Роман Балаян: «Мій глядач – той, хто вміє вникнути й цінувати мінливість того, що відбувається»
Легендарний режисер – про нову стрічку, давні ідеї та нові формати кіноперегляду
Восени нинішнього року в кінопрокат має вийти новий фільм Романа Балаяна «Ми є... Ми поруч». У головних ролях – Ахтем Сейтаблаєв і Катерина Молчанова. Це буде перша стрічка режисера після 12-річної перерви – попередній фільм «Райські птахи» датований 2008 роком.
Mind поспілкувався з Балаяном про причини такого тривалого мовчання, про те, як з'явилася ідея нової стрічки, а також – про критерії режисерського таланту й відмінності серіалів від класичних повнометражок.
– Скільки ви виношували ідею фільму? Ми з вами три роки тому говорили про нього, але ви не виключали, що взагалі більше нічого не зніматимете...
– Я цю історію вигадав о другій годині ночі на пішохідному мосту в Парижі влітку 1990 року, після сварки з французькою продюсеркою.
– А що ви тоді знімали?
– Я мав знімати французький фільм, завдяки чому в 1990-му 12 разів побував у Парижі. І, на щастя, фільм не зняв. Я щось додавав до затвердженого сценарію, продюсерка говорила «це погано». Наприклад, там один поліцейський, а я пишу «два». Відповідь: «Це дорого». Були претензії подібного роду і не лише вони. Мені це набридло – і я пішов з проекту. До речі, ми з нею [з продюсеркою] розлучилися мирно і залишилися друзями...
– Це мала бути україно-французька копродукція?
– Ні, тоді був ще Радянський Союз. Участь СРСР у проекті – 15 відсотків.
Так от, з приводу мосту о другій годині ночі... Стоячи біля перил, я склав сюжет: нібито на пішохідному мосту в темряві стоїть чоловік, який втратив дуже багато в своєму житті, і хоче кинутися з мосту. Але раптом з темряви, з води, жіночий голос кличе на допомогу. Потім за сюжетом це виявився ангел-хранитель, посланий герою, щоб вивести його з непомірних страждань.
12 років тому я цей сюжет запропонував одному московському продюсеру. Він прочитав, йому дуже сподобалося. А наступного дня він телефонує: «Слухай, прочитали мої редактори і кажуть, що вже є такий фільм «Ангел А» Люка Бессона».
Хоч [у моїй ідеї] і нічого спільного [з фільмом Бессона], крім того, що герой вирішив розлучитися з життям, стрибнувши з мосту, ми з продюсером вирішили, що знімати через деяку схожість все-таки не варто. Через певний час я змінив сценарій – вже без ангела-охоронця. Але бажання знімати не виникало.
– Що або хто вас мотивував все ж зняти цей фільм?
– Колишній міністр культури України Євген Нищук наприкінці 2018 року. Де ми зустрілися, я вже не пам'ятаю. Він і каже: «Романе Гургеновичу, кажуть, у вас є сценарій. Я б дуже хотів, щоб ви його зняли за гроші міністерства, які ми виділяємо цьогоріч». Довелося знімати. (Сміється).
– Чому ви змінили назву «Помилка в діагнозі» на «Ми є... Ми поруч»? Мені здається, що перший варіант був точнішим потраплянням в сюжет.
– Вона одразу розкривала інтригу, про що буде фільм...
– Ви хотіли знімати Святослава Вакарчука. Чому ж у головній ролі – Ахтем Сейтаблаєв? Чи не через те, що Вакарчук пішов у політику?
– Ні, я Вакарчука ще в 2007 році хотів знімати в «Райських птахах», але він весь час був зайнятий концертами. А може і не хотів зніматися...
– А чому? Він хіба артистичний?
– Це необов'язково, зате у нього є харизма і в голосі, і зовнішності. Він повинен був грати себе, зі своєю органікою, просто в інших – пропонованих – обставинах. Він дуже натурально, без зніченості поводився на пробах. Усі думають, що я хотів його знімати, тому що він популярний. Але аж ніяк не тому. Його особистість відповідала моїм поняттям про мого героя.
Таку харизму мав і Олег Янковський.
– У зв'язку з пандемією як ви ставитеся до того, що в разі, якщо раптом знову закриють кінотеатри, прем'єра вашого фільму відбудеться онлайн?
– Прем'єра була на кінофестивалі «Молодість», а до моменту виходу в прокат, гадаю, не виключено, що буде онлайн-формат.
– А як ви сприймаєте те, що різні носії (в кінотеатрі же великий екран, правильний звук, а на смартфоні – маленький екранчик) можуть вплинути на сприйняття фільму?
– Справа не в цьому. Я, наприклад, можу і за поганої якості визначити, що за фільм, тому що я професіонал.
Коли ви сидите в кінотеатрі, є певне братство, якийсь єдиний порив, який об'єднує навколо фільму, навіть якщо він не подобається.
А вдома що? Ти можеш піти чаю випити, відповісти на дзвінок, зателефонувати товаришеві – це вже інший перегляд. Магія залу, в якому сидять люди, неважливо навіть які, якого рівня – зовсім інший перегляд.
– А чи дивитесяся якісь серіали Netflix або HBO?
– Взагалі їх не дивлюся. Це моя дружина дивиться. Й іноді, проходячи повз, я на хвилинку-другу дивлюся.
– Чому не дивитесь?
– Серіали – це анестезія. Форма оповідання – це ось, скажімо, людина цілиться, щоб убити когось, але автори її переривають, переходячи до іншого епізоду. А глядач продовжує дивитися, тому що йому цікаво дочекатися епізоду з вбивством – вб'є чи ні... Мені це не цікаво, як би воно не було знято.
– Кажуть же, що кращі американські режисери пішли в серіали.
– Одне іншому не заважає. До того ж американські серіали знімають аж ніяк не за чотири дні одну серію.
– А як би ви описали свою аудиторію?
– Я люблю паузи. У мене герої не поспішають, «спотикаються» в цьому житті, сповнені сумнівів. Це мій, пардон, стиль.
А сьогодні все в поспіху. І моя некваплива, розважна оповідь не має попиту. Тому мені складно описати мого глядача. Напевно, він – той, хто вміє вникнути і цінувати миттєвість того, що відбувається.
– Чи буде у вас наступний фільм?
– Можу «Ангела-хранителя» зняти, про що розповідав на початку, але буду чи ні – не в усьому залежить від мого бажання...
