Серж Лифар з Києва: «Принц Ікар» і 30-річна епоха Grand Opera
Що потрібно знати про видатного танцюриста балету і хореографа ХХ століття
2 квітня народилося чимало легендарних особистостей, які залишили свій слід в історії. Серед них Джакомо Казанова, Еміль Золя, Серж Генсбур. Ще одне ім'я – Серж Лифар – відомо не такому широкому колу, як названі вище. І для цього є не одна причина...
Я став танцюристом, ще не вміючи танцювати, не знаючи техніки, але я знав, що опаную її та жодні перешкоди не зупинять мене на цій дорозі.
Серж Лифар
Довгий шлях до Парижа
Серж Лифар народився у Києві в 1904 році. У шістнадцятирічному віці, піддавшись на умовляння знайомого з Першої київської гімназії, Сергій відвідав балетну студію при консерваторії на Ярославовому Валу. Там його помітила екс-балерина Маріїнського театру Броніслава Ніжинська. Новий учень її зацікавив. Незадовго до цього керівник Російського балету Сергій Дягілєв доручив їй відібрати і підготувати чотирьох або п'ятьох танцівників до відкриття «Російських сезонів» у Парижі.
У 1923 році, коли Серж приїхав до Франції, його зустрів сам директор російської трупи Дягілєв. (Він не зміг стати ані співаком, ані композитором, але по праву пишався тим, що вмів розпізнавати майбутні таланти, а потім «виточувати» з них зірок мистецтва першої величини). На той момент Коко Шанель не перший рік створювала костюми для артистів Російського балету, і саме вона дала частину величезної суми, щоб Серж міг подолати відстань від Києва до столиці Франції.
Перетнути кордон Сержу вдалося не з першого разу – його пограбували, заарештували і помістили в переповнену камеру, де йому довелося провести серед тифозних і туберкульозних страждальців чотири дні та ночі. Ризикуючи життям (його переслідували червоноармійці-конвоїри), він зміг втекти, сісти в поїзд. Рятуючись від повторного арешту, утікач на повному ходу зістрибнув із цього поїзда на обледенілу насип і помчав через прикордонний ліс. Його побили місцеві бандити. І все ж Лифарю вдалося потрапити на потяг до Варшави: він схопився за поручень останнього вагона і провисів на руках на морозі – шкіра була повністю обдерта – всі п'ять годин шляху. Йому довелося бродяжити у Варшаві два тижні, перш ніж Дягілєв надіслав гроші на дорогу до Парижа.
Серж Лифар і Сергій Дягелєв
Сергій Дягілєв, який відтоді став покровителем Лифаря, відкрив йому музеї Флоренції, Венеції та Рима, забезпечив посилений курс навчання в Турині у Енріко Чеккеті, відомого «виробника» балетних зірок, а також оплатив послуги пластичного хірурга, щоб злегка підправити зламаний ніс.
У 1928 році відбулася прем'єра першої постановки Лифаря «Байки про Лиса». Відтоді розпочався його самостійний шлях у балеті, який тривав до 1977 року.
Серж Лифар
У 1929 році Сергій Дягілєв помер, не залишивши заповіту, й розважливий секретар Борис Кохно заходився претендувати на величезну колекцію театрального живопису, декорацій, рідкісних бібліографічних видань, 11 листів Пушкіна до Наталії Гончарової, придбаних лише за місяць до смерті в родичів поета. Однак через неоплачені борги покійного основна частина колекції стала власністю французького Казначейства. Протягом наступних майже 10 років Лифарю довелося віддавати більшу частину своїх гонорарів заради того, аби її викупити. Згодом – у 1974, 1979, 1984 роках – Серж тричі по крихті збирав, а потім знову продавав свої колекції.
Епоха Grand Opera
Лифар віддав Grand Opera 30 найкращих років життя (1928 – 1958), поєднуючи одразу три посади – танцівника, балетмейстера і художнього керівника балетної студії. Під час гастролей Серж відвідав багато країн світу, але в СРСР, попри докладені зусилля, як постановнику балетів йому так і не вдалося побувати.
Коко Шанель і Серж Лифар
У 1948 році під час гастролей Grand Opera у США за декілька хвилин до початку постановки «Лицар і дівчина» перед будівлею нью-йоркського Сіті-Центру пікетувальники роздавали квапливій публіці стоси листівок з вимогою до влади вислати «авіатора» з країни. Справа в тім, що в 1942 році Лифар тричі літав до Німеччини на особистому літаку рейхсмаршала Германа Герінга – готував балетні постановки на німецькі гроші. Завдяки цьому йому вдалося врятувати від розграбування і знищення Grand Opera, директором якої був.
А ще у ті часи Лифар став консьєржем, електриком, телефоністом, робітником сцени і навіть кур'єром театру. Обслуговуючи палац Гарньє, в якому перебувала Grand Opera, своє основне завдання вбачав у тому, щоб врятувати незліченні багатства і раритети (наприклад, портрет Р. Вагнера, написаний Огюстом Ренуаром).
Але у 1944 році Сержу довелося потайки полетіти на особистому літаку диригента і друга Герберта фон Карояна з Парижа, де він був оголошений в розшук через винесений Опором смертний вирок. Перші роки французької еміграції він провів у Монте-Карло.
У 1958 році, коли його трупа все ж вирушила на гастролі до Радянського Союзу, самому Лифарю не дали в'їзної візи. Від нього також приховали, що його ім'я, як творця і постановника більшості балетів, навіть не буде зазначено на афішах. У результаті Лифар подав заяву про відставку з усіх посад в Grand Opera: «Я пробачаю все і всім. Але, на жаль, не забуваю... Ніколи не мщу, бо моя помста – це мої досягнення».
Грані таланту
Навесні 1958 року на сцені театру Єлісейських полів відбулася постановка балету «Чорне і біле» трупи «Гран балі де Монте-Карло». Після побаченого Серж Лифар не стримав обурення, звинувативши власника трупи, маркіза де Куеваса, у бездарній постановці та блюзнірському плагіаті. Н навіть... привселюдно викликав його на дуель. Через два дні дуель відбулася, а ще через декілька днів газети, зокрема The New York Times, рясніли заголовками: «Танцюрист і балетмейстер Серж Лифар зійшовся на шпагах з відомим балетним імпресаріо маркізом де Куевасом». Ця «найделікатніша дуель століття» закінчилася легким пораненням Сержа в руку...
З 1958 по 1977 роки Лифар вирішує направити невитрачену творчу енергію на написання книг і картин. Таким чином він хотів поділитися секретами майстерності з прийдешніми поколіннями танцівників і хореографів. Його перу належать і раніше написані книги – від «Маніфесту хореографа» до «Історії балету», створені протягом 1935–1966 років.
«Мемуари Ікара» – остання з книг Лифаря – вийшла з присвятою «Людині з золотим серцем і чистою душею, моїй духовній музі та моєму вірному другові завжди». Йдеться про Ліллан Аллефельд-Лаурвіг, шведську графиню, спадкоємицю сталеливарного магната, що стала для Сержа і музою, і подругою, яка розділяла його інтереси, допомагала у вирішенні комерційних питань та проведенні виставок його живопису, присвячених Пабло Пікассо, у Каннах, Парижі, Монте-Карло, Венеції у 1972–1975 роках.
Ліллан Аллефельд-Лаурвіг і Серж Лифар
Пізніше графиня передала частину колекції (817 одиниць) у дар Україні. Зібрання зберігається в Києві, у відділі мистецтв Публічної бібліотеки ім. Лесі Українки.
Серж Лифар і Пабло Пікассо
У 1960-і роки Лифарю нарешті вдалося відвідати батьківщину: він був почесним гостем Першого міжнародного конкурсу молодих артистів балету в Москві та зміг інкогніто приїхати до Києва, побувати на могилах батьків на Байковому кладовищі та зустрітися з рідними. І лише в 1990-х його ім'ям назвали київський Міжнародний конкурс артистів балету та хореографів.
Слід в історії
Сержу Лифарю вдалося не лише відродити балет Grand Opera, але і стати засновником напряму, названого французьким неокласицизмом, а також хореографічної драми як цілісності постановки і наскрізного пластичного лейтмотиву, акторської виразності та гармонії, єдності міміки і жестів з музикою балетної постановки.
Серж Лифар в балеті Артюра Онеггера «Ікар»
Серед досягнень Лифаря – почесний титул «етуаль» («зірка»), яким раніше нагороджували лише балерин, вища міжнародна нагорода «Золота балетна туфелька», золота медаль міста Парижа. а також – орден Почесного легіону, отримуючи який з рук генерала де Голля у Версалі, Серж відмовився від французького громадянства, заявивши: «Я – українець, і цим пишаюся!».
Знаковими стали постановка і ролі у «Творіннях Прометея», «Блудному сині», «Міражі», «Вакху і Аріані», «Петрушці», «Олександрі Великому», «Дон Жуані» і «Жизелі». З 1935 року, після ролі в однойменному балеті, Сержа Лифаря стали називати «принцом Ікаром». Поль Валері, французький поет, есеїст і філософ, назвав його «поетом руху».
Захід зірки
Хоча звинувачення французького Опору були давно зняті, проте через таємні інтриги керівництва паризької опери пропозицію Лифаря відкрити балетні школи в Ліхтенштейні, Монте-Карло і Швейцарії було проігноровано і забуто. Сержу не залишалося нічого іншого, як розпродавати залишки колекції. Лише її мала частина потрапила до музею Лозанни, де Лифар вирішив провести залишок свого життя.
У 1982 році не стало двох особливо близьких Сержу людей – брата Леоніда (колишній військовий льотчик, у 1932 році він елегально перетнув кордон з Персією, щоб теж жити в Парижі) і княгині Монако Грейс-Патриції, дружини Реньє ІІІ, більш відомої як Грейс Келлі. Це саме вона заради любові та створення сім'ї на піку акторської слави відмовилася від можливості зніматися в кіно. І саме завдяки їй престиж колись напівзлиденного князівства піднявся на недосяжні висоти – до Монако повернулися бізнесмени, знаменитості та натовпи туристів.
Так і не оговтавшись від цих втрат, Серж Лифар помер у швейцарській Лозанні в грудні 1986 року. На його батьківщині в цей час про нього ще вважали за краще не згадувати. Побажавши отримати останній притулок не в Лозанні, а на кладовищі Сент-Женев'єв-де-Буа під Парижем, Лифар заповів, щоб на мармуровій плиті, крім основних дат – народження і смерті – було написано: «Серж Лифар. З Києва».
Він пізнав тріумфальні злети і катастрофічні падіння, станцював у 98 балетних постановках і поставив понад 200 балетів.
Ім'я Лифаря носить один з балетних репетиційних залів паризької Grand Opera.