіх п'яти критичних елементів, які потрапили в дослідження: кобальту, нікелю, міді, літію і рідкісноземельних металів.

Китай, зокрема, контролює 28% світового виробництва кобальту, а на його власній території виробництво становить лише трохи більше 1%.

Друга за значимістю країна з володіння капіталом на ринку кобальту – Казахстан: автори дослідження дійшли висновку, що понад 10% світового випуску цього металу припадає на компанію Eurasian Resources Group (ERG), у якій 40% належать міністерству фінансів Казахстану і ще по 20% – двом казахстанським бізнесменам – засновникам компанії та спадкоємцям третього засновника.

Латинська Америка – літієво-мідні королі

Інвесторам із Латинської Америки належать істотні частки у виробництві літію та міді – 20% і 22% відповідно, що відображає географічну концентрацію покладів цих ресурсів у регіоні. Однак із поправкою на частку регіону в глобальному виробництві – третина видобутку літію та 40% видобутку міді – місцеві інвестори лише обмежено присутні серед власників капіталу видобувних компаній. А найбільшим власником є США, які контролюють 31% світового видобутку літію і 27% – міді.

Європейська скромність

Фактична частка ЄС у виробництві критичних металів нижча за 10%, а для літію і рідкісноземельних металів – становить лише 2%. Удавана висока частка ЄС у виробництві нікелю – 18% – оманлива: автори оцінюють, що насправді близько 14 процентних пунктів із цих 18% припадає на європейські структури, що представляють інтереси російських інвесторів, тобто реальна частка ЄС на цьому ринку ближча до 4%.

Зокрема, на Кіпрі було зареєстровано компанію Interros Ltd. – акціонера російського «Норнікелю», найбільшого у світі виробника нікелю (частку компанії у глобальній пропозиції цього металу 2022 року автори оцінюють у 8%; IRENA – Міжнародне агентство з відновлюваних джерел енергії – у 14%).

У 2023 році цю структуру перевели у спеціальний адміністративний район у Примор'ї на території рф.

Вирішальні голоси

Частки володіння виробництвом у сегменті рідкісноземельних металів здебільшого схожі з частками в капіталізації видобувних компаній. Однак є суттєві розбіжності. Наприклад, китайським інвесторам належить 18% світового ринку нікелю, якщо враховувати частку у виробництві, і лише 8%, якщо дивитися на капіталізацію: така розбіжність пов'язана з тим, що нікелеві компанії Індонезії (на яку географічно припадає майже половина всього світового виробництва нікелю) – непублічні. Частка Африки на світовому ринку кобальту становить 16%, якщо враховувати обсяги виробництва, проти 3% під час зважування за капіталізацією: розгадка – у Gécamines, непублічній державній компанії Демократичної Республіки Конго.

Економісти Банку Франції також проаналізували «вагу» інвесторів із різних країн у радах директорів компаній: володіння понад 50% акцій дає змогу значною мірою визначати рішення в корпораціях. За їхніми даними, на ринку кобальту всі 28% світового виробництва, контрольовані Китаєм, припадають на компанії, у яких китайські інвестори володіють мажоритарною часткою.

Водночас інвестори зі США, незважаючи на їхню загальну відносно високу частку в капіталі компаній на цьому ринку – близько 15%, володіють лише міноритарними пакетами, тобто обмежені у своїй можливості впливати на ухвалення рішень.

74% глобального виробництва рідкісноземельних металів припадає на фірми, мажоритарними частками в яких володіють китайські гравці. Це зайвий раз підтверджує безумовне домінування в цьому сегменті Китаю, на частку якого припадає майже три чверті як географічного розташування цього виду ресурсів, так і його виробництва.

Водночас у китайських інвестиціях у критичні мінерали переважають стратегічні інвестори – держкомпанії. Їхня особливість у тому, що вони зацікавлені не тільки у віддачі від інвестицій, а й у вирішенні інших середньо- і довгострокових завдань, зокрема геополітичних, тоді як приватні акціонери зовсім не обов'язково мають на меті такі специфічні цілі.

У середньому за обсягом інвестицій у видобуток усіх п'яти матеріалів, що розглядаються в дослідженні, частка стратегічних інвесторів у китайських інвестиціях – 75%, у європейських – також 75%, у латиноамериканських – 59%, в австралійських – 46%. Для США цей показник дорівнює лише 1%.

Розвинені країни останніми роками зосередилися на підвищенні надійності постачань і своєї автономії. Так, Європарламент у квітні 2024 року ухвалив Critical Raw Materials Act («Закон про найважливіші сировинні матеріали»). Документ покликаний гарантувати безпечний і стійкий доступ до постачань критичної сировини для ЄС, який значною мірою залежить від імпорту таких ресурсів, завдяки диверсифікації постачань і розширенню участі європейських компаній у глобальному виробництві. У США Inflation Reduction Act, ухвалений 2022 року, має на меті стимулювати внутрішнє виробництво критичних матеріалів.

Головні ризики

Міжнародне агентство з відновлюваних джерел енергії (IRENA) описує шість видів геополітичних ризиків, на які наражається виробництво критично важливих для енергопереходу ресурсів: зовнішні шоки (природні катастрофи, війни); ресурсний націоналізм (націоналізація критичних секторів, адміністративні обмеження іноземних інвестицій); експортні обмеження; виникнення картелів; політична й соціальна нестабільність у країнах-виробниках; маніпуляції ринком.

«У коротко- і середньостроковій перспективі може виникати дефіцит постачань, оскільки попит на окремі матеріали зростає, а видобуток залишається концентрованим – і в осяжному майбутньому це навряд чи зміниться», – зазначається в доповіді 2023 року «Геополітика енергопереходу», що її підготувало IRENA.

Агентство звертає увагу, що збої в постачанні критично важливих матеріалів мінімально впливають на енергетичну безпеку, яка, як і раніше, залишається пов'язаною з постачаннями викопного палива, але вони здатні істотно уповільнити енергоперехід.