Учений та інженер Олександр Сігал: «Це ілюзія, що систему теплопостачання можна швидко адаптувати під автономні котельні»

Комунальна теплова енергетика в Україні тримає один із найпотужніших ударів під час повномасштабної війни. Вона опинилася не тільки під прицілом ворога, а й подекуди також у центрі владного протистояння. Зусиллями галузевих фахівців інфраструктура успішно вистояла попередні зими, забезпечуючи споживачів теплом і гарячою водою попри непрості умови. Але чи витримає вона новий опалювальний сезон, який має початися не в конкретну дату за календарем, а після трьох діб поспіль із температурою +8°С або нижче?

Про це Mind поговорив з визнаним професіоналом галузі Олександром Сігалом – кандидатом технічних наук, інженером, керівником Інституту промислової екології, завідувачем відділу Інституту технічної теплофізики Національної академії наук України.

Специфіку та проблеми підприємств теплокомуненерго (ТКЕ) наш співрозмовник знає з власного досвіду. За його участі реалізовано понад 30 проєктів модернізації систем комунального теплопостачання в різних областях України. Серед них і такі, що впроваджувалися за Кіотським протоколом для скорочення викидів парникових газів і залучення іноземних інвестицій. Він також співавтор схем теплопостачання ключових міст країни – Києва, Одеси, Житомира, Львова, Черкас та інших. А з початку 2026 року входить до складу Науково-технічної ради з питань забезпечення стійкості систем життєзабезпечення міста Києва під час воєнного стану, створеної при столичній держадміністрації.

В інтерв’ю Mind Олександр Сігал розповів про те, як ТКЕ в українських містах готуються до зими, про особливості їх взаємодії з владою і пошук нестандартних рішень, щоб забезпечити послуги з теплопостачання й обійти кримінальні ризики, на які їх наражає недолуга урядова бюрократія. Крім того, він пояснив особливості будівництва модульних котелень, роль ринку в розбудові газової когенерації та розповів про? міжнародну підтримку, яка рятує українські міста. Не обійшлося в інтерв’ю також без згадок про внутрішні політичні баталії та кейс, до якого дотичний НАК «Нафтогаз України».

Почав Олександр Сігал розмову з екскурсу про те, чому українська енергетика стала однією з причин, яка спонукала кремль до повномасштабної агресії проти нашої країни, а галузевий спадок, що дістався Україні від Радянського Союзу, став «матір’ю української корупції в добу»:

– Ця війна має багато причин, і однією з них є енергетика.

На останньому етапі свого існування СРСР намагався максимально розширювати експансію на зовнішні ринки Європи. Було побудовано нафтопровід «Дружба», газопровід Уренгой – Помари – Ужгород. Готувалося розширення ліній електропередачі для експорту електроенергії. Для цього були побудовані атомні електростанції в Україні та Литві. Їх прагнули розмістити ближче до західного кордону, щоб технічно було простіше організувати експорт електроенергії до Європи.

Тому після розпаду СРСР Україна опинилася з величезною кількістю надлишкових енергетичних потужностей і почала шукати можливості для їх реалізації. Адже нам дістався не просто ресурс, а справжній клондайк. Енергетика стала для нашої молодої держави чимось на кшталт «золотих копалень» на території з величезним потенціалом. Україна виявилася єдиною країною у світі, де можна було забезпечити енергоємне виробництво за дуже низькою ціною. Так дешево енергія ніде у світі не обходилась.

– Чому?

– Тому що українські електростанції були побудовані за радянських часів і не вимагали нових капітальних витрат (CAPEX) на їхнє будівництво. Цим активам були потрібні лише операційні витрати (OPEX) для забезпечення щоденної діяльності та підтримки виробництва на поточному рівні.

Загалом український початковий капіталізм будувався переважно на постулаті про те, що, яким би значним не був хабар за отримання доступу до дешевої енергії, його все одно вигідно заплатити – він окупався дуже швидко. Саме радянська спадщина породила й таке явище, як «українська корупція». А українська енергетика, що залишалася після СРСР, – це і є «мати української початкової корупції».

Доступ до дешевої енергії також започаткував умови для створення сучасного українського бізнесу, відомих фінансово-промислових груп і залучення іноземних інвесторів, яких приваблювали комфортні умови для створення та розвитку виробництва. Але Україна не скористалася цією унікальною історичною можливістю, щоб перетворитися на «другий Китай для Європи», тобто країну, де індустрія розвивається найстрімкіше на всьому європейському континенті.

Однак влада і бізнес всі роки робили ставку на прості рішення – на експорт української енергії та енергоємної продукції (металургії) за кордон – та ігнорували можливості для розвитку промислового потенціалу й посилення України на економічній мапі Європи.

Це перший шар проблеми. Існує і другий.

Оскільки в Україні був величезний профіцит електроенергії, в українську енергетичну галузь для її модернізації та розвитку за всі роки незалежності майже нічого не вкладалося. Коли якесь обладнання виходило з ладу, поруч завжди стояло інше – не нове, але готове до запуску. Це не вимагало додаткових витрат. Наші підприємства багато років використовували, добивали, «доношували» те, що одержали від Радянського Союзу.

Інновації не розвивалися. У цьому просто не було потреби, не було попиту. Це призвело до знищення нашої потужної енергетичної школи, відомої в усьому світі. Українські фахівці, які зналися на експлуатації обладнання, були потрібні, а інженери-розробники – зникли, перейшли в суміжні галузі або виїхали за кордон. Тому що понад 30 років на них не було попиту.

У результаті наших висококваліфікованих енергетиків і газовиків сьогодні можна зустріти і в Норвегії, і в США, і на Кольському півострові – у будь-якій точці світу. Але, на превеликий жаль, у самій Україні такі фахівці в значному дефіциті.

Паралельно у світовій енергетиці відбуваються знакові зміни. Ми живемо в епоху чергового, уже п’ятого енергетичного переходу. Його особливість у тому, що відновлювані джерела енергії та «зелені» інновації поступово витісняють викопне паливо.

Україна на залишках радянської енергетики могла без потрясінь перейти до нової відновлюваної генерації. Ми могли б спостерігати, як інші, заможніші країни, впроваджують нові енергетичні технології, і пройти цей шлях слідом за ними, враховуючи їхні помилки.

Якщо говорити про фінансовий бік цього процесу, то ми дійсно отримуємо багато обладнання завдяки безповоротній грантовій допомозі. Але все одно обсяг кредитів за підсумками війни буде таким, що ще наступні три, а то й чотири покоління українців розплачуватимуться за цей експеримент.

– Які у вас підстави для таких висновків?

– З досвіду Ізраїлю, який покладався на фінансову підтримку США від моменту свого заснування 1948 року. Звісно, не вся ця допомога була безоплатною. На погашення боргів Америці пішло понад 70 років. Тому наші діти й онуки, напевно, працюватимуть на повернення західних кредитів, які Україна отримує під час цієї війни, якщо не буде розв’язано питання з репараціями від росії для відшкодування збитків, завданих війною.

Про особливості теплопостачання в містах, переваги котелень та обмеження в їх будівництві

– Повернімося до наших найближчих перспектив, а саме до нового опалювального сезону в умовах постійних атак й обстрілів. Ви причетні до проєктів теплопостачання багатьох міст України. Тому ваша оцінка того, як країна готується до зими заслуговує на особливу увагу. Зрозуміло, що в умовах війни висвітлення такої інформації має бути обмеженим. І все ж таки, якими власними висновками ви можете поділитися з читачами Mind?

– Інститут промислової екології, яким я керую, розробляє не проєкти, а схеми теплопостачання, які мають бути в кожного міста. Місцева влада повинна розробляти ці документи раз на 10 років, переглядати кожні п’ять років та адаптувати їх до нових реалій. Власне, цим переглядом і розробкою нових схем теплопостачання ми з командою в інституті й займаємося.

Якщо говорити про підготовку до зими, то почати варто з великої енергетики, яка потрібна кожній розвиненій державі. Багато років Україна належала до пулу таких країн, адже на її території розташовано чимало об’єктів здатних виробляти значні обсяги електричної та теплової енергії. Умовна велика ТЕЦ (теплоелектроцентраль) у місті з електричним коефіцієнтом корисної дії 30% використовує решту 70% енергії на теплопостачання споживачам.

Унаслідок російських атак таких потужних об’єктів теплопостачання в українській енергосистемі залишилося значно менше. Тому ми дедалі більше змушені покладатися на розподілену, децентралізовану генерацію.

Централізоване теплопостачання в Україні взагалі скорочується з 1992 року. На момент розпаду СРСР його частка в енергосистемі нашої країни становила 82%. Напередодні повномасштабного вторгнення – 70%, а зараз – уже близько 50%. І це скорочення триває.

Останнім часом влада й експерти багато говорять про важливість децентралізованої енергетики, про те, що це найкраща модель не лише для генерації електроенергії, а й для виробництва тепла. Подекуди складається враження, що ми, зрештою, прийдемо до того, що чи не в кожній квартирі слід встановлювати буржуйки і житловий фонд повністю повинен перейти на автономне опалення.

Але такі радикальні рішення виправдані лише в особливих умовах. Наприклад, на територіях, наближених до зон бойових дій. Це не означає, що вся країна має відмовитися від централізованого опалення, щоб уникнути ризиків, які виникають через обстріли.

– Я більше чую дискусій не про буржуйки, а про переваги мобільних котелень. Чи справді вони здатні врятувати такі великі міста, як Київ, Львів чи Одеса?

– Система теплопостачання українських міст побудована під централізоване теплове забезпечення. Це ілюзія, що її можна швидко адаптувати під інфраструктуру невеликих автономних котелень. Але такі рішення, як блочно-модульні котельні (БМК), справді мають право на життя. Значна кількість їх виробників об’єднались у Теплоенергетичний кластер України під керівництвом Анатолія Коржа. Читачам, думаю, буде також цікаво дізнатись, що Віктор Козлов, який є власником компанії «Укрспецсервіс», і є автором цього зараз поширеного терміну «блочно-модульні котельні».

Коли ми говоримо про встановлення БМК у містах із щільною забудовою та великою кількістю мешканців, потрібно враховувати багато додаткових чинників і розв’язувати чимало непростих питань.

Потрібно взяти до уваги допустимі норми шуму та викидів шкідливих речовин. Тобто питання не лише у відведенні земельної ділянки та правах власності на землю.

Є й інша нагальна проблема – забезпечення котельні газом. До таких об’єктів як БМК потрібно додатково прокладати газопровід середнього тиску, який відрізняється від того, що підводить побутовий газ до квартир. Прокладати такий газопровід у житловій забудові дуже складно, а часто – неможливо.

– Припустімо, проблему з подачею газу розв’язали.

– Щоб доставити тепло від котельні до споживачів, також потрібно прокласти теплотрасу. Наявні мережі, які вели від великої ТЕЦ до будинків, не підходять. Це труби великого – 800–1000 мм – діаметра. Для їх заповнення потрібно значно більше гарячої води, ніж може виробити така БМК.

Припустімо, БМК нагріла до 90–100 градусів 100 тонн води. Якщо цю воду пустити в труби, розраховані на обсяг 1000 тонн, її температура фактично впаде до 10 градусів. Щоб так не сталося, потрібно прокладати нові мережі меншого діаметра.

– Питання з новою теплотрасою вирішили, землю перекопали, подачу газу забезпечили. Що далі?

– Виникає наступне – уже четверте – питання: як забезпечити підживлення, тобто постачання додаткових обсягів води в систему опалення?

Вода в системі зазвичай поступово втрачається. Ви, напевно, здивуєтеся, але в нас є чимало людей, які люблять використовувати гарячу воду з батарей для побутових потреб. Трапляються й малі бізнеси, які самотужки «врізаються» у теплотрасу, беруть з неї воду, але не повертають. Тому потрібні додаткові обсяги води, інакше мережі рано чи пізно залишаться сухими. Це і є підживлення.

Води для підживлення котельні потрібно значно більше, ніж може забезпечити звичайний побутовий водопровід. Тому виникає необхідність або бурити свердловини поруч із котельнею (і саме це зараз відбувається в багатьох місцях по Києву), або додатково прокладати водопровідні мережі від водойм.

П’яте питання – електроенергія.

Якщо їх порушити, без електрики, наприклад, можуть залишитися сусідні будинки. Тому подекуди доводиться тягнути кабелі від трансформаторних підстанцій, що розташовані далеко, можливо, навіть за кілька кілометрів від котельні.

– А якщо такої можливості немає?

– Тоді енергетики радять встановлювати когенераційну установку (КГУ), яка виробляє електроенергію з газу. А це означає, що частина газу, який мав би піти на виробництво тепла, може бути використана для виробництва електроенергії. Відповідно за наявності обмеження щодо газу, кількість тепла на виході скоротиться.

Далі. Якщо встановили КГУ, її викиди за оксидами азоту приблизно в п’ятеро токсичніші, ніж викиди опалювального котла. Концентрація шкідливих речовин значно вища. Шуму від неї також набагато більше.

Виникає питання розсіювання викидів. Якщо концентрація перевищуватиме допустимі межі, екологічна інспекція має право зупинити роботу котельні.

– Усе, що ви розповіли, вказує на те, що знайти в місті територію, придатну для встановлення блочно-модульної котельні, не так і просто.

– Це дійсно завдання «із зірочкою». Нерідко буває так: початковий проєкт БМК передбачає потужність 100 МВт, але після проходження всіх етапів: пошуку місця, розрахунків і визначення вимог до супутньої інфраструктури – з’ясовується, що на практиці можна втілити проєкт потужністю лише 3 МВт, який не забезпечить потреби навіть трьох багатоповерхових будинків. Тоді замовнику доводиться шукати інші варіанти.

Про паніку, привід для оптимізму та бюджетний дефіцит

– З огляду на всі ці складнощі, чи багато нових БМК в Києві та інших містах вдалося побудувати, щоб забезпечити мешканців теплом під час холодів?

– Я можу лише сказати, що таких проєктів достатньо багато. Наші галузеві фахівці розуміють, що потрібно робити, й активно готуються. Тому панікувати не варто.

А панікерів навколо нас, на жаль, достатньо. Це відбувається і за сприяння спекулянтів енергетичним обладнанням, і через втручання російських ботів. Наші співгромадяни, які перебувають під постійними інформаційними атаками звідусіль, підхоплюють цей вірус панікерства. І потім їм важко вберегтися від необдуманих висновків і дій.

Безпека під час війни вимагає, щоб уся реальна інформація про те, де, що і як насправді робиться для підготовки до зими, була закритою. Повторюся: всім нам не треба панікувати. Але водночас не варто й плекати ілюзій, що децентралізація теплової енергетики – це панацея від усіх енергетичних проблем.

Ворожий дрон або ракета можуть влучити як у велику ТЕЦ, так і в будь-який інший об’єкт, наприклад БМК. Небезпека ще й у тому, що малі котельні будуються неподалік житлової забудови або безпосередньо серед неї. Часто вони не прикриті жодними засобами захисту й уже точно не розраховують на захист ППО. Якщо дрон, наприклад, не може стати значною загрозою для великої ТЕЦ, то невелику котельню він може повністю вивести з ладу.

Важливо розуміти: децентралізовані БМК – це не порятунок, а резерв. Їх будують не як повну альтернативу основній централізованій системі теплопостачання, а для страховки на випадок, якщо великі об’єкти вийдуть із ладу, щоб був час на ремонт.

Попри всі труднощі та паніку, яка хвилями розгортається в нашому інформаційному просторі, я особисто не думаю, що ця зима буде складнішою за попередню.

– На чому ґрунтується ваш оптимізм?

– У попередні роки повномасштабної війни в нас залишалося достатньо старого резерву в системі. Тому ніхто не докладав серйозних зусиль, готуючись до зими. Зараз – готуються всі. Усі органи влади на всіх рівнях, залучені всі фахівці та будівельники.

Зараз ми проходимо перший рік, коли в наших регіонах з’явилися так звані паспорти енергетичної стійкості, у яких ведеться облік нових енергетичних активів і певних робіт, за якими спрямовується бюджетне фінансування.

Усе це свідчить про те, що якщо попередні чотири роки повномасштабної війни ми успішно пройшли, не докладаючи титанічних зусиль, то тепер дійсно триває серйозна робота. На цьому і ґрунтується мій стриманий оптимізм.

Але нещодавно уряд ухвалив тривожне рішення про заморозку фінансування підготовки країни до опалювального сезону. Через дефіцит державного бюджету значну частину витрат на ці потреби перенесли на грудень. Тому, якщо фінансування не відновиться, мій оптимізм виявиться невиправданим.

Про досвід регіонів України

– Ви дотичні до підготовки до опалювального сезону різних українських міст. Можете поділитись особистими спостереженнями, як відбувається цей процес?

– Усі міста дуже різні. В одних органи влади зосереджені на популістських заявах, в інших – досвідчені старожили нашої галузі тихо роблять свою справу, щоб місцеві котельні надійно працювали та витримали всі випробування. Щось ремонтують, фарбують, оновлюють. А є і міста-лідери, які справді зробили велику справу.

Наприклад, Миколаїв. Тут керівник Миколаївтеплоенерго Микола Логвінов зробив багато корисного для міста. За його ініціативи відбулося об’єднання теплових мереж із водоканалом. Це нестандартне рішення дозволило забезпечити містян питною водою в надскладний критичний момент, коли було зруйновано водогін.

Абсолютно унікальне, без перебільшення, місто Житомир, де директор тепломережі Дмитро Рогожин зміг залучити досить значний обсяг міжнародної допомоги на оновлення комунікацій і системи опалення загалом. Завдяки його зусиллям майже половина міста перейшла на альтернативне опалення, яке працює на дровах, соломі та інших доступних енергетичних ресурсах. Також він побудував першу в Україні електростанцію на ORC-циклі, яка виробляє електроенергію завдяки турбіні, що працює на низькокиплячій рідині.

– Що це за проєкт? Чим відрізняється від звичайних теплових електростанцій?

– Традиційна ТЕС використовує воду, нагріває її до кипіння (понад 100 градусів). Здобута пара обертає турбіну, виробляє електрику, а вода конденсується, частково відбирається через теплообмінник і подається в теплові мережі.

Електростанція на ORC-циклі – це звичайний водонагрівальний котел, але в ньому температура підіймається до 95 градусів. І всередину котла закачується не вода, а хлористий літій чи хлористий кальцій, які киплять за значно нижчих температур. У результаті утворюється пара легкокиплячої рідини, яка приводить у дію звичайну турбіну. Рідина конденсується, віддає тепло в теплообмінник, котрий нагріває воду, яка і йде в мережу.

– У чому перевага технології?

– Рідини, які використовуються, не спричиняють ерозії лопаток турбін, тому вони служать значно довше і практично не зношуються. Обладнання не потребує складного обслуговування, воно досить ефективно працює та безпечне в експлуатації.

До речі, електростанція на ORC-циклі в Україні побудована лише одна – у Житомирі. Такі об’єкти не часто зустрінеш і в ЄС. Тому делегації з інших країн приїжджають подивитися, як це в нас працює.

– А чому електростанція на ORC-циклі лише одна в Україні, якщо технологія настільки ефективна, як ви описуєте?

– Вона значно дорожча. Щоб реалізувати такий проєкт, потрібно знайти можливості та фінансові ресурси. У нас, як завжди, усе впирається в бажання та рішучість компетентних людей. У Житомирі така людина знайшлася – Сергій Сухомлин, який на посаді міського голови ще до початку повномасштабної війни зайнявся цим проєктом (з вересня 2024 року до вересня 2026-го Сергій Сухомлин очолював Державне агентство відновлення та розвитку інфраструктури України. – Mind).

Хочу також зазначити місто Черкаси, яке сьогодні є лідером в Україні за встановленою потужністю КГУ – когенераційних газових установок, які працюють в енергетичному ринку України, а не лише для власних потреб. Вони будувалися за ініціативи керівника Черкаситеплокомуненерго Павла Карася.

– Для цього існували якісь інші передумови, окрім зусиль конкретного менеджера?

– Будівництву КГУ в Черкасах сприяла наявність великої вугільної електростанції, яка опалює значну частину міста. Вона ж здатна забезпечити резерв електроенергії. Тому КГУ змогли працювати на відкритому ринку. Тобто продавати вироблену електроенергію, коли це прибутково та вигідно, і зупинятися в періоди низьких ринкових цін.

Ще хочу згадати про Івано-Франківськ, де теплопостачання забезпечує велика кількість невеличких котелень – так склалося історично. У цьому місті заступник міського голови Руслан Гайда – колишній директор державного підприємства «Івано-Франківськтеплокомуненерго». Це зараз дуже допомагає на всіх етапах підготовки до зими. Теплопостачальні підприємства говорять із ним однією мовою, і він може пояснити іншим керівникам, що і як потрібно зробити, готуючись до зими. Він глибоко розуміє галузь як професіонал. Чудово знає специфіку тепломережі та як забезпечити її стабільну роботу протягом опалювального сезону.

Обладнання на місцевих котельнях в Івано-Франківську збереглось у відносно доброму стані. Там є, як то кажуть, господарське око. Навіть за відсутності великих бюджетів усе, де потрібно, підфарбовано, почищено. Нехай котельні старенькі, але доглянуті. Це не дає їм передчасно виходити з ладу. Такого ставлення до майна часто бракує нашому комунальному господарству в інших містах і регіонах.

Про міжнародну допомогу Одесі та фінансові обіцянки Нафтогазу

– А яка ситуація в Одесі, яка постійно перебуває під атаками? Ви співпрацювали і з цим містом, тож, напевно, знаєте про реальну ситуацію не з чуток.

– В Одесі найбільша проблема з опаленням – в історичному центрі міста. Там дуже стара теплова мережа, яка підключена лише до одного джерела – Одеської ТЕЦ.

Ситуація непроста, навіть, треба визнати, ближче до жахливої, тому що Одеська ТЕЦ дуже стара. Вона розташована внизу, біля моря, у низині, а місто – на висоті, на горі. Щоб туди доставити теплоносій, потрібен величезний тиск.

Були спроби знайти якісь альтернативні рішення. Наприклад, встановити хоча б невеличкі котельні в центральній частині міста. Але для цього не знайшлося вільних територій, оскільки вся земля давно у приватній власності та забудована. Але вихід, можливо, скоро знайдеться в межах Програми підвищення енергетичної стійкості, за якою в окремих випадках дозволяється встановлювати БМК без землевідведення.

Якщо загалом оцінювати стан теплового комунального господарства Одеси, не тільки центр, то він порівняно непоганий. Варто визнати, що основна заслуга в цьому – уже колишнього мера Геннадія Труханова та його заступниці Ганні Познякової, яка раніше була директоркою тепломережі. Ще до повномасштабної війни вони активно співпрацювали з ПРООН, після 2022 року отримували від міжнародних донорів достатньо резервного обладнання. У тому числі – значну кількість КГУ, які вже за нового керівництва Одеси майже всі були введені в експлуатацію.

За моїми спостереженнями, ситуація з тепломережами в Одесі почала змінюватися не на краще після того, як у 2021 році уряд вирішив забрати Одеську ТЕЦ у міста й передати її «Нафтогазу України». Державний холдинг обіцяв інвестувати в її реконструкцію та модернізацію, але обіцянку так і не виконав. НАК фінансує лише поточні ремонти, тому Одеська ТЕЦ поступово занепадає. Якщо вона й продовжує якось функціонувати, то не завдяки, а всупереч обставинам, що склалися.

На мою думку, після війни Одеська ТЕЦ після всіх перипетій усе-таки буде виведена з експлуатації в системі централізованого теплопостачання міста.

Про ситуацію та проблеми у столиці

– Поговорімо тепер про Київ. Залишатись у столиці зимувати чи краще виїхати?

– У Києві ситуація розвивається радше позитивно, тому що комунальне господарство міста перебуває в надійних руках.

Напередодні повномасштабної війни директором комунального підприємства «Київтеплоенерго» було призначено В’ячеслава Бінда. Він називає себе кризовим менеджером. Тобто це людина, яка звикла боротися з труднощами. І Київ це значною мірою рятує. Тому що в нинішніх умовах міському комунальному теплопостачанню якраз така людина і потрібна – та, яка вміє вирішувати складні завдання. Не знаю, чи був би він ефективним директором у нормальних умовах, але зараз він точно на своєму місці.

Крім того, підготовку столиці до зими контролює особисто мер Віталій Кличко. Він сам проводить засідання штабу, усім цікавиться, постійно в усьому прагне розібратися та зрозуміти, яка реальна підтримка й де потрібна.

– Ви так впевнено про це говорите...

– Тому що я сам постійно беру участь у засіданнях деяких комісій із цих питань при Київській міській адміністрації, бачу на власні очі, як усе відбувається та можу робити власні висновки. У Києві ми зараз маємо той рідкісний випадок, коли мер особисто залучений до розв’язання конкретних питань.

Великий плюс і в тому, що за комунальне господарство в Києві відповідає заступник голови Київської міської державної адміністрації Петро Пантелеєв. Він досвідчений фахівець, чудово розбирається в усій системі, багато контактує з міжнародними донорами та знає, як залучити потрібне фінансування.

– Політичні опоненти Віталія Кличка, пов’язані з Офісом президента, й особисто Володимир Зеленський не поділяють ваших позитивних оцінок ситуації у столиці. Вони взагалі багато критикують київську владу за погану підготовку комунального господарства до зими.

– Я не рефері в цьому політичному протистоянні. Я оцінюю ситуацію по суті й лише в тій сфері, у якій сам предметно розбираюся.

Зрозуміло, що статус Києва і його роль як політичного центру завідомо створюють передумови для політичних спекуляцій. Крім того, зверніть увагу на інший, не менш значущий факт, щоб зрозуміти, наскільки в нашій столиці все непросто з наведенням порядку в теплових мережах.

Варшава, столиця Польщі, відома тим, що її тепломережі мають найбільшу довжину в Європі – близько 1900 км. Це унікальна споруда, яка перебуває під охороною ЮНЕСКО. Тепломережі Києва вдвічі більші – майже 2800 км, і жодною міжнародною організацією не охороняються. Очевидно, що завжди знайдуться причини для критики щодо того, у якому стані такий величезний актив і, зокрема, який відсоток тепла та води він втрачає.

Загалом, можу вас запевнити, що питання теплопостачання центру Києва та правого берега на наступну зиму більш-менш вирішено. Ситуація з ТЕЦ-5 непроста, але на правому березі, крім неї, є досить багато старих невеличких котелень, які здатні «підхопити» навантаження. Ситуація на лівому березі гірша. Найбільше проблем із зоною обслуговування ТЕЦ-6. Ця зона також охоплює частину Оболоні. Проте в Києві є фахівці в комунальній сфері, у теплопостачанні, які по праву перебувають на своєму місці й власними зусиллями здатні врятувати ситуацію, незалежно від обставин.

Так, це може відбуватись, як то кажуть, зі скрипом. Тобто потребувати часу. Але столиця отримує достатньо допомоги від закордонних партнерів, донорів. Завезено багато обладнання, яке треба встановити, підключити.

Та основна проблема підготовки до зими навіть не в грошах. А в тому, що в Україні війна, а технічні та екологічні регламенти, які потрібно враховувати, будуючи нові об’єкти, відповідають умовам мирного часу.

Влада на верхах може ухвалювати будь-які рішення, встановлювати будь-які графіки. Але на рівні виконавців роботи часто зупиняє суто бюрократична проблема. Бо якщо вони підуть на порушення чинних регламентів, то згодом можуть одержати штрафи чи навіть кримінальні провадження. А якщо все робитимуть за правилами, то Київ може залишитися без води і опалення.

До чинних регламентів уже під час повномасштабної війни додалися доповнення з неоднозначними формулюваннями. Наприклад, запровадили принцип «Проєктуй і будуй», щоб прискорити введення в експлуатацію нових об’єктів. Тобто будівництво дозволили починати одночасно з розробкою проєкту.

Але немає гарантії, що в результаті проєкт затвердять. Його можуть скоригувати, відхилити через невідповідність вимогам, які, знову ж таки, розраховані на умови мирного часу. А потім прийдуть контролюючі інстанції та почнуть з’ясовувати, як у будівництво об’єкта, який не відповідає проєкту, були вкладені кошти.

Зрештою, вони можуть видати припис: «Усе побудоване знести та переробити». Чиїм коштом? Звісно, замовника. І частіше за все – це кошти муніципальні чи державні. А крайнім стає забудовник. Адже це він фактично бере на себе ризики, застосовуючи принцип «Проєктуй і будуй». І його менеджери можуть через такі порушення опинитись у в’язниці.

Складна доля виходить у такого «пам’ятника архітектури», тому що в нашому законодавстві не прописано, як врегульовувати подібні протиріччя, тим паче – в умовах воєнного стану.

Але хочу запевнити ваших читачів: підготовка Києва до опалювального сезону триває. Попри труднощі, вже зроблено неймовірно багато складної роботи. У столиці будується резервна система теплопостачання, створені запаси додаткового обладнання. Тому я очікую, що наступна зима не буде складнішою за попередню. І дуже сподіваюся, що вона виявиться значно теплішою.