Ветеранський спорт — це більше, ніж реабілітація

На одному спортивному майданчику під час фестивалю «Активна країна з Кернел» поруч тренувалися діти, аматори, професійні спортсмени, ветерани й чинні військові. Саме тоді стало зрозуміло: ветеранський спорт змінює не лише життя людей, які повернулися з війни. Він змінює наше уявлення про те, що таке спорт.

Багато людей досі сприймають адаптивний спорт як щось менш складне. Але достатньо побачити кілька тренувань, щоб зрозуміти, наскільки це далеко від реальності.

Під час фестивалю ми спостерігали за баскетболом і регбі на кріслах колісних – лише двома з багатьох адаптивних видів спорту. У баскетболі потрібні швидкість, координація, витривалість і командна взаємодія. У регбі до цього додається постійний фізичний контакт. Змінюється обладнання, іноді правила, але не вимоги до спортсменів.

Можливо, саме тут і виникає наша перша помилка. Ми досі говоримо про адаптивний спорт через призму обмежень, хоча набагато чесніше говорити про майстерність, тренування, конкуренцію та спортивний результат.

Ще один стереотип стосується самого відновлення. Ми звикли говорити про спорт як про спосіб заспокоїтися, зняти напруження й повернути внутрішню рівновагу. Але це лише одна з його функцій.

Комусь справді потрібні тиша й плавний рух, комусь – командна взаємодія, а комусь – швидкість, боротьба й фізичний контакт.

Регбі на кріслах колісних добре це демонструє. Це контактний вид спорту, де зіткнення є частиною гри. Тут напруження не потрібно приховувати чи пояснювати – воно переходить в дію, яка має правила, межі, команду й мету. Ветеранський досвід показує: не існує одного правильного способу відновлення, як не існує й одного правильного виду спорту.

Але, мабуть, найбільше ветеранський спорт змінює не правила гри, а наше ставлення до самих ветеранів.

Медіа часто розповідають про них через перший крок: перше тренування після поранення, перший вихід на майданчик, першу дистанцію. Це важливі історії. Проблема лише в тому, що вони часто стають єдиними.

Після першого тренування починається звичайне спортивне життя: з постійними тренуваннями, поразками, перемогами, конкуренцією, новими цілями й рекордами. Але про цю частину історії ми говоримо значно рідше.

Через це ветерана часто сприймають як людину, яка змогла повернутися до спорту. Хоча правильніше було б сприймати його як спортсмена, який, як і будь-хто інший, працює над технікою, формою, результатом і хоче перемагати.

Можливо, саме в цьому й полягає головна зміна. Ветеранський спорт поступово змушує нас оцінювати ветеранів не за самим фактом участі, а за тим, що вони показують на майданчику. І це, мабуть, найважливіша ознака того, що інклюзивний спорт стає для України нормою, а не винятком.