Відомо, що українські зброярі зіткнулися з викликами через обмеження постачань компонентів із Китаю. Як виробники розв’язують цю та супутні проблеми? Які комплектуючі вже локалізовані, а які ще потребують термінового виробництва в Україні? Як держава може допомогти у зниженні собівартості компонентів? Чому «загальмованість» європейських й американських виробників відкриває для України унікальне вікно можливостей?
Про це та багато іншого в інтерв’ю Mind розповів виконавчий директор Української ради зброярів Ігор Федірко.
– Раніше значну частину компонентів наші зброярі замовляли в Китаї. Згодом КНР (не)офіційно почала забороняти своїм підприємствам пряму чи опосередковану співпрацю з українськими виробниками. Відомі випадки закриття китайських компаній, арешту менеджерів, як наслідок, наші компанії не отримували замовлення та ризикували зірвати терміни постачання готових виробів. Які зараз найефективніші шляхи розв'язання цієї проблеми? Це замовлення з Китаю, умовно, через ОАЕ, закупівля компонентів у ЄС чи створення власних виробництв? Та який із цих шляхів зараз найчастіше використовують зброярі або ж комбінують їх?
– Сьогодні виробники зазвичай комбінують кілька підходів. Частина закупівель іде через посередницькі хаби на кшталт Гонконгу чи інших сусідніх регіонів – це дозволяє швидше отримати дефіцитні комплектуючі.
Імпорт із країн ЄС теоретично надійніший, але фінансово набагато складніший, адже собівартість таких деталей зростає в рази.
Водночас запуск власних виробництв – стратегічно правильний шлях, однак він потребує великих інвестицій і довгострокових гарантій безпеки, що у воєнних умовах є надто ризикованим. Тому більшість компаній вимушено йдуть комбінованим маршрутом.
– Деякі великі виробники вже самі виготовляють більшість компонентів або віддають розробки на аутсорс. А яка загалом картина по ринку: чи багато зброярів зараз у змозі відкрити власні виробництва?
– Картина по ринку доволі строката. Великі компанії дійсно вже можуть собі дозволити власні виробничі потужності або частину процесів віддавати на аутсорс. Але для більшості виробників це поки що дуже складне завдання.
– Перед якими труднощами вони постають? Як розв’язують проблему більш високої собівартості порівняно з китайськими виробами? Чим могла б допомогти держава?
– Проблеми починаються ще з оренди: державні підприємства як балансоутримувачі рухаються повільно, а приватні орендодавці часто відмовляють через ризики розміщення оборонного виробництва. Побудувати ж нове з нуля – це великі капітальні вкладення, які не завжди виправдані в умовах постійних загроз і ймовірності евакуації виробництва.
Собівартість у нас вища, ніж у китайських постачальників, які працюють із дешевшою робочою силою та мають відпрацьовані ланцюги. Українські виробники це розуміють і намагаються не завищувати ціни, бо завжди є ризик програти на тендері компанії, яка демпінгує.
Тому саме тут роль держави критична. Вона могла б створити прозорі та прогнозовані умови закупівель, пришвидшити доступ до державних приміщень під оренду, надати інвестиційні стимули для запуску локальних виробництв і допомогти врівноважити конкуренцію з дешевим імпортом. Тільки за таких умов ринок зможе системно розширювати власні виробничі потужності.
– У квітні цього року Мінекономіки анонсувало грантову програму для виробників комплектуючих для озброєння (до 8 млн грн на умовах співфінансування). Нещодавно на запит нашого видання у відомстві розповіли, що погоджено надання 14 грантів на загальну суму 81,6 млн грн. Це багато чи мало? Та яка взагалі потреба?
– 81,6 млн грн на 14 грантів – це справді радше символічний крок, ніж реальна відповідь на потреби ринку. Для великих компаній такі суми не мають відчутного впливу на запуск чи масштабування виробництва, а менші виробники часто стикаються з відмовами або надто складними умовами співфінансування.
До того ж сама поінформованість про програму залишається низькою – за нашими даними, знали про неї менш ніж 20% виробників. Це означає, що багато потенційних учасників навіть не подавалися.
Якщо говорити про потреби, то йдеться про зовсім інші обсяги – сотні мільйонів чи навіть мільярди гривень для створення й підтримки локальних виробничих ліній, враховуючи витрати на обладнання, персонал і регулярні релокації через безпекові ризики.
– Виробництво яких компонентів уже більш-менш налагоджено в Україні? Запуск яких комплектуючих ще стопориться, втім локалізація їх виробництв є актуальною?
– В Україні вдалося локалізувати виробництво більшості ключових комплектуючих для безпілотників, але із суттєвими застереженнями. Ми вже маємо власне виготовлення корпусів і пропелерів, карбонових рам (хоча сам карбон як сировина все одно імпортується), пультів управління, частини електроніки, зокрема монтажу SMD-компонентів на плати, а також двигунів.
Водночас навіть у цих позиціях залишаються критичні залежності: двигуни збирають у нас, проте магніти й мідь імпортуються, так само як і більшість чутливих електронних елементів.
Найбільше «вузьке місце» сьогодні – це виробництво повноцінної електронної бази. Сенсори, мікросхеми, оптика, підсилювачі, плати ініціації поки що надходять іззовні, і саме ці напрямки потребують локалізації в першу чергу.
Загалом ситуація має такий вигляд: певний рівень локалізації ми маємо, але він обмежується складанням й обробкою імпортної сировини. Це дає змогу швидко реагувати на потреби фронту, але не знімає стратегічної залежності.
Тому створення власних виробництв високотехнологічних компонентів залишається одним із ключових завдань для України.
– Наскільки ЄС, Велика Британія, США та інші західні країни готові до конкуренції з Китаєм у виробництві компонентів з огляду не тільки на безпекову, а й на економічну складову?
– Станом на зараз готовність Заходу до прямої конкуренції з Китаєм у сегменті компонентів залишається обмеженою. Європейські та американські оборонні компанії сильні у високотехнологічних рішеннях, але значно повільніші в логіці масового, дешевого виробництва.
Висока вартість робочої сили, жорстка регуляція й роздроблений попит роблять їхні процеси дорожчими та менш гнучкими. Показовий приклад – країни НАТО змушені збивати відносно дешеві «шахеди» системами ППО, які коштують у десятки разів більше, і ця асиметрія не на користь Заходу.
В Україні ситуація інша: у нас майже 100 виробників компонентів, багато з яких уже внесені до бази комплектуючих Міністерства оборони та Brave1. Це створює основу для швидкого реагування на потреби.
Що може змінити ситуацію на Заході – це довгі серійні контракти з гарантованим викупом, агрегація попиту, державні субсидії та пільгове фінансування для енергомістких процесів. Також важливим є спрощення регуляцій для технологій подвійного призначення та спеціальні безпекові винятки в політиці держдопомоги ЄС і НАТО, щоб локалізувати критичні вузли – мікроелектроніку, оптику, магніти, спеціальні сплави чи карбонові матеріали.
Окрема тема – жорсткіший контроль реекспорту включно з координацією митних даних, перевірками end-use та блокуванням «сірих маршрутів».
Для України це унікальне вікно можливостей. Ми можемо локалізувати виробництво корпусів, пропелерів, карбонових систем, частини електромеханіки, монтажу SMD та оптико-механічних вузлів під західні серійні контракти.
Наш сильний бік – бойовий R&D-цикл «військо у зв’язці з виробником», який дає швидке доведення рішень. Масштабування ж можна передати ЄС і НАТО.
Додам ще перспективу спільних підприємств у форматі Build with Ukraine – це знижує логістику, пришвидшує оновлення виробів і створює спільний контроль якості.
Тож поки Заходу потрібно підтягувати умови для конкуренції з Китаєм, Україна вже сьогодні може стати критичним партнером, що поєднує швидкість бойових інновацій із промисловими можливостями союзників.