Командир штурмового спеціалізованого батальйону «Шквал»: «Боєць успішно виконав 70 завдань, 40 з них – штурми»

Для бійця з позивним Апачі війна почалася 2014 року, з усвідомлення, що «зелені чоловічки» в українському Криму – це надовго та небезпечно. Тому – військова освіта, досвід бойових дій і згодом – командування батальйоном «Шквал».

Батальйон «Шквал» – це узагальнена назва добровольчих підрозділів Збройних Сил України, сформованих із колишніх ув'язнених, яким надали право на мобілізацію відповідно до закону, ухваленого у травні 2024 року.

В інтерв’ю Mind – про організацію батальйону, мотивацію підлеглих та найскладніші завдання «Шквалу»

–   Як для вас почалася війна?

– Наприкінці 2013 року, коли в Україні почалася Революція Гідності, я мав 15 років. Коли до Криму зайшли «зелені чоловічки», зрозумів, що Україну доведеться боронити. Саме тоді твердо вирішив стати військовим. Це усвідомлення прийшло до мене в 10 – 11 класах. До того, як був молодшим, планував обрати професію лікаря.

Після школи рік пропрацював, потому –  Військова Академія міста Одеси, спеціальність «військова розвідка». «Армійщини» вистачало, та згодом адаптувався.

У 2020 році закінчив навчання і став командиром розвідувального взводу. Одразу в 59 бригаді, бо її місце дислокації – рідна Вінниччина. До початку «повномасштабки» встиг потрапити в зону проведення ООС. Особливого бойового досвіду не здобув, але різницю між тим, чого навчали, і тим, що було на практиці, відчув.

–   Де ви зустріли 24 лютого 2022 року?

–   На Херсонщині, неподалік Кримського перешийку. О 04:40 дивився новини в телеграмі та спостерігав, як горизонт починає палати.

Того ж дня був мій перший бій. Їхали у складі бронегрупи від роти. Завдання – висунутися в район Антонівського мосту. У складі розвідувальної роти розташувалися вздовж дороги з РПГ-22. Влаштували ворогу засідку.

У потрібний момент мій підлеглий і командир іншого взводу відкрили вогонь з РПГ-22 та вразили БМП-2 противника. Ворожий десант, що почав спішуватися, був уражений у стрілецькому бою.

Росіяни почали вести вогонь у нашому напрямку. Одна з наших груп відкотилася до бетонного паркана. Там було підприємство. Ворог «змалював» це. Ті, хто залягли під парканом, – вийшли з поля зору росіян. Я, взводник, розумію: без протитанкових засобів вступати у протистояння немає сенсу. Тому залягли й чекали, як вони евакуйовують поранених. Як зараз пам’ятаю: рятували якогось Толіка.

Телефоную командиру роти. Отримую наказ чекати. Минає година, вже важко. Але підіймаєш голову й розумієш – колона ще стоїть. Згодом противник почав рух від нас, бо побачив, що до нас починають під’їжджати наші танкісти. Разом із ними перетнули міст.

Враження? Налаштував себе, що це робота.

– Нині ви очолюєте «Шквал» – батальйон із колишніх ув’язнених. Як так вийшло?

– Мав дві пропозиції. Одна з них – заступник командира стрілецького батальйону. Обрав «Шквал» – був упевнений, що знайду із цими людьми спільну мову.

Раніше був свідком, коли треба вмовляти особовий склад на банальну ротацію. У «Шквалі» такого немає. Якщо вашому побратиму потрібна заміна – вони йдуть і роблять це. Приймають безумовно, бо прийшли сюди як добровольці. Вони розуміють, що мають виконувати завдання на найскладніших напрямках, проводити штурмові дії.

– Яка мотивація у ваших бійців?

– На початку всі кажуть про патріотизм. Це дійсно база. Але, коли вже ближче знайомишся з бійцями, розумієш: дехто – не хотів далі сидіти у в’язниці, дехто – не проти заробити грошей.

–  Яке найскладніше завдання було успішно виконане вашими бійцями?

– Насправді їх було багато. У районі одного з населених пунктів дві групи по чотири бійці мали зачистити посадку та штурмувати позиції противника. За весь період виконання завдання одна з четвірок у комплексі з пілотами бригади знищили 21 солдата противника. Наші втрати – один легкий поранений. Поставили таку планку: один «шквалівець» вартий щонайменше п’ятьох росіян.

Мої люди рішучі та безстрашні. І гнучкі. У період виконання завдання вони шукають нестандартні шляхи подолання перешкод.

–   Як проходить селекційний відбір у ваш батальйон?

– До кожної в’язниці заїжджає представник «Шквалу». Проводить співбесіду з ув’язненими. Пояснює специфіку роботи батальйону. Хто виявив бажання – отримує відношення. Після цього керівництво в’язниці дає направлення на проходження ВЛК.

У разі успішності цієї процедури керівництво збирає документи і подає клопотання до суду з проханням про дострокове звільнення. Причина – бажання захищати країну. Суд задовольняє це прохання. Після цього представник ТЦК забирає ув’язненого й доставляє в батальйон.

– У «Шквалі» є жінки?

– Так, кілька десятків. Зараз проходять підготовку в навчальному центрі. Плюс особи, які чекають на навчання. За відгуками, усі вони зарекомендували себе дисциплінованими та відповідальними бойовими одиницями.

– Розкажіть про найгероїчніших представників  батальйону.

– Насамперед, світлої пам’яті, Віктор Тригубченко. Позивний – Буба. Боєць із нашого першого відбору. Одразу показав себе як лідер. Дванадцять разів обманював смерть. У перших п’ятьох випадках нам доповідали, що Буба загинув.

Реакція: Буба, як же так? Потім зрозуміли, що він може викрутитися практично з будь-якої ситуації. Виходив завжди останнім. Його уже берегли як штурмовика.

«Поїдеш старшим машини», – говорили. «Добре, командир, зроблю», – відповідає.

Перший виїзд – три години без Буби. Потім виходить на зв’язок. Машина розстріляна, колеса пробиті. І Буба з великими очима. «Буба, як так?» – «Не знаю, командире, так вийшло, у кожній точці, де перебував ворог, дав йому бій».

Гаразд, Буба, давай господарством займатимешся. Але особового складу бракувало. Причому врахуйте: головний сержант роти, сержант забезпечення, технік завжди готові піти в бій. Неодноразово головний сержант, спостерігаючи за боєм зі стріму, просив б/к, двох бійців, йшов на виконання бойового завдання.

Буба ніколи не відмовлявся від того, щоб штурмувати. Треба – то треба. Зібрався, виїхав, потім бійці доповідають: «Буба поліг». Після восьмого такого випадку ми перестали вірити. Навіть коли говорили, що бачили бійця мертвим. А згодом він сам телефонує і каже: «Забирайте мене». Звичайно, стрімголов за ним. «Побратими говорили, що ти «двісті». Та то не я лежав мертвий, то руський, я його поклав і чекав наступного»

Торік у листопаді він загинув. Завдання для нього начебто й нескладне – прикривати з кулемета хлопців, які висаджуються з наплічниками і закладають вибухівку в будівлю, де розташовується противник. Але, коли Буба під’їхав з кулеметом, ворог із другого поверху будівлі відкрив вогонь. Тринадцятий вихід бійця виявився нещасливим.

Ще один боєць – Віталій Корягін. Позивний – Коряга. Дякувати Богу, живий. Теж наш перший відбір. Більш ніж 70 виконаних завдань. З них 40 – штурмові дії. На одній з останніх «робіт» він «упіймав» інсульт. Полікувався, приходить і каже: «Давайте завдання».

Пішов. Доповідь: «Коряга двохсотий». Але насправді його група перехитрувала ворога. Не сиділи у бліндажі, який «зачистили». Відійшли на метрів десять, замаскувалися та чекали, поки росіянці заходитимуть у бліндаж. Так «наклацали» від чотирьох до шести солдатів противника. Потім «скиди» росіян. Тому й вирішили, що Корягу живим не побачимо.

Але потім бачимо на стрімі: солдати противника так само падають намертво, підходячи до бліндажа. Хтось підходить до них – магазини забирає, документи собі в сумочку кладе. Знову перемістився і заліг. Ага, точно Коряга. Просимо 108 батальйон: «Підлетіть до нього, киньте записочку – типу, відходь». Це не вдалося, бо Коряга збивав всі «пташки», які до нього підлітали.

Добре, що згодом із ним зв’язалися, і після успішно виконаного завдання боєць відійшов на точку евакуації.