Кирило Кашліков: «Кількість випускників театральних вишів набагато перевищує реальну потребу в акторах»

Режисер і актор театру – про проблеми профільної освіти в мистецтві та про те, чому може навчити вдало виконана постановка

Кирило Кашліков – режисер театру російської драми імені Лесі Українки. Але для нової постановки був запрошений у театр на Подолі. Зараз він ретельно вивчає п'єсу ірландського драматурга Брайана Фріла «Переклади». Театр на Подолі вирішив звернутися до неї, оскільки сюжет частково перегукується із сьогоднішніми політичними процесами в Україні і одночасно зачіпає вічні людські цінності.

Mind поговорив із режисером про майбутню прем'єру, а також торкнувся філософських та світоглядних тем визначення актора й мети живого дійства на сцені – чому саме цей вид мистецтва за цінністю не можна порівняти з іншими?

 Хто такий режисер, на вашу думку?

– «Режисер», в нашому випадку «театральний режисер», – це людина, яка ставить спектаклі. Хороший режисер ставить хороші вистави, поганий, відповідно, погані.

Далі відкривається широке поле для дискусії на тему «що таке добре і що таке погано», і головне, хто й за якими критеріями це визначає.

Кирило Кашліков: «Кількість випускників театральних вишів набагато перевищує реальну потребу в акторах»

З мого погляду, базовими є два фактори: рівень професіоналізму й масштаб особистості самого режисера; загальний рівень культурного й економічного розвитку суспільства, у якому цей режисер проживає.

Якщо рівень розвитку суспільства – на позначці «добути кошти на прожиток» – це один рівень критеріїв. Якщо суспільство переступило цю позначку та рушило до позначки «формування духовного, культурного коду нації» – це інший рівень.

– Тарковський говорив про те, що людям цікаво, що у вас всередині. Рано чи пізно доведеться розповісти свою історію, або так і залишатися «ілюстратором чужих ідей».

– Якщо проєктувати думку Тарковського на театр, то вийде, що режисер за допомогою драматургічного тексту розповідає СВОЮ історію. Згоден цілком і повністю.

– Наскільки вітчизняні профільні виші готують майбутніх режисерів і акторів до справжніх ролей?

– Питання складне й не має простого рішення. Проблема підготовки фахівців для театру, безумовно, є. Очевидно, дозріла серйозна необхідність у театральній реформі. Хто і як її реалізовуватиме, поки незрозуміло, але те, що в ній є необхідність, я думаю, ні в кого не викликає сумніву. Така кількість випускників театральних вишів, яка є сьогодні, набагато перевищує реальну потребу театрів в акторах.

І це тільки верхівка айсберга. Ми зараз не обговорюємо якість навчання акторів, тому що це наболіла тема. Але те, що така кількість випускників просто елементарно не знайде собі роботи, при тенденції скорочення великих колективів державних театрів, абсолютно очевидно.

Кирило Кашліков: «Кількість випускників театральних вишів набагато перевищує реальну потребу в акторах»

Можливо, варто знайти найкращих фахівців у галузі театральної освіти та скоротити кількість набраних курсів. Але курс не може складатися з 30–40 осіб. Наскільки я пам'ятаю, 15–18 – це максимальна кількість студентів на акторському курсі.

Режисер – це, взагалі, штучна професія, троє-п'ятеро людей набір. З'явився нездоровий крен у бік комерціалізації театрального навчання. З одного боку, об'єктивно, комерційна освіта – це фінансування інституту. Це необхідно для забезпечення життєдіяльності вишу. А з іншого – це бумерангом б'є по якості. Не може педагог, навіть із командою, навчити 30–40 людей – це нереально.

– А як ви ставитеся до альтернативних курсів від вчорашніх випускників театральних вишів, де може бути присутнім ще пару акторів-величин?

– Я не знаю, навіщо це треба.

– Бодров, Ступка. Вони були без акторської освіти...

– При наявності таланту може допомогти щасливий збіг обставин. Якщо талант потрапляє в професійні руки талановитого режисера, то з'являється великий артист. Думаю, що для Богдана Ступки такою людиною був Сергій Данченко.

– Умовно, скільки вистав треба поставити, щоб викладати режисуру?

- Можна поставити 100, а можна 5. Можна зняти 100 фільмів, а можна, як МакДонах, три. І кожен новий фільм – певний етап у житті. «Шестизарядник» – «Оскар», «Залягти на дно в Брюгге» – премія BAFTA, «Три білборда...» – «Оскар».

– Деякі режисери кажуть, що легше взяти людину з вулиці, ніж актора, якого навчили кривлятися у виші. Але, якщо дивитися наперед, видно ж, вийде артист чи ні?

– Можна тільки припустити, що з абітурієнта з хорошими даними вийде хороший артист. Але для початку потрібно побачити такого абітурієнта. Наскільки я пам'ятаю, у старих театральних школах було всього три критерії при наборі студентів: темперамент, амплуа й голос.

Кирило Кашліков: «Кількість випускників театральних вишів набагато перевищує реальну потребу в акторах»

Хороші педагоги дають ремесло: щоб артиста було видно, чутно та було зрозуміло, що артист говорить на сцені. Ось на що спрямована робота в майстерні. Педагогів, які вміють це робити, насправді, не так багато.

– Яким має бути спектакль, які складові (наприклад, соціальні чи політичні) повинні бути присутніми, щоб отримати фінансування та щоб вони імпонували творчому баченню режисера? Чи працює цей баланс?

– На моє щастя, я не стикався із ситуацією, у якій мені необхідно було вносити зміни або щось штучно додавати в концепцію вистави, щоб отримати фінансування на постановку. Думаю, що коригування, які внесено під тиском обставин або конкретних людей, а не які виникли природним шляхом під час народження вистави, на користь спектаклю не підуть.

Хоча досвід минулих років свідчить про протилежне... Кращі вистави Г. Товстоногова, М. Захарова, А. Ефроса народжувалися саме у боротьбі із цензурою та під тотальним ідеологічним тиском.

– Що вас особисто мотивує займатися режисурою в Україні?

– Давайте переформулюємо – займатися театром.

– В афіші вас же буде зазначено, як режисера.

– Ну, тому що людина, яка виконує таку роботу, називається режисер. Для мене Товстоногов –режисер. Резнікович, Данченко, Захаров. Не просто тому, що вони ставлять або ставили вистави. У них мислення режисерське. Фоменко, Ефрос, Додін – це режисери. Я люблю театр і обрав цей шлях, а його частиною є постановки вистав.

– Ви їх навіщо ставите, щоб люди ставали розумнішими, такими, що критично мислять?

– У результаті – так, я вірю, що справжній театр може розбудити в людині здатність до співчуття, коли ці якості з якихось причин «задрімали».

Але перший, головний імпульс, що визначає мій вибір, – мій особистий. Мене повинна «зачепити» історія. І далі саме для мене цікаве – не результат навіть, а сам процес народження вистави.

Кирило Кашліков: «Кількість випускників театральних вишів набагато перевищує реальну потребу в акторах»

Перші репетиції кожної нової вистави я починаю приблизно з тієї ж самої фрази: «Ця подорож змінить нас усіх». І для мене це найцікавіше в театрі.

– А чому буває так, що і глядач – в ідеалі – проходить цей шлях потім під час вистави і стає іншим, а буває, що не «чіпляє». Які ключові чинники?

– Театр прекрасний тим, що все на сцені відбувається «тут і зараз». Це магія. Уявляєте, приходить 700 людей. Все по-різному прожили цей день. Хтось у конфлікті, хтось у радості. Кожен «на своїй хвилі». І виходять на сцену 5–7 людей, які мають налаштувати весь зал на одну, єдино важливу в цей вечір «частоту» сьогоднішньої вистави.

Існує думка, що перші десять хвилин глядач дивитиметься все, тому що він прийшов у театр.

– Тобто перші 10 хвилин ключові, які мають«зачепити» глядача?

– Так. Беремо за основу, що спектакль хороший. Головне – запустити процес обміну енергією. Не важливо, яку історію за жанром ви розповідаєте. Ви енергетично працюєте із залом.

Кирило Кашліков: «Кількість випускників театральних вишів набагато перевищує реальну потребу в акторах»

Тембри й атмосфера створюють поле. Якщо вдасться запустити цей процес, глядач включається в історію. Коли включається, виникає «ефект присутності»: глядачі разом із персонажами проживають історію і, можливо, внаслідок спільних емоційних потрясінь (акторських і глядацьких) виникне катарсис. Коли це відбувається, стає очевидним, що за силою емоційного впливу ніякий інший вид мистецтва навіть поруч із театром не стоить.

– Чому репертуар українських театрів часто неоригінальний? Майже в кожному є «За двома зайцями» в тій чи іншій інтерпретації. Мало читають режисери?

– Почнемо з того, що хорошої справжньої драматургії не так багато. Саме тому режисери часто звертаються до п'єс, які пройшли «випробування часом», до так званих «класичних текстів». Вибір репертуару безпосередньо залежить від особистості режисера, від масштабу особистості. Особистість режисера визначає вибір репертуару. Особистість актора – рівень виконання. Все взаємопов'язано.

– Чи можете ви назвати спільні риси ваших вистав?

– Спільні риси, звичайно, є. Впізнаваність стилю... Але, як би я його визначив – не знаю. На цьому етапі я не думаю про це, не замислююся, відрізняюся я від когось і чим. Ось захотілося поставити «Ромео і Джульєтту». «Чим будете дивувати?» – запитують. «Нічим», – відповідаю. П'єса бралася не для того, щоб здивувати, а тому, що зійшлися обставини, мені дуже захотілося розповісти цю історію. І в театрі з'явилися люди, здатні це зробити.

– Які п'єси мрієте поставити?

– Я не мрію. П'єси знаходять мене самі. Звичайно, є так званий портфель п'єс, але це дуже умовне поняття. Вибір п'єси багато в чому залежить від моменту часу, у якому цей вибір здійснюється. Я ж не мріяв «Переклади» поставити. Я просто не знав про існування цього тексту.

З одного боку, це не робить мені честі, а з іншого – це щастя, що я не знав, хто такий Фріл раніше. Тому що тільки в цьому віці можна по-справжньому зрозуміти, хто такий Брайан Фріл. Це інтелект у кожному рядку. Зворотний бік МакДонаха, до речі. Образність, багатошаровість, метафори. Справжня велика притча про людей на всі часи.

– «Переклади» Брайана Фріла – це спектакль, над яким ви зараз працюєте. Якщо коротко, про що цей твір і про що він особисто для вас? У чому актуальність сюжету?

– Якщо коротко, ірландка й англієць закохуються, не знаючи мови одне одного.

П'єса описує період, коли Велика Британія приєднала Ірландію до себе. Завданням англійців було створити карту місцевості. Зокрема, перейменувати ірландські географічні назви. Але проблема в тому, що ірландці не знали англійську, хоча були досить освіченими. Фермери, наприклад, могли знати латину, німецьку, грецьку, французьку. Але не знали англійську, так сталося.

Крім того, топоніми мали для них велике значення, тому що це історія.

Кирило Кашліков: «Кількість випускників театральних вишів набагато перевищує реальну потребу в акторах»

Це драматургія найвищого класу. Сюжет у цій п'єсі – не головна, а допоміжна рушійна сила. Для мене ця історія про людей, що живуть в епоху глобальних змін. Історія про те, як ці зміни впливають на долю кожної конкретної людини і на життя суспільства загалом. Про вибір, про людську гідність і про любов. Де межа, переступивши яку, ти втрачаєш себе?

Можна застрягти в часі й жити тільки минулим, можна відірватися від коренів у прагненні до прекрасного майбутнього та в гонитві за цим абстрактним поняттям втратити свій «ментальний код». Нам необхідно привести у згоду наше минуле з реальністю і взяти в майбутнє тільки краще – людинолюбство і взаємоповагу. У Черчилля є висловлювання, яке точно потрапляє в тему нашої майбутньої вистави: «Народ, який забув своє минуле, втратив своє майбутнє». У цій історії немає «поганих» і «хороших». Ця історія про людей, таких, як ми з вами.

Стежте за актуальними новинами бізнесу та економіки у наших Telegram-каналах Mind.ua