Фільми – не горять. Генії – не вмирають. Світ втратив Бернардо Бертолуччі, але не його ім'я і фільми. Жан-Люк Годар говорив, що кіно – це Світло у темряві, для Бертолуччі кіно – це повітря, вогонь і вода.
Бернардо Бертолуччі почав віршувати, як тільки навчився писати – приблизно в шестирічному віці. З дитинства його оточували гарні вчителі: його батько Аттіліо, поет і викладач історії мистецтва, і режисер П'єр Паоло Пазоліні, завдяки яким він прийшов у кіно ще зовсім юним. «Школою поезії для мене був мій батько і його оточення», – говорив Бертолуччі. Своїм народженням у кіно він зобов'язаний П'єру Паоло, якого молодий Бернардо супроводжував на знімальний майданчик і під чиїм впливом перебував у дитинстві та юності.
Світовий успіх, робота в Голлівуді, престижні нагороди, подорожі по всьому світу, включаючи Китай, Тибет, Індію та Африку – все, що потрібно, аби комфортно почуватися в кіно. Звідки черпав натхнення і що хотів сказати світові своїми кінострічками великий мрійник, з якими труднощами і нерозумінням стикався?
Готуючись до зйомок «Останнього танго в Парижі» в 1972 році, Бертолуччі надихався картинами великого художника Френсіса Бекона і навіть брав із собою на виставку оператора, художника й акторів. Початкові титри «Останнього танго в Парижі» проходять на тлі двох фігур Бекона, чоловіка і жінки.
Офіційна прем'єра фільму відбулася на Нью-Йоркському кінофестивалі. Під час показу багато глядачів залишали зал, обсипаючи прокляттями картину і режисера. Але ті, хто додивився фільм до кінця, віддячили творцям стрічки справжніми оваціями і неприхованим захопленням. У «Нью-Йоркері» вийшла схвальна стаття, в якій говорилося, що «Останнє танго…» в історії кіно відіграє таку ж роль, як «Весна священна» Стравінського в історії музики.
Але незважаючи на величезний успіх в Америці та деяких європейських країнах, в Італії все було інакше – фільм заборонила Комісія з цензури, і справа навіть дійшла до суду. У результаті продюсер Альберто Грімальді, режисер Бернардо Бертолуччі й актори Марлон Брандо та Марія Шнайдер були засуджені до двох місяців в'язниці умовно. Режисер і уявити не міг, що фільм, який мав такий величезний міжнародний успіх і вважався в усьому світі значущим, назвуть порнографічним і навіть змусять знищити негатив.
Ця кінострічка «зі смаком забороненого плоду» досі привертає увагу, а «9 1/2 тижнів» режисера Едріана Лайна з Міккі Рурком і Кім Бейсінгер у головних ролях, як і низка інших більш сучасних фільмів, стали своєрідними продовжувачами «гімну пристрасті».
«Двадцяте століття» – гігантська проекція моїх давніх спогадів», – говорив Бертолуччі. Фільм, побудований на історії стосунків двох молодих людей, які показані спочатку дітьми, потім юнаками, чоловіками й старими, став ґрунтом для гострих дискусій – знову ж таки, через відверті сцени. По суті, головні герої, господар і селянин – це той роздвоєний образ, який жив усередині Бертолуччі, як він сам зізнавався в інтерв'ю. Особиста драма головних героїв, їх взаємини на тлі бурхливих історичних подій ХХ століття, проходять під музику Еніо Морріконе, який написав супровід і для фільму «Одного разу в Америці» режисера Серджо Леоне. Фільми різні, але схожі за духом, і в обох головну роль виконав Роберт Де Ніро.
«Мені подобається знімати жінок. Подобається знімати їх рухи, ходу, жести, те, як вони посміхаються, або плачуть, або кричать. Коли я працюю з ними, у мене виникає відчуття, що відбуваються пологи. Ніби я допомагаю їм витягнути на світ те, що в них є, але чого вони ще не знають. Це і схоже на справжні пологи», – так характеризував Бертолуччі свою творчу взаємодію з актрисами. І у фільмі «Двадцяте століття» йому вдалося це втілити майстерно і чесно.
Для справжнього режисера не стануть перешкодою й мовні бар'єри або різниця культур. Бернардо Бертолуччі три роки знімав фільм про Пу І, останнього на сьогоднішній день китайського імператора. Герою дозволялося робити все у своїй клітці, але він не міг грати з однолітками, не міг вийти за межі Забороненого міста.
І цей фільм не обійшовся без звинувачень і нападів: буддисти не сприйняли образ маленького Будди. Але на захист режисера встав Далай-лама, сказавши: «У кожному з нас є свій маленький Будда». Погляд на Китай у цій стрічці деяким критикам видався надто «західним». Бертолуччі не розкрив усіх політичних хитросплетінь – він і не ставив перед собою такої мети, а хотів залишити Китай і його імператора великою загадкою. «Останній імператор» згодом був оцінений світовою кінокритикою і став абсолютним тріумфатором, отримавши дев’ять статуеток «Оскар».
«Коли «Мрійники» вийшли на екран, я помітив, що є два слова, які в Італії більше не можна вживати: одне з них – «ідеологія», а інше – «ностальгія». Фільм звинуватили в ностальгії за шістдесят восьмим роком», – скаржився Бертолуччі.
Фільм дуже глибинний: з віком ми стаємо раціональнішими і втрачаємо далекоглядність. Молодь, не знаючи того, володіє пророчою силою. Бертолуччі – як справжній майстер провокації та чуттєвого еротизму – показав не лише студентську революцію на вулицях Парижа, але і сексуальну, а також революцію в умах і серцях. Уся картина наповнена політичними, культурними, соціальними спорами і суперечностями.
«Мрійники» відкрили світові одразу трьох кінозірок: одні з перших своїх ролей тут зіграли Єва Грін, Луї Гаррель і Майкл Пітт.