Книжка тижня: «Українські палаци: відновлення історії» Акіма Галімова та Руслана Шаріпова

Від Середньовіччя і до XX століття, від князів Острозьких і до родини Терещенків – автори документальних проєктів, продюсери Акім Галімов і Руслан Шаріпов під обкладинкою однієї книжки зібрали відомості про українські палаци, які, на жаль, уже не існують.

Послуговуючись архівними матеріалами, зокрема з приватних зібрань, а також 3D-реконструкціями, автори пропонують заглибитися в історію української аристократії, пам'ять про яку була стерта за радянських часів, коли насаджувався образ українців як «молодших братів «великого російського народу» з веселими піснями та яскравими шароварами, але точно не з палацами та власною унікальною історичною спадщиною».

Тож, якщо бажаєте дізнатися «яким було життя людей, що формували тогочасні економіку, політику та візію розвитку нашого суспільства», не пропустіть цю книжку.

Докладніше – в огляді Mind.  

Бекграунд. 2016 року на вітчизняному телебаченні зʼявився історичний цикл документальних фільмів «Україна. Повернення своєї історії», над яким працювали Акім Галімов і Руслан Шаріпов. Протягом років команда дослідила велику кількість матеріалів, стикнувшись із тим, що не все цікаве й важливе можна помістити у формат стрічки. Так зʼявилася ідея створити книжку, де відтворювалися б у 3D-форматі зруйновані чи напівзруйновані палаци та подавалися б розповіді про їхню історію.

Ба більше, з 2024 року на YouTube можна знайти розповіді про понад 20 українських палаців, зняті в межах проєкту «Українські палаци. Золота доба». 

Видавництво: «Фабула»

Сюжет. У книжці йдеться про шість палаців. Перший – палац Любомирських у Рівному.

Ілюстрація з видання «Українські палаци: відновлення історії». 

1723 року польський шляхтич Єжи Александр Любомирський став власником частини земель, що раніше належала князям Острозьким. Вирішивши перебудувати старий дерев'яний замок, який мав переважно оборонне призначення, Любомирський заклав палац у стилі пізнього бароко, до зведення якого долучилися три покоління родини. Його онук, Юзеф Любомирський, додав будівлі рис класицизму. Масштаби перетворень палацу, на які йшли кошти однієї з найзаможніших родин Польщі, вражали сучасників. Врешті палац із парком зайняли третину території тогочасного Рівного. Комплекс мав чимало дивовиж, за що дістав назву «маленька Венеція». Занепад палацу припав на часи Першої світової війни, коли його повністю розграбували. 1927 року нищівна пожежа довершила сумну справу руйнації. У 1940-му радянці підірвали палац, а ще за двадцять років остаточно стерли з мапи міста інші будівлі, озера та парк.

Далі мандруємо на Хмельниччину, до міста Ізяслав, де 1770-го був зведений палац Санґушків.

Ілюстрація з видання «Українські палаци: відновлення історії». 

Будівництво тривало 16 років і суворо контролювалося Барбарою Санґушко, третьою дружиною Павла Карла Санґушка – старости Кременецького й Черкаського, найзаможнішого магната Речі Посполитої. Ця родина дуже любила мистецтво, тому за життя Павло був відомим меценатом. Його ж удова, споруджуючи палац для наймолодшого сина, навіть замовила скульптури роботи Мікеланджело Буонарроті. Про інтер'єри палацу ходили легенди, їх багатство вражало навіть монархів. Втім із часом рід Санґушків опинився у скруті, адже Річ Посполита припинила існування. 1795 року місто (тоді воно мало назву Заслав) стало частиною Російської імперії. На маєток шляхтичів чекала сумна доля, хоч його скарби й вдалося врятувати. Палац перетворили на казарми. До кінця 1980-х на його території розташовувалася військова частина. Нині від палацу залишилися самі лише руїни…

Зупинка на Хмельниччині триває, але тепер вирушаємо до селища Антоніни, відоме палацом Потоцьких. За його появою стоїть довга історія, що починається від князів Острозьких і веде до польської шляхти. Юзеф Потоцький, нащадок славетного роду, отримавши у спадок селище Антоніни, вирішив розпочати виробництво цукру, що й принесло йому величезні гроші. 1897-го він починає перебудову старого маєтку, над якою працював австрійський архітектор Фердинанд Фельнер.

Ілюстрація з видання «Українські палаци: відновлення історії». 

«1908 року Фельнер цілком перебудував палац у необароковому стилі й перетворив його на маєток, що зробився взірцем англійського шику, французької елегантності, голландської чистоти та німецької педантичності».

165 кімнат, розкішні інтер'єри, мініелектростанція, кінний манеж – палац Потоцьких дивував своїх сучасників не лише багатством, а й технологічними нововведеннями. Золота доба маєтку завершилася з навалою червоноармійців 1919 року, коли маєток розграбували та підпалили.

Палац Кочубеїв, що на Полтавщині в селищі Диканька, нагадує про козацький рід, оповитий багатьма легендами. На початку XIX століття на родові землі повернувся Віктор Кочубей, правнук Василя Кочубея. Той повідомив російського царя про те, що Іван Мазепа готується виступити проти Петра І на боці шведського короля Карла ХІІ, зрадивши гетьмана.

Ілюстрація з видання «Українські палаци: відновлення історії». 

Ховаючись від гніву вже іншого російського царя, бо відмовився одружитися з жінкою, яку не вибирав сам, Віктор Кочубей приїхав на Полтавщину з наміром влаштувати свій побут в англійському стилі, а тому відразу розпочав будівництво величезного палацу. У ньому вистачало свідчень заможності власника, чиї нащадки лише додали розкоші та усіляких дивовиж, на кшталт цвинтаря для песиків. Під час більшовицької революції маєток розграбували та підпалили, нині від нього не залишилося навіть фундаменту.

Наприкінці XIX століття на одній із дніпровських круч у селі Гаврилівка почалося будівництво палацу Олександра Фальц-Фейна. Неординарна особистість, представник німецької родини, що володіла 16% площі сучасної Херсонської області, він звів електрифікований маєток, що налічував 45 кімнат. Родзинкою палацу був парк з унікальною системою іригації, завдяки якій ледь не кожне дерево мало індивідуальний графік поливу. 

Ілюстрація з видання «Українські палаци: відновлення історії». 

«Перлина Таврії», як колись називали палац у Гаврилівці,  став однією з архітектурних пам’яток, знищених у роки більшовицького заколоту.

Палац Терещенків на Житомирщині проіснував лише кілька років, але все одно становить велику історичну цінність. Цікаво, що побудувати його вирішили дві жінки: Надія Терещенко, вдова Федора Терещенка, мецената, колекціонера й бізнесмена, та його племінниця Ольга, яка допомагала родині після смерті дядька.

Ілюстрація з видання «Українські палаци: відновлення історії». 

1910-го панянки замовили архітектурний проєкт, вибравши для палацу стиль «італійський ренесанс». Будівництво тривало доволі інтенсивно: протягом чотирьох років Терещенки збирали предмети декору й мистецтва, щоб облаштувати інтер'єр, який відповідав би естетичним смакам цієї вибагливої родини. Але затишок маєтку тішив Терещенків недовго... За більшовиків палац розграбували, кілька десятиріч він стояв закинутий, поки в 1950-х його не почали розбирати для будівництва колгоспу...    

У кінці книжки автори роблять висновок, що «українські палаци, як і наша країна загалом, зазнали руйнівного впливу двох імперій – з центрами в Петербурзі та Москві», тобто царської та радянської, закликаючи читачів більше цікавитися культурною спадщиною батьківщини, боротися за збереження пам'яток, адже «усе це є вкрай важливим для розуміння нашої історії, а отже – ясного бачення майбутнього».

Вам сподобається, якщо: ви цікавитеся історією України загалом та історією архітектури зокрема; прагнете дізнатися більше про сторінки минувщини, які переписувалися чи стиралися за радянської влади; полюбляєте мандрувати країною в пошуках небанальних туристичних магнітів. 

Вам не сподобається, якщо: ви не вірите в те, що заможні промисловці минулого нікого не пригнічували, а тому не могли будувати свої маєтки за чесні гроші; не сумуєте за часом, який уже не повернути; просто не любите історію як науку чи предмет.

Головна причина прочитати: по-перше, «Українські палаци: відновлення історії» – це красиво, адже книжка має чудові кольорові, де це можливо, ілюстрації, містить унікальні архівні фото та знімки документів; по-друге, акцент на відродженні пам'яті про аристократів, які жили та впливали на українське суспільство, навіть якщо й не вважали себе українцями, є, безперечно, цікавим; по-третє, книжка нагадує, скільки всього можуть розповісти, здавалося б, безмовні будівлі: про боротьбу за владу, кохання, політичні інтриги…

І наостанок. Це видання є своєрідним закликом цінувати те, що маємо, берегти від руйнувань, фіксувати на плівці чи папері, бо «ми маємо відновлювати та зберігати нашу унікальну історію, аби більше ніхто не мав змоги її знищити».

Катерина Липа «Історія архітектурних стилів, великих і не дуже» 

У книжці Акіма Галімова та Руслана Шаріпова є чимало згадок про різноманітні стилі архітектури, форми тощо. Тож щоб термінологія сприймалася легше й зрозуміліше, можна завчасно підготуватися, прочитавши «Історію архітектурних стилів, великих і не дуже» Катерини Липи.

Це видання розказує не лише про те, як виникали й занепадали архітектурні стилі, воно «ще і про мандрівку цих стилів на українські землі, поширення та наше своєрідне трактування будівельних новинок».

Авторка згадує про церкву Івана Предтечі в Керчі, єдину в нас вцілілу наземну споруду візантійської доби, а також про Софійський собор з його унікальними мозаїками, які є свідченням майстерності митців Візантійської доби. Далі йде готика та її адаптація у православних храмах, ренесансні баштеї у Бучачі та Бережанах, бароко в соборі Святого Юра у Львові, класицизм і будівля Товарної біржі в Одесі, найефектніший ансамбль у стилі історизму в Україні – резиденція митрополитів Буковини і Далмації у Чернівцях… І так аж до метамодернізму. 

Ірина Магдиш «Ар-Нуво. Стилі українського мистецтва XX століття»

Книжка є чудовим путівником у світ українського модерну, що відображає унікальні риси цього стилю в контексті світових мистецьких течій. Авторка майстерно поєднує історичний аналіз з естетичним поглядом на розвиток ар-нуво в Україні, висвітлюючи його вплив на архітектуру, живопис і декоративне мистецтво.

Авторка пропонує глибоке занурення у творчість видатних майстрів того часу, як-от Олександр Мурашко чи Василь Кричевський, показуючи, як їхні роботи інтегрували національні мотиви в європейську стилістику. Це видання не лише інформативне, а й надзвичайно візуально привабливе завдяки багатим ілюстраціям, що доповнюють текст.

«Ар-Нуво» Магдиш є цінним внеском у розуміння українського мистецтва XX століття, яке стало невіддільною частиною європейської культурної спадщини.