Сергій Лозниця: «Хочу, щоб глядачі відчули весь жах того, що відбувалося у 1941-му в Бабиному Яру»
Режисер – про свій майбутній фільм і про те, як політичний порядок денний впливає на кіномистецтво
29 і 30 вересня Україна вшановує пам'ять жертв Бабиного Яру. Сотні людей несуть квіти до меморіалу. Не залишаються осторонь і перші особи держави.
Не обходять стороною цю трагічну тему і люди мистецтва: відомий український режисер Сергій Лозниця, який з 2001 року проживає в Берліні, збирається знімати повнометражну документально-художню стрічку «Бабин Яр». Проект вже поданий на пітчинг, для зйомок відібрано 90 локацій у Львові та Харкові.
Нещодавно Лозниця приїжджав з Харкова, де оглядав потенційні місця для зйомки, до Києва – для отримання Держпремії імені Олександра Довженка за свій гостросатиричний фільм «Донбас» (2018). Раніше стрічка була відзначена премією в Каннах на конкурсі «Особливий погляд» (другий за значимістю конкурс після основного). В українському прокаті фільм зібрав небагато – 1,9 млн грн (бюджет – 71, 3 млн грн).
Після вручення премії Mind поговорив з режисером про його творчі плани, сприйняття української кінопродукції на батьківщині та за кордоном, цивілізаційні випробування України і специфіку прочитання історії на різних етапах.
«Донбас» зібрав більше глядачів у Франції, ніж в Україні»
– Як ви поясните, що «Донбас» не зібрав велику касу в нашій країні?
– Знаєте, хтось нещодавно розмістив стрічку на YouTube, і у неї вже понад 300 000 переглядів. І кожен день додається декілька тисяч.
– А може, причина невисокої відвідуваності в кінотеатрах в тому, що це «сатиричне дзеркало» занадто нещадне?
– Щоб люди йшли в кінотеатри, потрібно: а) щоб кінотеатри були в потрібній кількості; б) щоб там показували такі фільми. Хоча, звичайно, кінотеатри прагнуть крутити ті стрічки, які залізно принесуть касу. А що стосується «дзеркала», то я можу сказати: так, це непроста стрічка. Тут немає моєї прямої позиції, але можна здогадатися, кому я співчуваю. До складних фільмів глядачам потрібно бути підготовленими. А для цього треба мати розвинену кіноіндустрію. І розвиненого глядача. «Донбас» більше зібрав глядачів у Франції, ніж в Україні.
– На Заході сприймають нас як «звіринець»?
– У цивілізованих країнах так не ставляться до інших людей – там все-таки є повага.
– А ви знаєте, що відомого харківського фотографа Бориса Михайлова, який, як і ви, з нульових років живе в Берліні, теж недолюблюють на батьківщині та цінують на Заході?
– А я дружу з Борисом Михайловим (посміхається), і у нас в цьому сенсі багато спільного. Проблема в тому, що тут на 100 років затримка в розвитку. А може й більше. Справа не лише в Радянському Союзі, царська Росія теж була відсталою відносно до Західної Європи – у силу того, що тут пізніше «прокинулася» цивілізація.
Це відставання відчувається. На Заході Михайлов сприймається як художник, а не як критик і викривач вад, що в корені неправильно. Це просто в нього художня натура така (головні герої – бомжі, алкоголіки, асоціальні громадяни. – Mind). Він у першу чергу – художнє явище. Ось, наприклад, коли я зробив фільм «Майдан» (стрічка отримала Гран-прі на фестивалі фільмів про права людини в Нюрнберзі у 2015 році. – Mind), я не очікував такої реакції тут, коли половина глядачів фільм відкинула.
– Бо ви не героїзували Майдан?
– Так, адже це концепція позаминулого століття – героїзація, романтизація. Ми живемо в інший час. І дивимося на речі інакше, по-іншому структуруємо. Хоча є місця, де розвиток затримався. Причому я не маю на увазі держави або нації. Йдеться про великі міста, де завжди «вариться» щось культурне. І я не можу порівняти такий мегаполіс, як Нью-Йорк, з таким мегаполісом, як Київ. Принаймні поки.
– Але вам приємно було отримати Держпремію імені Довженка?
– Для мене велика честь отримати першу в своєму житті державну нагороду. Я дякую за неї Комітету з премії Довженка і президенту України Володимиру Зеленському, який скріпив це рішення своїм підписом. Я вдячний своїй команді, яка робила фільм «Донбас», – це кілька сотень людей: продюсери декількох країн, оператор, звукорежисер, мої дорогі актори.
Я щасливий, що стрічка вийшла. І це мій перший фільм, який я зробив за підтримки України за всю мою 24-річну професійну діяльність і 25 стрічок. Протягом останніх п'яти років ситуація змінилася на краще – я почав співпрацювати з Держкіно. Депутати затвердили закон про кіно. У результаті всієї цієї діяльності, включаючи мою стрічку, Україна з'явилася на кіномапі світу. І нещодавня перемога Володимира Васяновича з фільмом «Атлантида» у Венеції – тому свідчення. Хотілося б, щоб вибудувана система зберегла свою життєздатність.
Міністр культури, молоді та спорту Володимир Бородянський вітає режисера Сергія Лозницю з отриманням Держпремії імені О. Довженка
«Загальний бюджет фільму «Бабин Яр – 5 млн євро»
– Сергію, розкажіть докладніше про вашу нову роботу – художньо-документальну стрічку «Бабин Яр».
– Робота йде повним ходом. Я тільки приїхав до Києва з Харкова, оглядав там локації. Сценарію «Бабиного Яру» – шість років. Останні півтора року триває активна підготовка до фільму: пошуки фінансування, робота з кіноархівами. Знайдено 90 локацій у Харкові та Львові. Ми зараз подали документи на пітчинг. Чекаємо результату – фінансування з боку України. Загальний бюджет фільму – 5 млн євро. Уже підключилися три продюсери: французькі – Маріанна Слот (продюсер Ларса фон Трієра. – Mind), Карін Леблан і український – Сергій Лавренюк. Через місяць у нас подання документів до європейської кінофундації Eurimages.
У Європі можна зібрати 2,5–3 млн євро, але так як витратити їх я маю в Україні, то справа ускладнюється. Мені пропонували знімати в іншій країні та англійською мовою – я відмовився. Хочу зберегти мову, обличчя, автентичність. Це буде епопея про це місце, і велика частина бюджету буде витрачена в Україні. Тому наші партнери, великі європейські гравці, чекають звідси підтвердження, що пітчинг нами пройдено. У будь-якому випадку ми плануємо почати зйомки в червні наступного року.
«Бабин Яр» я сприймаю як справу свого життя»
– Ви часто говорите, що документальне кіно знімаєте, як художнє, а художнє – як документальне. Чи буде і в цій стрічні щось нове в плані стилістки?
– Нам вдалося знайти унікальні кіносвідчення, і на цей раз ми спробуємо зняти в стилі операторів того часу, фільм буде чорно-білий. Це буде ігрове кіно, максимально наближене до хроніки. Я хочу, щоб глядачі відчули весь жах того, що сталося в нашому місті. Це важлива тема і серйозна відповідальність, яку ми всі на себе беремо.
«Бабин Яр» я сприймаю як справу свого життя. Усі мої попередні стрічки, зокрема «Донбас» – це немов підготовка до цього фільму. Стилістика стрічки за своєю документальністю буде близька до «Донбасу».
– Що було найпарадоксальнішим з того, що ви знайшли в кінохроніці?
– Багато речей виявилися не такими, якими ми їх собі уявляли. Я не знайшов документального підтвердження мінування німцями Києва. Це неправда, хоча було колись написано на табличці в центрі міста: «Хрещатик був підірваний німецько-фашистськими окупантами». І Успенський собор був підірваний не окупантами. Він був підірваний радянськими мінерами.
Є багато фактів, які приховувалися. І з різних причин про них говорити не хочуть. Радянська влада розганяла людей, які приходили вшанувати пам'ять жертв Бабиного Яру наприкінці вересня. У фільмі буде багато знайденої нами документальної хроніки.
– Вас не лякав цей матеріал? Нормально спали?
– У мене, як у доктора, що робить операцію, є внутрішній захист. Це частина професії. Але мене турбує ця історія в художньому сенсі.
«У важких ситуаціях головне – залишатися людиною»
– Чи є у вас якась основна лінія, яка проходить через усі ваші фільми?
– Я виріс і вихований в іудейсько-християнській культурі, як і всі західні люди, а Україна – це Східна Європа. Але Біблія – це передусім історія євреїв.
– А, згідно з Освальдом Шпенглером, зараз завершився «фаустовський період», який він визначив у своєму бестселері «Занепад Європи» (1918).
– «Фаустовський період» відомо, чим закінчився, – євгенікою, вівісекцією, і як вершина цього – націонал-соціалістичною державою, де панувала свята віра в науку. Колапс всього цього говорить про те, що людина не може все знати і вирішувати: кому жити, а кому вмирати. Я не роблю різниці між націонал-соціалізмом і комунізмом.
– У вас у фільмах часто діє певна тотальна сила, яка ставить людей перед важким вибором. Причому те рішення, яке приймають герої, – далеко не найкраще і не викликає особливої симпатії до персонажів.
– Я знімаю кіно про проблеми. Я б хотів зробити комедію, у мене є до цього хист, але трагедії мене поки не відпускають – такі як Бабин Яр. Він не дає мені спокою. Але не потрібно абсолютизувати кіно, життя набагато ширше. У мене теж багато родичів, долі яких я знаю, вони щасливо і легко прожили трагічне XX століття, не зробивши жодного вчинку, який можна було б їм поставити в провину. Вони були порядними і відкритими людьми. Але коли я роблю фільми, то беру якісь великі проблеми і фіксую їх, щоб ми після перегляду могли їх обговорити. Коли проблема не схоплена в «лещата» кіно – і обговорювати немає чого. Ось у цьому я вбачаю своє основне завдання.
– У дискусії про природу зла?
– Так, ми повинні про це говорити. У мене є своя точка зору, з якої я щось бачу. У інших людей – інші точки. А істина знаходиться в точці перетину наших думок. І важливо не досягнення саме собою, а шлях до нього – це нас трансформує. Ви щось починаєте розуміти завдяки тим крокам, які зробили. Шлях вас штовхає до нових роздумів.
– На підставі вашого знання про трагедію Бабиного Яру ви можете назвати головні причини, які до неї призвели? Адже єврейські жителі Києва прийшли туди добровільно.
– Справа в тому, що ці люди не розуміли, що відбувається. До цієї трагедії призвело декілька причин. Червона армія в основному здавалася в полон, відмовлялася воювати – це був саботаж. Тому є безліч свідчень і доказів, включаючи цифру в 3,5 млн полонених. Це говорить про повне незнання супротивника. Бо після того як вони здалися в полон добровільно, їх почали знищувати.
Те саме можна сказати і про мирних жителів, які хлібом і сіллю зустрічали німців у Києві та сподівалися, що Гітлер принесе звільнення. Зокрема, в Україні була надія, що Гітлер відновить національну державу, як це було тут у 1918 році. Була ілюзія, що їм буде комфортно існувати як німецькому протекторату.
Але не забуваймо, що тут було зовсім зруйновано соціальне суспільство, панувала недовіра один до одного. У такому суспільстві німцям було нескладно зробити те, що вони зробили: суть німецької ідеї полягала в тому, щоб за допомогою вівісекції та відбору створити нову, досконалу людину, знищивши те, що заважає, і сприяючи зростанню того, що вони вважали «правильним». На стику цих ідей тут все і сталося. Я вже не кажу про утопічну ідеєю Німеччини – завоювати таку величезну територію. Якщо її і можна частково завоювати, то утримати – навряд чи.
Відповідь німцям була запізнілою, але потужною, бо, опинившись між двох вогнів, вибираючи з двох зол, люди схильні вибирати менше. До того ж німці тут були чужими – і в культурному відношенні теж. Сталін зіграв на цьому. Люди в 1942 році, зрозумівши вже, що відбувається, почали чинити опір.
– Які рішення може приймати людина, опинившись на стику всіх цих глобальних ідей, в епіцентрі їхнього зіткнення, щоб вони були правильними?
– Такі, щоб залишатися людиною. Щоб потім не було гірко і соромно. У мене в стрічці є такі герої, які дотримуються моралі, заснованої на іудейсько-християнській етиці.