Російський президент настільки часто погрожував ядерною зброєю, нічого по тому не роблячи, що ефект від його погроз раз од разу слабшає. Проте вони досі діють на Вашингтон і Берлін, які обмежують допомогу Україні, побоюючись прямої конфронтації з москвою. Тим часом українці – під слоганом «Нам своє робити» – послідовно перетинають всі так звані численні червоні лінії, що їх росіяни малюють щоразу далі. Відомий європейський експорт Ульріх Шпек у своїй колонці проаналізував стан справ і докладно пояснив, чому російські погрози – блеф, ядерна війна – міф, а «червоні лінії» – лише фарба. Наводимо адаптований переклад експертної колонки.
Від редакції: це – один із тих матеріалів, які ми вважаємо важливими для ознайомлення. Адже вони дають розуміння світового контексту обговорення України, допомагають із тезами на користь допомоги нашій країні та дозволяють апелювати до визнаних авторитетів, а не до створених за години до публікації новин ЗМІ. Крім того, це щоразу дозволяє зрозуміти, що на боці України – експерти та впливові інтелектуали, а не лише політики, яких почасти змінюють політикани.
З лютого 2022 року багато спостерігачів наводили російсько-українську війну як приклад, що ядерні держави мають перевагу, коли вдаються до імперської поведінки – наприклад, намагаються підпорядкувати своїй волі сусідню державу. Ці висновки справляли враження на треті країни, які були схильні менш активно допомагати країні, що зазнала нападу з боку агресора з ядерною зброєю.
Восени 2021 року, готуючись до російського вторгнення, у Вашингтоні окреслили максиму, яка визначала військову допомогу Україні. Політики вирішили, що надаватимуть стільки допомоги, скільки це можливо, доки ризик прямого конфлікту з росією не стане занадто високим.
Ця стратегія є відлунням холодної війни, яку тоді ще сенатор Джо Байден вів проти Радянського союзу з 1970-х років.
Усе протистояння, відоме як холодна війна, полягало у стримуванні противника від підпорядкування нових територій, при цьому намагаючись всіляко уникнути прямої конфронтації. Прямий конфлікт між СРСР та США міг запустити спіраль ескалації, що була здатна призвести до ситуації, коли в одної зі сторін конфлікту не лишалося вибору, окрім як застосування ядерної зброї.
Тож від самого початку російського вторгнення 24 лютого 2022 року політики й експерти одноголосно наводили аргументи на користь здатності росії використати ядерний арсенал для придушення волі України до спротиву та зменшення готовності Заходу допомагати Україні.
Уже 11 березня 2022 року на пресконференції президент Байден заявив, що відправлення Америкою «наступального обладнання» в Україну, як і передача літаків і танків з американськими військовими можуть спричинити Третю світову війну. США не «воюватимуть у третій світовій війні в Україні», сказав він. Відтоді жахалки про Третю світову стали частиною офіційної риторики Білого дому.
У квітні того ж року канцлер Олаф Шольц дав інтерв’ю виданню Der Spiegel, яке вийшло під заголовком «Не має бути ядерної війни». Західні союзники мусять зробити «все можливе, щоб уникнути прямого військового протистояння між НАТО й дуже озброєною державою на кшталт росії, ядерної держави», – сказав тоді Шольц. Сам канцлер, за його словами, «робив усе, щоб попередити ескалацію, що призвела б до Третьої світової війни. Не має бути ядерної війни», – наголосив він.
Застереження Байдена та Шольца були покликані нейтралізувати критику за надання Україні недостатньої кількості військової допомоги в захисті проти росії, зокрема ракет великої дальності. Водночас західні лідери відкрито повідомляли москві про свої страхи. Натомість владімір путін і російська пропаганда користувалися найменшою нагодою, щоб нагадати про ядерний потенціал країни.
Проте ці жахливі перспективи, намальовані Байденом і Шольцом, з часом втрачали силу. Що більше Україна повертала своїх територій у 2022 році, то більш готовим був Захід до надання танків, важкої артилерії та бойових літаків.
Численні нагадування з боку путіна, його міністрів і заступників міністрів про наявність ядерної зброї тримали Захід у тонусі. Американська аналітична компанія, Центр стратегічних і міжнародних досліджень, навіть звела ці погано приховані загрози у єдину базу даних. Однак із кожним таким нагадуванням, за якими не слідували дії, Захід усе більше переконувався в тому, що путін не готовий іти на крайні заходи, та що москва, по суті, блефує.
путін нерідко повторював, що застосує «всі доступні можливості» для захисту росії, однак уже у вересні 2022 року він відчув потребу додати до стандартних погроз ключові насправді слова: «І це не блеф».
Відтоді Україна спромоглася перетнути всі можливі «червоні лінії» росії. Вона повернула території, які рф офіційно визнала анексованими, та атакувала Крим. Вторгненням на російську територію ЗСУ перетнули найчервоніші з «червоних ліній». Президент Володимир Зеленський, коментуючи перехід української армії через кордон, зазначив, що «наївна, ілюзорна концепція так званих червоних ліній стосовно росії» зруйнована.
Одне стало зрозумілим: поріг для застосування росією ядерної зброї виявився значно вищим, аніж вважали та боялися в Білому домі або Канцелярії у Берліні. Попри всі нагадування путін постійно блефував.
Інакше кажучи, росія лишається переконаною, що вартість використання ядерної зброї буде вищою, аніж можливі вигоди від цього. Метою ядерних погроз москви була відмова Заходу – особливо Вашингтона та Берліна – від надання Україні більшої військової допомоги.
Байден і Шольц відкрито озвучили свої страхи на публіці, що кремль вочевидь сприйняв як запрошення до гри на західних страхах ядерної війни задля здобуття переваги на полі бою.
У цьому напрямку росія також мала доволі обмежений успіх. І для цього є три основні причини. Громадяни західних країн чітко та сильно підтримують всі спроби допомогти Україні захистити себе. Україна успішно перетнула всі намальовані путіним червоні лінії. І нарешті, острахи ядерних можливостей москви розтанули через занадто часте нагадування.
Холодні голови неодноразово наголошували протягом останніх 30 місяців, що ризик використання москвою ядерної кнопки є надзвичайно низьким. Зараз це вже здається очевидним. росія навряд чи отримає хоча б щось, застосувавши таку зброю. А от застосування матиме багато доволі чітких недоліків для москви, й у кремлі це дуже добре розуміють.
На полі бою зиск від ядерної зброї невеликий, адже наразі не існує великих скупчень ворожих сил. Навпаки, поточна війна має надзвичайно витягнуту лінію фронту. До того ж буде дуже складно вразити лише ворожі підрозділи цією зброєю. Її застосування призведе до численних втрат серед росіян.
Ядерна атака по цивільному об’єкту в Україні перетворить росію на парію – особливо, у країнах Глобального Півдня, які москва намагається перетягнути на свій бік. Ядерний удар ускладнить і здатність Китаю підтримувати свого геополітичного союзника. До того ж Вашингтон попередив, що відповість на такий удар усією наявною конвенційною зброєю.
Інші ядерні держави також уважно стежать за перебігом подій. Можна припустити, що Китай моніторить не лише динаміку на полі бою між росією та Україною, а й загальний стан протистояння між Заходом і росією. Як і росія, Китай має ревізіоністські територіальні плани, зокрема стосовно Тайваню та Південнокитайського моря, які Пекін сподівається блискавично захопити.
Іран, який стратегічно пристає на бік росії та Китаю, також робитиме висновки у світлі своїх територіальних амбіцій і ядерної програми. Чи варто йти ва-банк, щоб стати ядерною державою? Або вигоди від цього ризикованого кроку менші, аніж варто очікувати?
Донедавна амбіційні ревізіоністські держави могли розраховувати – на прикладі війни в Україні, що наявність ядерної зброї надає значні переваги стороні, яка атакує. Здавалося, що така зброя здатна втримати Захід від надмірної залученості до регіонального конфлікту.
Проте успішність перетину Україною гіпотетичних «червоних ліній» поставила ці висновки під питання. Ситуація, що склалась, свідчить лише про те, що ядерна зброя – це передусім потужний психологічний аргумент та інструмент стримування, але в сучасному конфлікті її важливість значно переоцінена.
Ульріх Шпек – доктор філософії з історії, аналітик і радник із питань міжнародної політики. Ексспівробітник Німецького Фонду Маршалла. Викладач Королівського інституту Elcano, Брюссель, дописувач швейцарського видання NZZ та автор празької редакції «Радіо Свобода».