Експерт Сергій Вакуленко: «Російський видобуток нафти найближчим часом може піти на стійкий спад»

У 2025 році нафтогазові доходи Росії скоротилися майже на 24% проти 2024 року – до 8,5 трлн рублів. Це офіційні дані, які нещодавно оприлюднив російський Мінфін. Хоча РФ зберігає можливості для експорту своїх вуглеводнів, під тиском санкційних обмежень, накладених Заходом, вона змушена їх продавати з великими знижками, іноді на межі беззбитковості.

Середній дисконт Urals до еталона Brent торік збільшився з $15 до $24. Така «принизлива знижка» прискорила занепад російської нафтогазової галузі, доходи якої безпосередньо впливають на спроможність Кремля вести війну проти України.

Щоб дізнатися про інші наслідки західних санкцій для «коронної імперської індустрії» Mind розпитав Сергія Вакуленка, дослідника американського аналітичного центру Carnegie Endowment for International Peace, який набув великого досвіду роботи в компаніях «Газпром нєфть», Shell, IHS CERA, працюючи в Нідерландах, Великій Британії та Росії.

Про стан та проєкти нафтогазового сектору

– Ми з вами записуємо інтерв’ю напередодні четвертих роковин повномасштабної війни. Як за цей час змінився російський нафтогазовий сектор? Як на нього вплинули санкції?

– Видобуток нафти на старих родовищах більш-менш триває. Не можна сказати, що станом на зараз там щось радикально змінилося за обсягами. Однак витрати на геологорозвідку в галузі вже скорочуються, тому воронка нових проєктів практично порожня.

Зацікавленість у нових проєктах різко знизилася після того, як Росія вступила до ОПЕК+ (угода почала діяти із січня 2017 року. – Mind), погодившись на квотування експорту. Нарощувати видобуток після цього компанії вже не могли, а видобуток із нових родовищ відбувався б лише в тій мірі, у якій він компенсував спад на старих. Проте певна активність усе ж була: освоювався старий заділ – те, що почали розвивати ще до угоди, була певна активність в Арктиці. Але після 2022 року все це було відкладено на полицю та пересипано нафталіном.

З газом дещо інша історія. Першою значущою подією стало «велике газове розлучення» Росії з Європою, яке стартувало влітку 2022 року. Наступний переломний момент настав 1 січня 2025 року – зупинився український транзит. Водночас відбувся вихід газопроводу «Сіла Сібірі – 1» на проєктну потужність 38 млрд куб. м на рік – він запрацював навіть із певним перевищенням цього обсягу. Нині «Газпром» продовжує дуже складні, в’язкі переговори з Китаєм щодо «Сіла Сібірі – 2», сподіваючись подвоїти постачання.

Помітною подією за останні чотири роки став також запуск проєкту «Арктік СПГ – 2» компанією «Новатек». Багато хто не вірив в успіх, але завод усе-таки працює. Значною мірою завдяки тому, що основне обладнання було закуплене в західних виробників ще до повномасштабної війни, його вдалося змонтувати та запустити без участі західних підрядників.

Спочатку виникли значні проблеми з танкерним флотом льодового класу для LNG, але їх вдалося частково розв’язати. «Новатек» запустив схему з вивезення газу через східний сектор Арктики – через Берингову протоку. Тому приблизно на третину потужності, але проєкт усе ж працює.

– У чому суть цієї схеми?

– Ідея виробництва LNG на Ямалі примітна тим, що півострів розташований на півдорозі між Європою та Азією. Європейський ринок газу – зимовий, він орієнтований передусім на опалення. А от японський і тайванський ринки – літні, адже зими там досить м’які, а літо, навпаки, дуже спекотне, і пік споживання пов’язаний із попитом на кондиціонування приміщень. Тож передбачалося, що завод «Арктік СПГ – 2» зможе забезпечувати обидва напрямки.

Загалом постачання LNG з Катару таким же чином орієнтовані. Але тут картографічна проєкція Меркатора, до якої ми звикли, вносить досить значне спотворення. Земля на півночі значно менша, ніж у тропічних широтах. Виходить, що російські LNG-проєкти на Ямалі завдяки географії отримують більше переваг: у них значно менша відстань до Шанхаю чи Токіо, ніж із Катару. Отже, і можливості взимку постачати газ на один ринок, а влітку – на інший, ширші.

Але є проблема. Коли ви щось перевозите морем у західному напрямку з Ямалу, там течія Гольфстрим сильно розмиває кригу, що робить маршрут доступним. На Крайній Півночі, у Карському морі, де безпосередньо розташовані заводи «Новатеку», вплив Гольфстриму ще мінімально відчутний, а на схід від Карського моря – уже ні. Там починається справжня Арктика з щільною, потужною кригою. А найпотужніша крига, яка тільки буває, – це Чукотське море та околиці Берингової протоки.

У багатьох виникало запитання: чи можлива там взагалі навігація? Найщільніша крига – у березні та квітні. Тобто пік льодового навантаження в Арктиці зсунений від календарної зими на три місяці. Там велика інерція. Якщо в грудні Арктика, як не дивно, ще цілком судноплавна, то навесні – ні. 

Кілька танкерів «Новатеку» вдалося побудувати на Далекосхідному заводі «Звєзда». Частину замовлень розміщено на верфях у Китаї. Постачання танкерів, а відповідно й зростання виробництва LNG заводом, відбувається значно повільніше, ніж планувалося до війни, але все ж проблему частково вдалося подолати. Також знайшлися покупці в Китаї на газ із заводу «Арктік СПГ-2», який опинився під західними санкціями.

Ще один проєкт, за яким є сенс стежити, – це проєкт «Газпрому» в Усть-Лузі «Балтійскій СПГ». Попри проблеми з постачанням обладнання від німецької компанії Linde через санкції, будівництво там триває. Наразі рано говорити, у які терміни відбудеться запуск заводу. Але там на будівельному майданчику явно є активність. «Газпром» на нього рукою не махнув.

– І в Усть-Лузі теж не обходиться без «руки Китаю»?

– Потрібно дивитися, як ситуація розвиватиметься далі. Для постачань із цього заводу, до речі, також потрібні не звичайні танкери, а танкери льодового класу. Балтика, звісно, значно тепліше море, ніж Карське, але воно відносно північне, мілке, майже прісне і тому замерзає, особливо у східній частині. Там не потрібні танкери класу Arc-7, як в Арктиці, достатньо Arc-3. Але все ж більшість наявних LNG-танкерів узимку там працювати не може.

– Газ із заводу «Балтійскій СПГ» готується піти на китайський ринок чи можливі постачання через посередників до Європи?

– Це велика загадка. «Газпром» планував «Балтійскій СПГ» під постачання до Європи. Але зараз немислимо припускати, що в Європі знайдуться покупці.

Окрім цього заводу, на Балтиці є ще два невеликі, середньотоннажні проєкти: «Газпром СПГ Портовая» і новатеківський «Кріогаз Висоцк-СПГ». Вони під санкціями, але час від часу працюють на експорт, попри проблеми.

Про перспективи постачань і видобуток газу

– Наприкінці січня Рада ЄС затвердила повну відмову від закупівель російського газу до кінця 2027 року. Чи реально реалізувати це на практиці?

– Тут є питання. Словаччина та Угорщина вже заявили, що оскаржуватимуть це рішення в суді. Вони вважають, що Єврокомісія порушила процедуру погодження, застосувавши юридичний трюк, який дозволив обійти вето цих країн, пославшись на те, що рішення ухвалюється в межах визначення торговельної політики, а не санкційної. Подивимось, чим це закінчиться.

Далі, якщо суд усе ж ухвалить рішення на користь Єврокомісії, заборона на закупівлю російського газу має бути імплементована в національні законодавства країн ЄС. Припускаю, що Словаччина та Угорщина із цим не поспішатимуть. У відповідь ЄК може накладати штрафи, країни можуть оскаржувати їх у суді – ці тертя між двома країнами та Єврокомісією триватимуть певний час.

Але для російського газу в будь-якому разі залишається «вікно в Європу» – через «Турецький потік». Нині «Газпром» цим маршрутом експортує близько 30 млрд куб. м газу: спочатку він надходить до Туреччини, 15 млрд кубометрів іде на турецький ринок, а ще 15 млрд – через Болгарію до Сербії, Угорщини та Словаччини, і по іншій гілці – до Греції та Північної Македонії.

Фото: DW.com

Також Туреччина імпортує газ з Азербайджану й Ірану трубопроводами, закуповує LNG з кількох джерел, розвиває власний видобуток. Наявність такого міксу відкриває можливості стверджувати, що російський газ використовується для внутрішнього споживання, а до Європи перепродається азербайджанський газ із родовища Шах-Деніз, який видобуває міжнародний консорціум. І спробуй доведи, що це не так, коли за обсягами все майже збігається.

Тож трюк із постачанням газу «у рукаві» турецької державної компанії Botaş справді є.

– І його ніяк не можна ґрунтовно заблокувати?

– Єдиний для ЄС спосіб – це повністю відмовитися від закупівлі газу в країни, яка купує газ у Росії. Тоді заборона спрацює. Але чи готова Європа настільки сильно псувати відносини з Туреччиною? Питання складне й неоднозначне. Не впевнений, що Брюссель захоче йти на загострення.

– Ви вже звернули увагу, що у видобутку нафти в Росії намітився негативний тренд. А як справи з видобутком газу?

– Видобуток газу в Росії обмежений попитом. Зрозуміло, що без ринку ЄС він помітно впав.

– На чому ґрунтується ваше твердження?

– Запаси газу в Росії величезні. Можна легко збільшити видобуток на основних нових родовищах «Газпрому» – Бованенківському та Харасавейському, відкрити на повний дебіт ті свердловини, які були законсервовані після 2022 року, якщо не вистачить – продовжити розбурювання цих родовищ. Бурових потужностей вистачає, і свердловини там потрібні доволі прості.

Про спроможності «тіньового» флоту

– Поява у Росії «тіньового» флоту LNG-танкерів у відповідь на західні санкції призвела до фрагментації глобального газового ринку. Наскільки великі її можливості нарощувати цей флот для нелегальних постачань?

– Географія LNG-заводів у Росії така, що LNG-танкери переважно ходять океанами, а не протоками, як нафтові. Це означає, що постачання LNG не залежать від «вузьких горлечок» морських шляхів, що значно спрощує логістику.

У Китаї вже є шість верфей, здатних будувати LNG-танкери. Одна з них працює з 2008 року, дві розпочали роботу лише торік, але потужності там зростають. Флот не обов’язково має бути російським. З’являються китайські судновласники, готові відправляти свої судна, щоб забирати вантажі із санкціонованих LNG-проєктів. Судячи з усього, їхні власники вирішили, що російський ринок для них настільки важливий, що вони готові ризикувати і їх не лякає перспектива потрапити під американські та європейські санкції.

Ймовірно, очікуваний масштаб бізнесу з Росією такий, що можна потерпіти певні незручності, пов’язані із західними обмеженнями та ризиком втрати якогось ринку. Обслуговування газових інтересів РФ може це компенсувати.

Крім того, певні танкери намагається будувати й російський завод «Звєзда». Наприкінці 2025 року він передав замовнику перший танкер льодового класу власної побудови – «Алєксєй Косигін». Нещодавно цей танкер завантажився LNG на Ямалі й попрямував до плавучого сховища «Саам», що стоїть у районі Мурманська. Передбачається, що у 2026 році добудують ще два танкери, а загальна програма там – 15 суден.

Водночас, схоже, і «Звєзда», і китайські верфі знаходять обхідні шляхи. Наскільки добре це працюватиме – складно прогнозувати. Але поки що танкери для Росії будуються, хоч і не так швидко, як це могли б забезпечити південнокорейські верфі Hyundai та Samsung. Далі постає питання: під якими прапорами ці судна ходитимуть і хто ними володітиме?

– Тож юристи без роботи не залишаться.

– Це точно.

Про ситуацію та настрої в ЄС

– За вашими спостереженнями, наскільки досі сильні в ЄС очікування розвороту до збільшення постачань російського газу?

– Єврокомісія явно налаштована дуже негативно щодо такої перспективи. Водночас серед політиків і бізнесу в країнах «старого» ЄС чимало тих, хто не проти повернутися до імпорту російського газу. Але вже не йдеться про ті обсяги, що були до війни. Можливо, лише половина або третина колишніх постачань. Якщо буде досягнуто якихось домовленостей, що призведуть до перемир’я, тиск у цьому напрямку зростатиме.

Крім того, є ще один суттєвий момент. На тлі історії з Ґренландією відносини між Європою та США помітно погіршуються. Це відбувається саме тоді, коли 60% імпорту LNG до ЄС, або 25% від загального імпорту газу, припадає на США.

Фото з особистого архіву Сергія Вакуленка

Якщо повністю відмовитися від російського LNG, ця частка ще більше зросте. Може скластися ситуація, коли від американського імпорту Європа залежатиме більше, ніж від Росії у 2019 році. Пам’ятаєте старий мультфільм «Пригоди барона Мюнхгаузена», де барон метався між левом і крокодилом? Європа зараз опинилася в подібній ситуації.

– Останнім часом мені траплялося багато публікацій про значні ризики для ЄС через залежність від американського газу. Експерти говорять про необхідність нарощування імпорту з Алжиру та Катару, щоб урівноважити ситуацію, але водночас звертають увагу, що LNG з Катару не відповідає європейським ESG-регуляціям, особливо в частині боротьби з корупцією. Як далі розвиватиметься ситуація?

– З постачаннями з Алжиру явно будуть проблеми. Він і радий би збільшити експорт до Європи, та брати газу ніде. Видобуток там падає. Щоб розвернути тренд, потрібні інвестиції в пошук та освоєння нових родовищ, але поки що перспективи здаються туманними.

У Катарі в LNG-секторі успішно працюють флагманські консорціуми за участю західних корпорацій Shell та Exxon. Так, режим там не надто демократичний. Але загалом він не дуже відрізняється від Саудівської Аравії, ОАЕ чи Оману. Це звичайна для Перської затоки монархія, у якої Європа без особливих проблем купує нафту.

Щодо корупції, то ситуація складна для однозначного трактування. З одного боку, корупція – це коли еліти крадуть у громадян своєї країни. А Катар влаштований настільки парадоксально, що громадян із катарським паспортом там лише 11–12%. Водночас там дуже багато гастарбайтерів на пташиних правах, яким нічого особливо не належить. А от громадяни Катару як сир у маслі купаються: вони дуже добре забезпечені й заможно живуть. Тому складно стверджувати, що хтось із чиновників при владі якось надмірно їх обкрадає.

– Брюссель також заявляв про посилення регулювання викидів метану, що безпосередньо зачіпає інтереси постачальників трубопровідного газу та LNG. У відповідь із Катару та США лунали попередження про труднощі з укладанням контрактів з Європою. Як ця суперечка може вплинути на плани ЄС повністю позбутися закупівель російського газу та диверсифікувати імпорт?

– Європа справді намагається і підвищувати свою енергетичну безпеку, і просувати низьковуглецевий порядок денний. Виробництво LNG потребує значних енерговитрат (а в кліматі Луїзіани та Катару ці витрати помітно вищі, ніж на Ямалі), що означає відчутні викиди CO₂ під час виробництва.

Коли танкер іде, частина LNG випаровується всередині резервуарів, цей газ потрібно випускати в атмосферу, а метан – потужний парниковий газ. Європейське законодавство вимагає, щоб той, хто експортує будь-який товар до Європи, сплатив за європейськими ставками за вуглецевий слід при виробництві та транспортуванні товару до кордонів ЄС або до бюджету своєї країни, або до європейського.

Фото DW.com

Ні в Катарі, ні в Луїзіані (ключовий хаб для експорту LNG зі США. – Mind) вуглецевих податків практично немає, і бажання Європи стягувати цей податок до свого бюджету сприймається без ентузіазму, особливо з урахуванням нинішніх настроїв адміністрації США. Тож це ще одна проблемна зона у відносинах Європи та постачальників газу.

Про перспективи світового ринку газу

– Геополітична нестабільність, посилення регуляторних правил і бюрократичних процедур, непередбачуваність погоди – усе це перетворює газовий ринок на вкрай ризиковане місце для бізнесу. А ви можете ризикнути й поділитися своїми очікуваннями щодо того, як розвиватиметься ситуація на газовому ринку Європи?

– Є ще один важливий фактор, який додає невизначеності, – штучний інтелект. Зараз, окрім усього іншого, багато говорять про те, що революція ШІ може суттєво збільшити попит на газ у Сполучених Штатах. Тому можливий сценарій, за якого США запроваджуватимуть обмеження на експорт газу, щоб не допустити надто різкого зростання цін усередині країни.

Загалом прогнозувати енергетичні ринки – справа вкрай невдячна. Поки що ситуація має такий вигляд, що до 2030 року в США буде збудовано додаткові експортні потужності – з 77 млн тонн на рік наприкінці 2025 року до 140 млн тонн у 2030-му.

Один мільйон тонн LNG – це приблизно 1,3 млрд куб. м газу. Це справді дуже багато. Водночас на ринку сформувався стійкий консенсус, що ці потужності не будуть повністю завантажені, принаймні на початку. У США просто немає стільки газу, щоб повністю забезпечити їхню роботу у 2030 році, та й реального попиту на ринку на ці обсяги теж немає. Подібна динаміка має сприяти зниженню світових цін на LNG.

– Чи варто очікувати, що це зниження цін на газ спричинить відновлення виробництва азотних добрив на хімічних заводах країн ЄС?

– Це їм не допоможе, адже йдеться про надлишок LNG, а він за будь-яких умов буде дорожчим, ніж трубопровідний газ із Росії. LNG для Європи також буде дорожчим, ніж газ в Абу-Дабі чи в США, де його видобувають.

– Завершити нашу розмову хочу питанням про інфраструктуру. Втрата «Газпромом» європейського ринку призвела до буму будівництва LNG-терміналів для регазифікації в ЄС, прогнозуються надлишкові потужності. Наскільки стресовим для їхніх інвесторів може стати навіть часткове відновлення постачань російського трубопровідного газу?

– Такі проєкти відносно недорогі, тому в Європі їх і будують із надлишком.

Зазвичай будівництво починається лише після укладення спеціальних контрактів з енергетичними компаніями – такими, як Shell, Engie або TotalEnergies, які містять умову обов’язкової оплати за заброньовані потужності з регазифікації. Це звичайна бізнес-модель.

Девелопер LNG-термінала – це як девелопер житлової нерухомості, який продає квартири на стадії котловану. А далі власник квартири сам вирішує, що з нею робити: здавати в оренду подобово, довгостроково чи жити там самому.

Подібним чином працюють й енергетичні компанії в ЄС. У них увесь ланцюг вибудуваний так, щоб гарантовано мати доступ до потужностей на американському ринку та доставляти газ європейським споживачам. А далі це може бути вигідно, а може й ні. Але це ті самі компанії, які, коли з’явиться така можливість, купуватимуть і російський газ. Свої гроші вони зароблять у будь-якому разі – на тому чи іншому ресурсі.