Книжка тижня: «Чорні янголиці» Марії Сміліос

У середині ХХ століття в США темношкірі медсестри вже могли здобувати освіту, але після цього здебільшого залишалися безробітними. У лікарнях, де працювали білі, їх вважали розумово обмеженими, і ніхто не хотів мати з ними справу. Шансом довести протилежне став «розквіт» туберкульозу – санітарки європеоїдної  раси відмовлялися працювати з пацієнтами, які повільно вмирали, наражаючи медперсонал на смертельну небезпеку. Так з’явилися «чорні янголиці».

Докладніше – в огляді Mind.

Бекграунд. Це перша книжка Марії Сміліос, над якою вона працювала понад сім років. Авторка спілкувалась як із самими «чорними янголицями» (до сьогодення їх дожило дуже небагато, одна з останніх – Вірджинія Аллен), так і з їхніми пацієнтами, яким пощастило здолати туберкульоз, а також сином доктора Робітцека – одного зі «співавторів» проривної на той час протитуберкульозної терапії. Але в основу книжки переважно лягли спогади родичів медсестер.

Видавництво: #книголав

Сюжет. Наприкінці 1946 року Америка полегшено видихнула: туберкульоз приборкано. Кількома роками раніше мікробіолог-ґрунтознавець, виходець з України Зельман Васкман винайшов стрептоміцин, який виявився ефективним препаратом. 1952 року за своє відкриття він отримає Нобелівську премію з фізіології та медицини.

Поки ж медіа навперебій публікували статті про «Чарівного вбивцю мікробів», звеличуючи стрептоміцинове диво. А Васкман, незвиклий до такої уваги, тішився й робив необережні заяви на кшталт: «[Стрептоміцин стане частиною] настільки ефективної соляної речовини проти багатьох хвороб, що потреба в діагнозах майже зникне і чимало курсів у медичній школі можна буде скасовувати».

«Чудодійні» ліки Васкмана коштували дорого, швидко виводилися з організму, мали серйозні побічні дії.

«Чорні янголиці», себто чорношкірі медсестри муніципальної лікарні Сі В’ю, які перебували поряд із хворими на туберкульоз, бачили, що стрептоміцин діє. Діє стрімко, але як і чому, не розуміли навіть лікарі. Білошкірі жінки не хотіли мати справу з приреченими пацієнтами, як і працювати пліч-о-пліч із «чорними».

Одним із перших в ефективності монотерапії засумнівався доктор Едвард Робітцек. На відміну від Васкмана він не робив гучних заяв, а запропонував деяким пацієнтам долучитися до випробування ізоніазиду, або гідразиду ізонікотинової кислоти. Ті, хто погодилися, мусили тримати язика за зубами. Але зрештою результати лікування виявилися позитивними й заклали основи комбінованої терапії: стрептоміцин + ізоніазид.

Робітцек тішився, бо вважав, що ліки, здатні врятувати від смерті мільйони людей, мають бути доступними. А ще «міг оспівувати, як Сі В’ю, муніципальна лікарня на самотній вершині пагорба з обмеженими ресурсами, допомогла світові вилікуватись: як його пацієнти, чиї тіла так довго були позбавлені будь-яких привілеїв, ставали на ноги під дією ліків. І як чорношкірі медсестри, яких довгий час вважали низькосортними професіоналками, довели, що Америка помилялася».

Неважливо хто ви: власник бізнесу чи людина, яка прагне слави, ця історія вчить прогнозувати наслідки своїх дії і висловлювань. Не покладатися на везіння, а ретельно й неодноразово перевіряти інформацію. Сумніватися, бо без сумнівів неможливий саморозвиток і прогрес. І понад усе цінувати людей – байдуже, якого кольору в них шкіра.

Вам сподобається, якщо: ви любите олюднений, кінематографічний нонфікшн; цікавитеся медичною темою, Америкою; уникаєте стереотипів і засуджуєте дискримінацію.

Вам не сподобається, якщо: ви надаєте перевагу більш науковому, стриманому стилю, де небагато подробиць із життя героїв, емоцій та почуттів.

Головна причина прочитати: вкотре переконатися, що людина здатна на все, якщо в неї є мета, якщо вона в пошуках істини готова ставити під сумнів нібито очевидне, ставить складні запитання і шукає відповіді на них.

У цій книжці ми знайомимося з дуже різними персонажами – тими, які здатні відкинути стереотипи, і тими, які тримаються за них як за найцінніший набуток; зарозумілими і чесними, уважними і байдужими, сміливими та лицемірними. Це нонфікшн передовсім про людей, бо без них неможливе жодне відкриття, жоден експеримент чи бізнес-проєкт.  Але й водночас про те, як варто і як не варто діяти у кризових ситуаціях.

Кетрін Стокетт, «Прислуга»

Коли рабство можна вважати дійсно скасованим? Тоді, коли люди перестають ставитися до інших, як до рабів.

1960-ті, штат Міссісіпі, США. Чорношкірі жінки прислуговують білошкірим, працюючи за копійки. Їх відверто зневажають, бо вони «другосортні». Їхнє завдання – мити, прати, чистити та виконувати всі забаганки білих господарів.

Деякі заборони видаються абсурдними й нелогічними: темношкіра служниця доглядає білошкіре дитя, готує для всієї сім’ї їжу, прибирає оселю, але не має права користуватися спільною вбиральнею. Чому? Бо чорношкірі «заразні».

Це історія про дискримінацію, зневагу, людську жорстокість, приправлену добрими намірами і загальноприйнятими нормами. А ще й про те, як одна людина може змінити світ, якщо наважиться заговорити.

Гарпер Лі, «Вбити пересмішника»

Тома Робінсона, чорношкірого чоловіка, звинуватили у зґвалтуванні білошкірої дівчинки. Адвокат Аттікус Фінч береться його захищати,  бо вважає, що людину не можна оцінювати лише за кольором шкіри. «Чорний» не означає злочинець. Але чи це можливо, що білий захищає (фактично покриває) чорного?

Як і у «Прислузі», події розгортаються після умовного скасування рабства, коли афроамериканці, однак, залишаються «другосортними людьми», які «поширюють хвороби і коять страшні злочини».

Але це книжка не лише про расову дискримінацію чи злочин, а й про дорослішання, батьківство, любов, виховання і вибір: діяти на догоду іншим чи йти за покликом власного серця?