Кухар медичної служби батальйону «Вовків Да Вінчі» 59 ОШБр БпС Артем «Чуб» Ключников пройшов шлях від ресторанних кухонь до війни. Він хотів бути мінометником, але опинився там, де, як каже, його досвід виявився найкориснішим – на кухні.
- Що вплинуло на вибір професії?
- Можливість творчості і відсутність прив’язаності. Зрозуміло, є рецепти, де не можеш зробити жодного кроку вбік. Проте достатньо таких, які дають великий простір для імпровізації. Продукти як фарби. Ними ти малюєш. Коли ти на посаді шеф-кухаря в ресторані, то постійно можеш щось створювати.
- Коли виникло бажання стати кухарем?
- Остаточно – після закінчення школи. Логіка: по-перше, ця професія не зникне ніколи. По-друге, в радянських «столовках» я уже працювати не буду, не той час – 2015 рік. З мого оточення багато хто вчився на кухаря.
- Згадаеш свою першу приготовану страву?
- Змалечку був самостійним. Ще в молодших класах школи, коли приходив додому, то не канючив «щось поїсти» у батьків, а ставав до плити і смажив чи варив картоплю. Коли мав 11 років, дізнався, що однокласник похвалився печивом власного приготування. Це стало поштовхом аби і самому цим зайнятися.
Моє печиво сподобалося всім. Це надихнуло. Почав шукати рецепти в інтернеті, на шпальтах спеціалізованих журналів. Не скажу, що все вдавалося. Салати – без проблем, це легко. Складніше з випічкою. Тісто – «підступна» штука. Як кухар ти робиш свою частину. А що з того вийде – дізнаєшся уже після випікання. Порівняти можна з фотографією, яку знімаєш на плівку. Усе не передбачувано.
- Куховарство вважається жіночою справою. У школі не шпиняли за це?
- Таке було б можливим, якщо б я приносив свої страви в клас і пригощав. Але нічого подібного: я не для того цим займався.
- А домашні?
- Їх пригощав.
Мама завжди казала: ну от, як завжди, всю кухню загадив, а вийшло так собі.
Бо результат дійсно був різним. Але я б не сказав, що зациклювався на ньому, читав спеціалізовану літературу. Просто навичка – з’явився інтерес до цієї справи, підтримував його. А загалом як усі нормальні пацани, гуляв на вулиці, грав у футбол.
- Яким був перший крок до професії?
Мав старших друзів. Вони навчалися на кухарів. Підказали училище водного транспорту, розташованого у Києві на Подолі. Спеціальність – кухар/судновий кухар. Простіше кажучи – кок. Але по суті камбуз від ресторанної кухні не відрізняється. Половина предметів звичайні, половина – за професійним спрямуванням. Ще до вступу пішов працювати помічником офіціанта до ресторану. Дуже корисно було побачити внутрішній світ закладу.
- Рівень знань, який отримав в училищі, справдив очікування?
- Більше практика. Не знаю країни, в якій освіта розвинута настільки, щоб там завжди актуально викладали. Для цього навчальна програма має змінюватися щороку. Нам же видавали книжки з радянськими збірниками рецептур на відповідному обладнанні. СРСР в навчальних закладах випускав кухарів для їдалень. Нічого не змінилося. У держави немає інтересу щось змінювати, вивчати досвід таких компаній, як «De Bosch», «Rational».
На парі мали сказати, приміром, таке: розглянемо, як готується вирізка з оленини в ресторані на Печерську. А нам «пропонували» одні котлети. За три роки навчання одного разу приїздив шеф-кухар, бо він був випускником училища.
А от в ресторані я отримав безцінний досвід. Бізнес-ланчі, які починаються з понеділка. За вихідні дні ти маєш їх підготувати. Прокрутити 20 кілограмів фаршу чи пересмажити 400 млинців на тонких пательнях. Меню змінюється щотижня.
Згодом перейшов у популярніший заклад американської кухні з крутим баром. Довелося перевчатися. Там важкий «люкс» з простих продуктів.
- Як ви опинилися у Збройних силах України?
- 24 лютого 2022 року я сидів удома разом з батьками і сестрою і думав, що робити. Так тривало три дні. Потім поїхав до друга на дачу. Непокоївся: не хотілося прокинутися в рідному місті, захопленому ворогом. Завжди виступав проти усього російського – кіно, музика, телеканали. У 2016-2017 роках ходив на антиросійські мітинги.
Військового досвіду не мав, але мілітарною тематикою цікавився. Принаймні зібрати і розібрати автомат міг. Пішов у ДФТГ. Добре, що не вступили в бій – «розмотали» б. Бо коли потрапив у навчальний центр, а проходив його в Італії, то зрозумів: навіть 15 відсотків армійської премудрості не знаю.
- Ким бачив себе в армії?
- Точно не кухарем. Річ не в тому, що вважав цю роботу дрібною. І зараз я не кайфую, а просто роблю потрібну роботу. Я давно знав про батальйон «Вовки Да Вінчі». Захоплювався постаттю Дмитра Коцюбайла – максимально ідейна людина, погляди якої я цілковито розділяв. Коли відкрився рекрутинговий центр «Вовків» у Києві, одразу вирушив туди.
Зійшлися на тому, що є тиждень, упродовж якого я занурююсь у суть батальйону. Бо це не класичне армійське життя, а дотримання принципів. Таке дуже імпонувало. Поїхав одразу з речами. Розумів: тижнем не обійдеться. «Фізуха», теорія, практичні заняття. Не скажу, що було безпроблемно, але витримав. Дізнався, що медична служба потребує кухаря. Скептично відреагував: кухня мені на «цивілці» набридла.
Майже домовився, щоб піти мінометником. Плани змінила розмова із заступником Аліни Михайлової, головою медичної служби «Ульф». Він чітко виклав бачення: треба йти туди, де будеш найкориснішим. Кухар з твоїм досвідом і знаннями неоціненний. А на мінометника тебе навчатимуть з «нуля», це втрата часу. Гаразд, думаю, якийсь час побуду кухарем. Згодом, оцінивши ситуацію зсередини, розберуся.
Мій досвід роботи в ресторані для армійської системи не мав значення. Друга частина навчання після того, як пройшов школу піхотинця, була спеціалізована. Той самий «совок». Затримався на БЗВП. Уже батальйон висунувся з пункту постійної дислокації в район бойових дій, а я ще не потрапив у розташування.
Не повірите, хотів на Донбас. На початку літа 2024-го приїхав у зону бойових дій – в семи кілометрах йшла війна. Перша кухня була «імпровізована». Хата, село, посуд миєш у дворі. До мене кухаря не було. Людям видавали продукти, і вони псувалися.
- Що найважче у роботі кухарем на фронті?
- Я б не казав, що потрібен ресторанний кухар. Достатньо жіночки, яка уміє зварити суп і приготувати вечерю. Базове завдання для мене: смачна та здорова їжа. Все інше – можеш креативити. Раз на місяць бавлю особовий склад тортом. «Винаходи» більш логічні тоді, коли повертаєшся з відпустки.
Важко було перші пів року. Бо не було машини. Як з’явилася – є можливість змінити обстановку, є відчуття свободи.
Роботу не треба романтизувати. Звичайна повсякденність. Готую на більш ніж 20 людей. Всі до всього звикли. Картопля, смачно приготоване м’ясо.
Якщо у медиків, для яких я готую, багато роботи, то вони щасливі закінчити її і знати, що на них чекає їжа.
Мій робочий графік – щодня. Якщо конкретніше – з восьмої ранку до 18-20 години. За армійськими поняттями – це кайф. Бо до 18-19 працюють усі кухарі. Але у них підйом о 4-5 ранку.
Напружує «совкова» штука: на обід потрібні перша та друга страви. На сніданок я готую смажені чи варені яйця, ковбаса, сир, овочева нарізка, млинці, панкейки.
На обід – тільки суп. Другої страви немає. Її готую уже на вечерю разом з салатом. Це максимально полегшує життя і мені, і тим, для кого готує. Бо навіть якщо ти не любиш суп і хотів їсти інше, то на вечір я готую рис, гречку, страви з картоплі. Якщо готуватиму два гарніри на день, то люди через день їстимуть одне і те саме.
Потребую помічника. Бо це вже – чотири руки: більше ідей для того, щоб робити їжу різноманітнішою, наявність відпочинку і більше бажання готувати після нього.