Володимир Зубков: «Мрію поставити власне скетч-шоу на американській сцені»

ProEnglish Theatre – незалежний професійний англомовний театр України, заснований у 2018 році в Києві. Художній керівник, або ж Dream Maker – Алекс Боровенський. 

Mind поспілкувався з актором цього театру Володимиром Зубковим – про цільову аудиторію, приклади для наслідування та про те, чи може подібний проєкт стати трампліном для кар'єрних зрушень за кордоном. 

– Як ви потрапили до ProEnglish Theatre?

– Це була випадковість. У знайомої побачив оголошення на Facebook. Просто вирішив прийти подивитись, що це таке. І залишився.

Насправді, очікував, що це буде чергова англомовна школа, де ставлять маленькі п’єски з метою вивчати мову. Я був дуже приємно здивований, що це не так. Що це просто театр, де всі розмовляють англійською.

– Театр англійською в Україні. Як проходить відбір до нього?

– Щоб потрапити у театр, треба мати акторський досвід та вільно говорити англійською. 

– Для вас було принципово грати англійською? Тобто першочергове – театр чи все ж англомовна практика?

– Я люблю театр. Мабуть, грав би десь в іншому місці, якщо б англомовного не існувало. Практики в мене на той час і так вистачало – я працював помічником і перекладачем британського підприємця, який на той час мав декілька бізнесів у Києві. Ще були англомовні друзі, та й усі фільми, книжки я споживав англійською.

Взагалі, хоч я і жив у Києві, але більшість часу перебував у англомовному середовищі. Англомовний театр просто став приємною несподіванкою.

– Хто ваші приклади для наслідування у театрі?

– Коли я почав займатись театральною діяльністю, то зрозумів, що в мене дуже мало досвіду в цій сфері, а різних нюансів в ній набагато більше, ніж здається. Розумів що окрім практики дуже необхідна теоретична база. 

Почавши шукати інформацію онлайн, помітив одну дуже дивну річ. На початку ХХ сторіччя Костянтин Станіславський передав свої знання в Америку. Декілька його учнів поїхали туди з метою поділитись досвідом, який вони отримали, вивчаючи систему Станіславського. Американські актори дуже високо її оцінили. Його книги дуже швидко переклали англійською, і більшість акторів того часу вважали за необхідне їх читати.

Час ішов, ці актори почали створювати свої театри, власні техніки акторської майстерності, в основі яких лежала система Станіславського. Але це був новий звив розвитку, акторської теоретичної бази. Цілі покоління великих акторів зростали саме на техніках Страсберга, Мейзнера та Адлер.

І що мене дуже вразило, коли я почав цим цікавитися, – що увесь цей пласт інформації був просто проігнорований на пострадянському просторі! Більшість книг навіть ніколи не була перекладена!

Я неодноразово чув від українських акторів: «У Голлівуді всі вивчають Станіславського, це їхня основна техніка». Але це не так! Це одна з технік, яку дуже поважають та люблять, але там є інші самобутні техніки, з якими теж варто хоча би знайомитись. Ось я і знайомився.

На щастя, я знав англійську і почав замовляти книги з США. Якщо виділити імена, то це будуть Стела Адлер, Сенфорд Мейзнер та Ута Хаген. Я дуже вдячний цим людям за теоретичний матеріал, який вони залишили після себе. 

– А як щодо п’єс?

Я, взагалі, поціновувач комедії. Наприклад, захоплююсь стародавніми греками. Якщо коли-небудь винайдуть машину часу, і я зможу кудись попрямувати, то в першу чергу хочу до Стародавньої Греції на комедійну виставу. 

Не можу не згадати Гарольда Пінтера. Це британський драматург, який був нагороджений Нобелівською премією з літератури. В його роботах мені дуже подобається переплетіння сюрреалізму з іншими жанрами, наприклад, трилером. А ще неповторні діалоги, які можна перечитувати по десять разів і щоразу знаходити щось нове. Але найбільше в ньому приваблює те, що він був і драматургом, і актором одночасно. Мені дуже подобається такий мікс.

Наступним прикладом можу навести трупу Монті Пайтон. Я обожнюю їх за те, що вони йшли проти течії і робили свій матеріал, незважаючи на те, що хотіли від них продюсери. Якщо їм кажуть, що в матеріалі треба більше панчлайнів, вони робили навпаки. Вони висміювали застояні традиції тогочасної комедії та робили так, як вважали за потрібне.

Тому вони для мене є прикладом: треба робити так, як хочеш – і ламати всі устої, які зможеш зламати. Може вийде смішно, а може тебе звідси виженуть. Хоча, це теж смішно.

Насправді, я можу ще довго говорити на ці теми. І про комедійну трупу Майті Буш і як вони витягли сюрреалізм на новий рівень, і про те, що Вуді Аллен набагато кращий як драматург, і що я раджу всім читати його п’єси. І про неймовірну мову Шекспіра, і про те, що його можна по-справжньому зрозуміти лише в оригіналі…

– Чому вирішили підкорювати США? Ви плануєте займатись там театральною діяльністю?

– Мені дуже не подобається цей вислів. Я ж не середньоазіатський загарбник з ХІІІ сторіччя. Я приїхав до США, щоб отримати те, що може дати мені ця країна, та дати їй те, що можу.

Зараз театральне життя в США тільки-тільки почало прокидатися після довгої сплячки. Півроку тому взагалі неможливо було потрапити до театру ні як глядачу, ні як актору. Наступного тижня я починаю ходити на кастинги. Вже домовився з власником одного театру про зустріч. У нього плануються дві вистави і, можливо, в майбутньому гратиму в одній із них. Чи, можливо, навіть в обох.  

– Чи плануєте повернутися в Україну з отриманим досвідом? Або ж створити там театр, який мав би таку ж специфічну аудиторію і займав свою нішу?

– Якщо знатиму, що є інвестиції для моїх проєктів в Україні, то залюбки. Наприклад, ми з моїм другом, також актором Pro-English, написали сценарій скетч-шоу українською мовою. Потім, якщо вдасться зняти сезон, то плануємо робити театральну версію.

Це сюрреалістичне скетч-шоу: порушення наслідкових зв’язків, нелогічні дії персонажів, які знаходяться в абсолютно абсурдних ситуаціях. Мета – в тім, щоби глядач ніколи не міг передбачити, що буде наступної хвилини. І саме це викликає реакцію у глядача, саме це змушує його сміятись.

З приводу створення театру у США – ні, але є плани реалізації цього скетч-шоу на американській сцені. Тут такий гумор користується трохи більшою популярністю, ніж в Україні. Наприклад, я не пам’ятаю свіжої української сюрреалістичної комедії, яка б мала велику популярність. Пригадуються легендарні «Довгоносики», але їм більше ніж 20 років.

Чому не з’являються нові? Мабуть, продюсери просто не вірять у те, що такий вид гумору може бути цікавий українському глядачу.

А в США з цим проблем немає. На Netflix повно скетч шоу, які націлені на різні аудиторії. Із останнього дуже сподобалось «I Think You Should Leave». Чорний сюрреалістичний гумор вищого ґатунку. Не уявляю щось подібне на українських екранах. 

– Який глядач приходить до ProEnglish Theatre?

– Дуже багато студентів з лінгвістичних вузів. Англофіли. Театральні глядачі, які хочуть експерименту. Ну і, звичайно, іноземці.

– Який рівень англійської має бути, щоб добре розуміти вистави ProEnglish Theatre?

– Насправді, не треба знати англійську на дуже високому рівні.

Якщо актори гарно грають, то все і так буде зрозуміло.

– Ваші улюблені п'єси та автори?

– Їх дуже багато, але виділю три п’єси, якi мені дуже подобаються.

Арістофан – «Хмари». Брудні та водночас розумні жарти, яким більше ніж дві тисячі років. І це смішніше багатьох сучасних комедій! Цікавий факт – на конкурсі комедії 423-го до нашої ери ця п’єса посіла друге місце. Вистава, що зайняла перше, не збереглася.

Стівен Карам – «The Humans». Я бачив цю п’єсу вживу на Бродвеї. Сюжет – звичайна американська сім’я збирається на святкову вечерю. І потроху всі трагедії, сміття та секрети виходять назовні. Під час перегляду у мене було відчуття провини, бо здавалося, що я підглядаю за звичайною родиною без їхнього дозволу. І що смішно, драматург зізнався в інтерв’ю, що хотів написати триллер. Як вийшла драма, він досі не розуміє.

Гарольд Пінтер – «The Birthday Party». Це майстерне поєднання сюрреалізму та трилеру. Тобі одночасно і страшно, і смішно, й ти ніколи не можеш вгадати, що буде далі. І все це приправлено неповторними діалогами, які начебто іноді не мають жодного сенсу, але його там більше, ніж можна уявити.

– На які вистави варто прийти до ProEnglish Theatre і чому?

– «Ahses to ashes» – два дуже талановитих актора –   Павло Мороз та Юлія Сосновська – у таємничому світі, створеному Гарольдом Пінтером. Чоловік і жінка знаходяться в одній кімнаті. Судячи з їхньої розмови, з ними в минулому сталася якась трагедія. І вони починають намагатися з цим розібратись. Але якщо чесно, це текст Гарольда Пінтера – тож кожен побачить там щось своє.

Ну і, звичайно, «The Birthday Party». Це вважається Магнум Опус Пінтера. В маленькому британському містечку є БедʼнʼБрекфест, тобто приватний готельчик, в якому живуть дивакуваті власники і їхній єдиний клієнт, також дивакуватий, музикант Стенлі. Вони живуть своїм життям, але в якийсь момент до готелю заходять двоє таємничих людей у чорних костюмах. Судячи з їхніх розмов, вони з якоїсь секретної організації і шукають людину, яка начебто цю організацію зрадила…