У Європі лунають заклики готуватися до протистояння з росією. Численні політики, функціонери та спеціалісти наголошують, що зі «скаженим псом» домовитися не вийде, і конфлікт режиму путіна та його оточення з цивілізованим світом неминучий. Серед тих, хто б’є на сполох, – міністерка закордонних справ Німеччини Анналена Бербок і колишній міністр оборони Великої Британії Бен Воллес. Його стаття у виданні The Telegraph – нагальний та терміновий заклик до Великої Британії від людини, яка знає, що каже. Пропонуємо адаптований переклад цієї статті.
У жовтні 2022 року, пізньої ночі, спецпризначенці та офіційні особи з москви вдерлися до Свято-Катерининського Собору в Херсоні та ексгумували залишки прославленого російського воєначальника XIIX століття Григорія Потьомкіна. Він був фаворитом імператриці Катерини Великої та відіграв ключову роль в анексії Криму у 1783 році.
Ніхто не знає, де вони тепер. Можливо, у москві чи Криму. Однак ексгумація відбулася за наказом владіміра путіна. Якщо ви колись міркували над тим, що рухає російським президентом, ця подія дала б вам відповідь. Це – історія та місце росії в ній.
Одна з битв, яку мені довелося вести проти апарату національної безпеки аж до лютого 2022 року, була битвою переконань: попри доповіді розвідки й запевняння «світлих голів», я наголошував, що путін не послуговується ані логікою, ані бажанням перетворити свою країну на сучасну та привабливу. Він вмотивований помстою, спадщиною та романтизацією історії.
Путін та його «силовики» (колишні й теперішні апаратники з КДБ та ФСБ) відмовляються визнати, що саме вони стояли за тим Радянським Союзом, якого хотіли позбутися росіяни. Вони досі вірять, що стали жертвами західної змови. Якби не західна версія історії, вони б переконали всіх, що СРСР переміг у Другій світовій війни одноосібно. Вони відмовляються розуміти, що холодна війна не була б потрібна, якби Європа, зокрема Німеччина та Польща, хотіли б лишатися в лоні москви.
Химерна стаття, що її путін особисто написав у червні 2021 року, називається «Справжні уроки 75-ї річниці Другої світової війни». У ній відчайдушно перекручуються факти, ігноруються події – але росія представлена рятівницею світу. В ній доводиться, що пакт Молотова – Ріббентропа, який призвів до вторгнення та розчленування Польщі, був на користь Великій Британії.
У намаганнях переписати роль росії у Другій світовій війні, путін перекладає всю провину за неї на Францію та Велику Британію, цілком ігноруючи пакт Молотова – Ріббентропа. Він не згадує ані про знищення Червоною армією та таємними службами 20 тис. поляків у Катині у 1940 році, ані про спільні з військами вермахту навчання напередодні вторгнення до Польщі та продаж танків. Його статтю варто читати виключно для того, щоб зрозуміти, що це за людина.
Проте не очікуйте реальності. Очікуйте виправдань. Майже роком пізніше путін видав нову статтю – «Про історичну єдність Росії та українців». Вона читається як мікс «Майн Кампф» Гітлера та новели Вальтера Скотта: доля, етнічний націоналізм та романтизм змішані докупи. Це було б нескладно відкинути, проте ця стаття містить ключ до наступних подій.
Шкода, що велика кількість «експертів із російського питання» у Міністерстві закордонних справ, на Набережній д’Орсе (МЗС Франції) чи Фоггі Боттом (Держдеп США) її пропустили. Наслідки війни в Іраку зробили розвідувальні служби занадто обережними, щоб робити висновки, не пропустивши їх через безліч матриць і сподіваючись на думку старших колег. Нерідко офіцер середнього рангу, який 20 років жив та дихав ворогом, настільки глибоко ховається в надрах уряду, що міністри ніколи не почують інстинктивну пересторогу чи судження від нього.
Сер Джон Чилкотт (очільник комісії з розслідування подій, що передували залученню Великої Британії до війни в Іраку) провів детальний розбір й аналіз розвідки, проте він постійно ігнорував «людський фактор». Занадто часто ми оцінюємо дані розвідки через призму наших власних суджень і вчинків, забуваючи про судження та вчинки наших противників.
Проте це також і робота політиків – оцінювати людей і те, що ними рухає. Політики, що не здатні зчитати аудиторію, є паршивими політиками. Лідери, які не «відчувають» течії міжнародної політики, не мають бути лідерами.
Коли я був у москві, буквально за 10 днів до вторгнення, то зустрічався із міністром оборони росії сєргеєм шойгу та генералом валєрієм гєрасімовим. Я не діяв за сценарієм, я діяв згідно з діями та словами співрозмовників. Я побачив, як глибоко все просякнуто брехнею, наскільки роздуте в них его, яка в них мотивація та якою була поведінка їхніх підлеглих.
Коли я прощався, я прокоментував генералу гєрасімову, що вражений, наскільки його військова доктрина «передбачає загальну готовність і мобілізацію». У той момент у розмову вліз інший генерал, додавши: «І безжальне залякування». Маски впали. Не менш промовистою була й фраза гєрасімова, кинута в коридорі: «Нас більше ніколи не принизити. Ми були четвертою армією у світі, тепер ми перші або другі. Є лише ми та американці».
Ці люди, які керують росією, вважають, що вони переписують історію, позбавляючись приниження, яке вони відчували наприкінці холодної війни, та зводячи рахунки за століття. Поки рф непогано порається з потворним приниженням себе своїми діями, ми маємо усвідомити, що в путінській версії історії саме Велика Британія, а не США, є осередком всіх негараздів росії.
У його збоченому баченні світу саме ми стояли за Кримською війною та поразкою царів, ми стояли за сходом Гітлера, ми стояли за контрреволюційними рухами та саме наші шпигуни сприяли розпаду Радянського Союзу. Британія – у перехресті прицілу путіна. Один із його високопосадовців із силовиків нещодавно заявив: «Ми знаємо, що Британія стоїть за вторгненням до Курську». Ми не стояли за цим.
Не помиліться, путін іде за нами. Ми маємо бути готові до неминучого.