Чи варто дивитися цифровий вестерн «Еддінгтон» від Арі Астера про «іншу» Америку?
У центрі сюжету – запекла боротьба між героями Хоакіна Фенікса та Педро Паскаля, а також жахи епохи постправди
Триває кінотеатральний прокат свіжої прем’єри від майстра жахів Арі Астера. Та цього разу він підготував для глядачів гостру сатиру на суспільно-політичне життя США, порушивши теми Black Lives Matter, пандемії коронавірусу та ще купи «хвороб» сучасного суспільства, які, по суті, були й будуть завжди.
Втім, Астер особливо занепокоєний впливом соціальних мереж на людей, нездоровим індивідуалізмом та наслідками, які тягне за собою ера постправди.
У цій стрічці самовпевненість заважає героям усвідомити, що кожен може стати частиною нової системи влади, яка функціонує через зростаючу фрагментацію та дедалі більш пронизливу самовпевненість.
Режисер у своїй новій роботі намагається показати, чому ніхто більше не вірить у майбутнє, але сам він його відчайдушно шукає.
Докладніше – в огляді Mind.
Сюжет. Еддінгтон, невелике містечко в штаті Нью-Мехіко, опиняється в центрі непередбачуваних подій. Під час розпалу пандемії COVID-19 між шерифом (Хоакін Фенікс) і мером (Педро Паскаль) спалахує гострий політичний конфлікт. Їхнє протистояння стає видовищем, за яким із напруженням спостерігають усі жителі міста.
У ролях: Хоакін Фенікс, Педро Паскаль, Емма Стоун, Остін Батлер, Люк Граймс та інші.
В українському прокаті: з 14 серпня 2025 року.
Бекграунд. Арі Астер написав сценарій сучасного вестерну, який колись розглядав як свій режисерський дебют. Близько п’яти років він намагався запустити проєкт, перш ніж зосередився на «Спадковості» та «Сонцестоянні». Під час промо-кампанії свого третього фільму «Усі страхи Бо» Астер зізнався, що його наступною роботою, ймовірно, стане саме вестерн. Згодом він оновив сценарій, перенісши події у час пандемії COVID-19. У січні 2023 року на головні ролі були затверджені Емма Стоун і Крістофер Ебботт, а також планувалася повторна співпраця з Хоакіном Феніксом. У серпні того ж року Астер і Фенікс вирушили до Нью-Мексико на пошуки локацій. У березні 2024-го до акторського складу приєдналися Фенікс, Педро Паскаль, Люк Граймс, Дейрдре О’Коннелл, Майкл Ворд і Кліфтон Коллінз-молодший, тоді як роль Ебботта перейшла до Остіна Батлера. Зйомки стартували 11 березня 2024 року в Нью-Мексико й тривали до 17 травня. Світова прем’єра фільму відбулася 16 травня 2025 року на Каннському кінофестивалі.
Профільні західні видання називають «Еддінгтон» одним із найбільш суперечливих фільмів року, який потребує обговорення та аналізу. Та самі творці не здивовані такій оцінці, адже фільм про поляризацію цілком прогнозовано може мати поляризовану реакцію аудиторії.
Критики зазначають, що навіть за майже п’ять років після локдауну світ так і не навчився по-справжньому проживати колективне горе, ізоляцію та розкол того періоду. Тож те, що «Еддінгтон» виглядає роз’єднаним і хаотичним, радше стає його концептуальною рисою, ніж вадою. У фільмі COVID постає рушійною силою, яка остаточно руйнує ілюзію єдності в суспільстві та підважує основи демократії, побудованої на консенсусі.
Фото: Richard Foreman.
«Я розглядаю COVID як переломний момент, коли останній зв’язок зі старим світом, яким би він не був, нарешті був обірваний, але де ми всі мали спільну позицію та узгоджену версію реальності. Ми стали абсолютно недоступними одне для одного. І найбільше мене лякає те, що я просто не знаю, як це можна виправити», – коментує режисер.
Сам Астер в одному з інтерв’ю сказав: «Усі ці люди ніби живуть в Інтернеті, і всі вони бачать світ крізь ці дивні, індивідуалізовані вікна». Власне, режисера цікавить не лише сам факт поділу, а й те, що в сучасності бракує навіть спроб осмислити, як подолати розкол або винести уроки з минулого. «Еддінгтон» у цьому сенсі постає як емоційний заклик повернутися до живої взаємодії попри спокусу сховатися за цифровими ширмами.
Як зазначає Арі Астер, головні герої дещо нагадують більярдні кулі – самотні, з власними мріями про Америку, але приречені постійно зіштовхуватися одне з одним. Та кожен контакт лише підсилює їхні нав’язливі версії реальності, перетворюючи спільне існування на параноїдальне божевілля. Ця ж параноя, за словами режисера, поступово поглинає й сам фільм, що починався як об’єктивне спостереження, але об’єктивність швидко зникає, і на перший план виходять фантазії та страхи персонажів. Чи є стрічка аполітичною, чи навпаки, – питання відкрите, але саме ця невизначеність і є частиною задуму.
Загалом настрій стрічки дещо перегукується зі стилем братів Коенів – з їхньою любов’ю до дивакуватих персонажів і водночас холодного, чорного гумору, – персонажі тут настільки дратують, що важко визначитись, кого підтримувати.
Один із західних рецензентів так описує ідею фільму: «Якщо ви живете у світі, де кожного заохочують бути абсолютним індивідуалістом, легко потрапити в пастку такого мислення. Це чудово, коли все йде добре, бо ви, ваші бажання та думки – центр власного світу. Але щойно щось іде не так, ви замикаєтеся в собі. І єдине, чому можна довіряти, – це власні ідеї. Ви починаєте глибоко вірити в них, адже вони дають відчуття безпеки. І, на мою думку, саме там ми зараз перебуваємо... Немає шляху вперед, якщо люди по-справжньому не задумаються над обмеженнями власної самовпевненості та над небезпеками, які вона несе для суспільства. Це стосується як доброзичливих лібералів, так і крайніх правих або теоретиків змов про «технобратів». Самовпевненість заважає їм усвідомити, що кожен може стати частиною нової системи влади, яка функціонує через зростаючу фрагментацію та дедалі більш пронизливу самовпевненість».
«Арі – людина, яка постійно хвилюється, і мені здається, що фільм намагається затягнути вас у стан тривоги, в якому він перебуває, щоб він не почувався таким самотнім», – каже акторка Дірдрі О'Коннелл.
Ось що розповів сам Астер в інтерв’ю The Guardian: «Існує зворотний зв’язок ностальгії… Ми завжди озираємося в минуле, щоб зрозуміти, чому ми тут і зараз. Але де наше бачення майбутнього? Тому що ніхто більше не вірить у майбутнє. Я не вірю в майбутнє, і відчайдушно його шукаю».
Деякі рецензенти навпаки говорять про поверховий підхід Астера – з відсутністю реальної глибини в опрацюванні тем расизму, активізму й особистої відповідальності. Дійсно, підлітки, що за сюжетом вийшли на протести Black Lives Matter, видаються нестерпними з їхньою позірною пристрастю та без плану подальших дій, – це створює ефект лицемірства. Та тут режисер переконливий у зображенні протесту як елементу performative activism – скоріше показового, ніж справжнього.
В одній зі сцен лунає Firework, хіт Katy Perry, – пісня, яка в американському культурному коді символізує віру у власні сили й право бути собою. Вона апелює до оптимізму та американської мрії, до унікальності особистості та святкування різноманіття, а образ феєрверку несе ще й патріотичний підтекст, пов’язаний із Днем незалежності США. Саме тому її поява у цій сцені додає кітчевої абсурдності: пафосний гімн свободи та самовираження тут сприймається майже як гротескний коментар, що оголює поверховість символів та їхню здатність легко втрачати свій справжній сенс за певних обставин.
Рейтинг стрічки на IMDb – 6,8 з 10.
Вам сподобається, якщо: ви любите стрічки, що залишають більше питань, ніж дають відповідей, – «Еддінгтон» намагається розкрити, як розкол суспільства відчувається на рівні маленького міста, а також як культурно-світоглядна війна може перетворити суперників на месників.
У масовій культурі Америка часто постає як яскрава декорація для здійснення мрій. Це переважно великі міста на кшталт Нью-Йорка, Лос-Анджелеса чи Сан-Франциско. Вони показані як простір свободи, креативності та безмежних можливостей.
Нью-Йорк у «Секс і місто» чи «Друзях» – це місто кар’єри, моди та випадкових знайомств. Тут жінки можуть бути незалежними, дружба міцною, а любов трапляється за рогом. Лос-Анджелес у «Ла-Ла Ленд» постає столицею мрій, де музиканти, актори й митці шукають себе, а навіть поразки виглядають романтично. Можна навести ще безліч суто голлівудських «лакованих» історій, тож якщо ви звикли бачити США у кіно саме так, «Еддінгтон» зніме з вас рожеві окуляри.
Вам не сподобається, якщо: ви не готові споглядати майже суцільну агресію та насильство на екрані, – треба бути готовими бачити розкидані землею кінцівки та купу стрілянини.
Для української аудиторії, чиї проблеми нині здаються набагато серйознішими, ця стрічка не стане якимось відкриттям або терапією, – вона радше здатна ще більше поглибити тривожні стани. Фільм фокусується на американській спільноті, глобально говорячи про універсальні людські проблеми нашого часу, та майже нічого нового про владу, лицемірство й життєву несправедливість глядач не дізнається.
Головна причина подивитися: Астер порушив теми соціальних мереж, віртуальних і реальних протестів, а також інформаційних бульбашок, соціального роз’єднання, інтернет-ізоляції і радикалізації (американського) суспільства – і з дуже гнітючим присмаком передає атмосферу нашої буремної епохи.