Молодший сержант Сергій Голумбовський із позивним «Гусь» – водій-електрик екіпажу безпілотних літальних апаратів 120 бригади територіальної оборони. Боєць пройшов шлях піхотинця, воював на Донбасі у складі першої зведеної батальйонної тактичної групи (БТГр), сформованої з вінничан-тероборонців. Зараз він нищить ворога з неба.
Хто сказав, що війна – це лише про біль? Навіть у пеклі, якщо маєш внутрішній стрижень, знайдеться секунда для усмішки. Сміх глушить страх, а гумор виручає.
На війні гумор також стає зброєю – Сергій про це знає, як ніхто інший.
До повномасштабного вторгнення Сергій працював монолітником на будівництві у Вінницькій області, і 24 лютого 2022 року бригада саме здавала черговий об’єкт. Того ж дня чоловік повернувся додому й обговорив із дружиною план дій. Заправивши повний бак автівки, запропонував родині виїхати до брата за кордон. Але почув у відповідь: «Я – твоя дружина й нікуди не поїду».
«Я присягав на вірність Українському народові та державі Україна, і я вірний цій присязі», – вирішив Сергій і вступив до лав територіальної оборони.
Перші дні, за спогадами Гуся, були вкрай важкими: не вистачало ресурсів, налагодженого постачання, чіткої організації. Все відбувалося в умовах невизначеності. Бійці мали якось ідентифікувати один одного. Тоді Сергій згадав строкову службу в прикордонних військах, за тих часів існувала традиція: призовників осіннього призову називали «гусями», а весняного – «фазанами». Так за ним і закріпився позивний. Сергій жартував: «Гусь» – птах благородний, він колись Рим врятував».
У наш час трапився випадок, коли російський літак був збитий гусаками: у березні 2022 року над Херсонською областю зграя диких гусей потрапила в двигун літака під час польоту, що спричинило аварію та падіння літака в болото.
Це сприймається як незвичайна допомога з боку природи Україні у війні, а гуси стали символом несподіваного опору ворогу.
Перші дні повномасштабної війни Сергій провів як піхотинець. Уже 25 лютого опинився на мосту біля Стрижавки, селища під Вінницею, готуючись у разі наступу перекривати дорогу ворогу на підступах до міста. Згодом потрапив на Донбас у складі батальйонної тактичної групи, сформованої на базі вінницької тероборони.
Як згадує Сергій, у їхньому підрозділі, що був підпорядкований 95 бригаді, панував високий бойовий дух серед бійців: ніхто не відмовлявся від завдань, билися пліч-о-пліч: «Аж до того, що були моменти, коли 95-ка відходила, а наш БТГр залишався на позиціях».
Сергій разом із побратимами провів на позиціях 67 днів майже безперервно.
«У 2014 році війна була іншою. Ховалися від стрілецької зброї, від артилерії – від усього. Нині ж усе відбувається одночасно: постійні «прильоти», а до цього додалися дрони, які дошкуляють без упину», – ділиться боєць.
Перебування на передовій навчило цінувати момент: «Коли лежиш під обстрілом цілодобово, коли поруч кілька разів падає 152-й калібр і тебе засипає землею – тоді доходить: життя або є, або його нема. І жити треба зараз».
Страх був, але найважчим було відчуття безпорадності, коли від обстрілу неможливо ані втекти, ані сховатися.
Сам Сергій каже: якби не позитив, «плати, мабуть, уже б погоріли». Друзі жартома називають його клоуном, але він не ображається: «Може й так. Але я не можу бути негативним. Не хочу. Я завжди на «сміхуйочках» – тикнули пальцем (не зрозумів, куди тикнули?) і пішли далі виконувати свою роботу».
Сім’я – це те, що дає сили. Син Сергія зараз служить у Третьому армійському корпусі ЗСУ. Доньці скоро виповниться п’ять. За весь цей час батько бачив її лише короткими епізодами. Попри постійну відсутність, Сергій примудряється допомагати по господарству навіть на відстані: так вдалося побудувати паркан і частину хати. «Моя жінка сильна. Вона тримається», – каже він.
На фронті вистачає історій, які закарбовуються в пам’яті. Одного разу Сергій із побратимом «зняв» ворожий «мавік». Вони висунулися на позиції, але трохи проскочили потрібну точку. Під час перебігання дороги їх помітив дрон. Бійці встигли заскочити у бліндаж, звідки Сергію й удалося збити безпілотник. Забрати трофей не дозволив fpv-дрон, що летів слідом. Довелося відступати. Згодом у той бліндаж прилетіло ще три fpv та кілька мін 120-го калібру.
«Мабуть, сильно образилися на нас за збитий «мавік», адже він же коштує купу грошей», – сміється «Гусь». Завдання було виконане, а бійці вийшли цілими, хоча побігати довелося добряче. «Останній раз я так бігав ще в піхоті. Якщо зараз сидимо й спокійно балакаємо – значить, усе минуло успішно», – каже Сергій.
Сергій переконаний, що паніка на війні дуже небезпечна: «Були пацани, які постійно нили: «Нам кінець, нас кинули». Їм швидко пояснювали, щоб не розганяли паніку. Бо вже за п’ять хвилин ти з ним в одному окопі – він прикриває тобі спину. Своє «я» треба засунути глибоко й не витягувати. Бо якщо постійно думати про кінець, він прийде швидше».
Він пояснює, у чому полягає витривалість: «Ми намагаємося не жити війною в голові. Дивимося на життя як на щось смішне, живе та справжнє».