Мохаммад Захур: «Коли іноземець заходить в Україну з грошима, він не має жодних проблем. Вони з'являються після того, як він уже вклав кошти»

Мохаммад Захур відомий як британо-український інвестор пакистанського походження, засновник та основний власник групи компаній ISTIL Group (International Steel & Tube Industries Limited), який присвятив веденню справ в Україні понад 30 років. У 2010 році був визнаний найбагатшим іноземцем, який створив свою бізнес-імперію на території України (нерухомість, медіа, готелі, виробництво пластику, торговельні операції тощо). 2014-му його статки оцінювалися в $500 млн.

Свого часу він створив одне з найефективніших підприємств на території СНД – металургійний мінізавод ISTIL (зараз розташовується в окупованому росією Донецьку), який був проданий на піку свого розвитку та продукція якого експортувалася більш ніж до 30 країн світу. Нині в Україні Мохаммад Захур – нечастий гість. З початку повномасштабного вторгнення росії він проживає в Лондоні. Його бізнеси, як, втім, і більшість інших, через війну переживають не найкращі часи. Ба більше, з минулого року бізнесмен перебуває у непростих відносинах із Міноборони України – позивається до нього, звинувачуючи відомство у рейдерстві.

Сьогодні застати Мохаммада Захура в Києві вкрай складно. Але в один із таких рідкісних приїздів Mind вдалося поспілкуватися з бізнесменом і докладно розпитати його про проєкти в Україні (збиткові та успішні), причини конфліктів із Міноборони, ситуацію в готельному бізнесі та плани щодо столичного «готеля-довгобуду» Renaissance. А також дізнатися про його погляди на сьогоднішній український бізнес-клімат і думку про те, які галузі української економіки можуть стати привабливими для інвестування після війни.

Як бізнес ISTIL Group переживає війну в Україні

– Наскільки сильно позначилися на вашому бізнесі та доходах війна в Україні та економічна криза? Чи великі втрати та чи є зараз серед ваших українських бізнесів прибуткові?

– До війни утримання офісних центрів було дуже прибутковою справою. Зараз, на жаль, цей бізнес є збитковим. Наприклад, київський БЦ Rialto перед повномасштабною війною мав 100% заповнюваність. А через три місяці після початку вторгнення росії він повністю спорожнів. Так тривало півтора року, поки люди не стали потроху повертатися до України.

І хоча зараз орендні ставки втричі менші, ніж на початку 2022 року, Rialto має максимум 60% заповнюваності. Якщо врахувати, що ми купили його в напівзруйнованому стані за $25 млн і потім вклали ще $35 млн, то зараз зможемо продати ледь за половину цієї вартості.

Раніше Istil Group займалася торгівлею – продавала метал, але наразі цей процес повністю зупинено. Адже вже немає ні «Азовсталі», ні заводу ім. Ілліча, жодних інших донецьких заводів. Торгівля вугіллям також завмерла.

Також ми торгували фруктами й зерновими. Але з початком повномасштабної війни зазнали великих втрат. Крім того, наші партнери, яким ми надали кредит, на жаль, виявилися хапкими на руку – просто зникли з грошима. Йдеться про компанію «Укрфрукти». Звичайно, ми судилися: вони програли всі суди, та чи повернуть гроші – я не певен.

Щодо зернових, то поки працював «зерновий коридор», у ньому фігурували лише великі гравці ринку. Istil Group не брала активної участі, а виступала лише лобістом – щоб Пакистан закуповував зерно не в росії, а в Україні.

Напередодні війни планувалося запустити в Київській області проєкт із розведення качок та експорту їхнього м'яса до ЄС. І вже навіть було залучено німецьких партнерів. Але війна, що почалася, на жаль, поклала хрест на цьому бізнесі.

Якщо говорити про колишній кінотеатр «Кінопанорама», то сьогодні ми здаємо це приміщення під оренду ресторанами, кав'ярнями, магазинчиками. З настанням війни значно знизили орендну ціну. Але зараз клієнтів майже немає – люди практично перестали відвідувати заклади громадського харчування. Тому ми навіть стали надавати якісь розстрочки в оплаті за оренду.

Ще в нас залишилося виробництво пластмасових виробів у Обухові – завод «Алеана». Не можу сказати, що підприємство є збитковим, але в нас там великі проблеми з кадрами. Працівників ми возимо майже за 500 км. Раніше в Україні робоча сила була дешевшою, а тепер – приблизно на рівні Польщі.

При цьому не можна сказати, що всі кадри доволі грамотні. Ба більше, далеко не всі жінки спроможні виконувати чоловічу роботу. Тому, природно, ми втрачаємо в обсягах виробництва, якості та доходах. Але я не думаю, що під час війни хтось із підприємців може одержувати прибуток.

– Відомо, що перед війною ви планували модернізувати цей завод під виробництво товарів для Європи, а потім виставити його на продаж. Чи встигли здійснити задуману модернізацію та чому відмовилися продавати?

– Усі бізнеси Istil Group – для продажу. Якщо знайдеться гідний покупець і прийнятна ціна – чому ні? Але наразі такі пропозиції не надходять. Можливо, після війни ситуація зміниться.

Закордонні постачання становлять трохи більше 10% від обсягу виробництва. До того ж ці продажі не можна назвати прибутковими: дуже багато логістичних витрат + упаковка. Ми дуже багато втратили через звільнення з російського ринку, тому що половина нашої продукції йшла саме туди. Якщо до війни ми мали відчутний прибуток, то сьогодні таких сум немає.

– Ви згадали колишній кінотеатр «Кінопанорама». Його закриття 2018 року стало гучною подією в житті Києва. На його місці ви збиралися звести тризірковий готель, йшлося про інвестиції в $10 млн. Наразі готелю немає… Що сталося з цим проєктом?

– Готельний бізнес в Україні – досить складна ніша: туристичний потік після 2014 року значно скоротився. А з 2022-го – майже вичерпався. Хоча, звичайно, вкладення у тризірковий готель окупити простіше, ніж у п'ятизірковий. Але за нинішніх українських умов навіть готель рівня «три зірки» буде збитковим. Тож ми відмовилися від цієї ідеї.

Альтернативним проєктом ми бачили камерний трансформер – івент-хол на 300–400 місць зі своїм рестораном (для виступу артистів, проведення урочистих вечорів та інших заходів). Уже було замовлено обладнання, і ми збиралися подавати документацію на затвердження в КМДА. До речі, івент-хол обійдеться нам удвічі дешевше за готель – всього в $5–6 млн. Тому після закінчення війни ми маємо намір повернутися до реалізації цього проєкту.

– А що зараз відбувається з «готелем-довгобудом» Renaissance (колишнім «Лейпцигом»). До війни ви говорили, що на закінчення будівництва цього київського готелю потрібно $25 млн, і навіть вели перемови з іноземними інвесторами. Що тепер маєте намір робити із цим проєктом: продавати (за яку суму), шукати сопартнера? Скільки вже вкладено в нього та скільки ще потрібно?

– З початком повномасштабної війни наші іноземні партнери зникли. Це були ірландці – власники готельного бізнесу в Ірландії та Великій Британії. Але ми не встигли підписати жодних паперів, хоча на переговори приїжджало багато представників з Ірландії та навіть мішленівські шеф-кухарі. Війна припинила цей процес.

А перед 2014 роком нашим партнером виступав ЄБРР, який підписав із нами кредит у розмірі $60 млн і який нав'язав нам турецьку будівельну фірму Renaissance, яку ми спіймали на халтурі. Потім ми з турками судилися та виграли процес. Ба більше, ЄБРР переконав Istil Group спочатку вкласти свої кошти – понад $60 млн, а потім просто розвернувся та пішов. Мотивували свою відмову від співпраці тим, що з початком воєнних дій в Україні значно знизився потік туристів.

Зараз ми ведемо переговори і щодо партнерства, і щодо продажу готелю з поляками, бельгійцями, навіть українські бізнесмени цікавляться. Можу сказати, що схожий готель – пам'ятка архітектури в центрі Лондона чи Парижа – коштував би не менше $1 млрд. Але з огляду на те, що він розташовується в Києві і в Україні зараз тривають військові дії, ми готові надати суттєву знижку від своїх вкладень.

– До повномасштабної війни ви виявляли цікавість до аграрного бізнесу. Чи є чинні проєкти в цьому напрямі, чи окупаються вони?

– У нас є маленький агробізнес – вирощуємо лохину. Вже чотири роки цим займаємось. Угіддя площею 60 га розташовуються в Макарівському районі Київської області. Цей проєкт дуже капіталомісткий, оскільки саджанці, добрива, іригація, збирання врожаю – досить дорогі. Вже вклали близько $5 млн. Поки що постачання йдуть у межах України, але з наступного року плануємо розпочати експорт до Європи (найімовірніше, до Великої Британії).

І якщо все буде добре, то після закінчення війни, можливо, почнемо вирощувати в Україні медичний канабіс – вже є німецькі партнери.

Про проблеми ISTIL Group із Міністерством оборони України

– У липні минулого року в ЗМІ ви повідомили, що військовослужбовці квартирно-експлуатаційного управління Міноборони здійснили захоплення власності вашого «майнового комплексу» в центрі Києва (вул. Січових Стрільців, 24А), яким ISTIL group володіла ще з 2009 року. Ви тоді звинуватили Міноборони в рейдерстві, заявили, що з вас вимагали гроші за «закриття питання». Та анонсували, що захищатимете свої інвестиції в українському суді й готуватимете позов до Мін'юсту проти держави Україна через інвестиційний спір. Минув майже рік, чи ви досі оскаржуєте свої права на цей об'єкт чи «закрили питання»?

– Ми наполегливо відстоюватимемо свої права. І я не згоден, що на таке треба заплющувати очі. Якщо сильному супернику не чинити опір – він тоді все відбиратиме.

Чому я маю віддавати своє – за цей об'єкт я офіційно заплатив гроші продавцю, і Міноборони своєю чергою отримало гроші від свого покупця. Та потім вони раптом згадали, що не мали продавати це майно. Проте грошей своєму покупцю не повернули... А ми вже витратили на цей майновий комплекс $12,4 млн – сюди входить купівля земельної ділянки під комплексом, судові витрати, а також усі податки, які ми ці роки сплачували державі.

До речі, за рік до цього захоплення до Istil Group приходили деякі люди (чи то з Міноборони, чи то із СБУ – документів вони нам не пред'являли) з пропозицією «закрити питання» за певну грошову винагороду. Пропозиція була проігнорована, тому що в Istil Group не привчені давати хабарі. А за рік цю землю в нас рейдерським способом забрала держава.

Зараз Istil Group – у судових процесах. І це після того, як 2019 року ми виграли всі суди – аж до Верховного Суду. Виявилося, що в Україні немає правосуддя. Якщо ти виграв у  Верховному Суді, то це не означає, що переміг. За якийсь час усі домагання відновлюються. Причому починають усе це не якісь кримінальні елементи, а сама держава.

На сьогодні ми подали позов до Міноборони про витребування «майнового комплексу» із незаконного володіння Міноборони. Справа розглядається  у Господарському суді м. Києва. Також ми подали попередження до Мін'юсту про те, що, коли не буде дотримано норм щодо захисту прав британського інвестора (яким я є) у рамках інвестиційної угоди між Великою Британією та Україною – подаватимемо повноцінний позов проти держави Україна.

Чесно кажучи, ми втомилися від українських судів. І я хочу вже якнайшвидше програти цю справу у всіх українських судах, щоб подати позов до одного із закордонних арбітражних судів, щоб раз і назавжди розібратися з українською державою. Я не вірю в щирість і чесність українських суддів (оскільки знаю, що є негласне розпорядження судам у подібних позовах ухвалювати рішення виключно на користь держави). Але, якби була можливість піти відразу до європейського суду, ми б це вже зробили. Тому що ми не маємо жодних сумнівів, що в Європі ми виграємо всі суди, оскільки там немає корупції.

Про бізнес-стратегію та минулі помилки

– Історія вашого бізнесу в Україні досить багатогранна: кіно та ТБ, видобуток вугілля, нерухомість, торгівля, виробництво… Це стратегія чи випадковість?

– У цьому немає жодної особливої ​​стратегії. Просто я дослухався порад, які мені давали різні компетентні люди. І так траплялося, деякі проєкти виявлялися малоприбутковими або зовсім прогорали. Але головна моя бізнес-помилка в тому, що, коли я продав свій металургійний бізнес на Донбасі – зовсім не виїхав з України.

– А як же твердження, що для мінімізації ризиків потрібно «розкладати яйця по різних кошиках»?

– Звичайно ж, я дотримувався цього бізнес-принципу. Але забув врахувати одну маленьку деталь – що всі маленькі «кошики» були в одному загальному великому кошику під назвою Україна. На жаль. Можу сказати, що з вкладених в Україну ISTIL Group $400 млн ми втратили близько $200 млн. Тобто половину.

– Це ви підводите до думки, що бізнес має бути не лише в одній країні? Знаю, що у вас є бізнес-інтереси за кордоном. Які їхня географія, сфери та ступінь успішності?

– У Дубаї (ОАЕ) у мене вже понад 15 років функціонує цементний завод, де ISTIL Group збільшує потужності об'єкта, бо потреби там постійно зростають. У Саудівській Аравії займаюся проєктами, пов'язаними з вітровою енергетикою: будуємо ВЕС на 500 МВт, ми вже маємо всі дозволи. На початковому етапі наразі ми вклали понад $30 млн, але буде потрібно ще понад $200 млн (більшість цих грошей – кредитні). Також у нас є бізнес-інтереси в Чехії, Словаччині та Угорщині. Це невеликі заводи з інвестиціями $5–7 млн, що спеціалізуються на випуску електронного обладнання, яке йде на внутрішній ринок цих країн і на експорт (Пакистан, ОАЕ).

Про стан українського ринку та його перспективи

– Як би ви схарактеризували сучасний стан українського ринку?

– Крім пари напрямів (ритейл, фармацевтика), стан плачевний. Інші – вірять у краще майбутнє. Але якщо говорити про майбутнє, то ВВП України за роки війни дуже впав, а щоб вийти хоча б на довоєнний рівень (2021 рік), знадобиться щонайменше 7–10 років.

– А які галузі в Україні ви вважаєте перспективними для інвестицій, якщо говорити про повоєнний час?

– Оскільки в Україні дуже багато руйнувань, насамперед після війни розвиватимуться інфраструктурні, будівельні проєкти. Адже треба відновлювати порти, дороги, аеропорти, житлові будинки. І на ці проєкти прийде багато великих закордонних гравців, оскільки виділятимуться значні суми країнами Європи, ЄБРР тощо.

Але водночас буде величезна проблема з робочою силою (багато українців поїхали й уже не повернуться, багато хто загинув чи отримав інвалідність). І для цього потрібно вже сьогодні налагоджувати контакти з «донорами» такої робочої сили – це Єгипет, Пакистан, Індія, Бангладеш, Філіппіни, В'єтнам, Китай. До речі, ISTIL Group може допомогти з постачанням в Україну робочої сили: наприклад, до ОАЕ, Саудівської Аравії, Катару ми привозили з Пакистану людей для різноманітних робіт.

– Попри війну, в Україні активно йдуть процеси малої та великої приватизації. Ви не хочете взяти участь, адже багато об'єктів продаються за відверто низкою ціною?

– Пропозиції привабливі, але тільки відразу ж після придбання починається низка судів за такими об'єктами. Нещодавно продали завод «Більшовик» – йдуть суди, Одеський припортовий завод уже вдесяте виставляють на приватизацію – там теж не все чисто. До того ж я пам'ятаю, як ISTIL Group брала участь у торгах із великої приватизації Донецького металургійного заводу. Ми виконали всі умови тендеру, отримали його, вклали вп'ятеро більше грошей, ніж потрібно, – і після цього від нас не йшли то Податкова, то СБУ, то інші держоргани, що перевіряють і контролюють. На підприємстві були щоденні перевірки, і всі перевіряли правильність приватизації.

– Як ви вважаєте, у чому складнощі ведення бізнесу в Україні для іноземців?

– Коли іноземець заходить в Україну з грошима, у нього не виникає жодних проблем. Але вони з'являються після того, як він уже вклав ці кошти. Загалом для іноземців і чесних бізнесменів немає прийнятних правил гри в Україні, бо хабарі тут вимагають на кожному кроці. Але іноземці хабарів не дають на відміну від українців. Тому що за кордоном суворі закони: наприклад, якщо я (як громадянин Великої Британії) дам хабар в Україні й про це стане відомо, мене посадять до англійської в'язниці.