Молодший лейтенант Андрій із позивним «Монах» прийшов у військо водієм, а став офіцером, головним завданням якого є виконання наказу і збереження людей. Він долучився до лав 120-ї бригади у квітні 2022 року. Поштовхом стали кадри з Бучі – які неможливо було ані прийняти, ані забути. Завершивши справи в цивільному житті, Андрій змінив офіс на кабіну військового «Еталона» в автомобільній роті. В травні того ж року він брав активну участь у бойових діях в передмісті Бахмута.
- Ви прийшли з бізнесу. Чи допомагає цей досвід зараз, коли під командуванням зенітний взвод?
- Безумовно. Кожен із нас спирається не лише на професійні навички, а на весь життєвий досвід.
Директор СТО чи командир підрозділу – в основі завжди робота з людьми. Комунікабельність, рішучість і дипломатія –інструменти з мирного життя, які зараз допомагають мені керувати взводом і виконувати завдання.
- Ви вважаєте себе суворим командиром? Як будуєте стосунки з бійцями, які воюють уже не перший рік?
- Про мою суворість краще питати у взводу.
Але я не прихильник постійно «виховувати» дорослих чоловіків. Більшість із них давно загартовані фронтом. Для мене важливо інше: донести суть кожної операції так, щоб ми діяли як один механізм – виконали завдання і зберегли життя.
- Що вважаєте найкращою мотивацією для солдата в зоні бойових дій?
- Особистий приклад.
Коли командир іде разом зі своїм взводом, у хлопців не виникає думки, що їх відправляють «на смерть». Практично на кожне нове завдання я йду разом із ними. Це знімає страх і будує довіру.
- Як війна змінила Вас як людину?
- Став значно спокійнішим.
Спочатку було важко, доводилося стримувати себе, бо робота з людьми – це завжди виклик. Але з часом приходить розуміння: головне не довести свою правоту будь-якою ціною, а досягти результату. Те, що раніше викликало емоційний сплеск, зараз сприймається рівно.
- Про що мріє командир у хвилини спокою?
- Про перемогу і завершення війни.
Про те, щоб наші землі повернулися до нас максимально. І, звісно, про сильну армію в майбутньому – таку, щоб нікому й ніколи більше не спало на думку посягнути на Україну.
- Останнє, чому Ви тут?
- Все просто: тут або я, або вони. А поки я тут – їх тут немає.