«Дюна» Вільньова vs «Дюна» Лінча: «за» і «проти» двох екранізацій культової наукової фантастики

Бекграунд. У 1963-65-х роках спочатку в часописі, а потім окремою книгою опубліковано роман «Дюна» американського письменника-фантаста Френка Герберта. Автору тоді було 45 років, він був ветераном Другої світової. У 1950-ті опублікував півтора десятка оповідань і один роман. 

Колись Герберт почав писати статтю для журналу про піщані дюни в штаті Орегон, але так і не завершив. Але взяв образ дюни для створення власного фантастичного всесвіту. В одному з інтерв'ю автор зізнався, що в книзі описаний і його досвід експериментування з галюциногенами.

Роман «Дюна», включаючи літературну франшизу з п'яти романів, що Герберт створював аж до смерті у 1986 році, – вважаються грандіозними творами світової фантастики. Тут органічно поєднуються популярні світоглядні та філософські школи, культурні та контркультурні течії, що були «на часі» в 60-х роках минулого століття. 

Ще до своєї екранізації «Дюна» стає культовою: її вплив простежується і в «Зоряних війнах», і в «Зоряному шляху», і в «Хроніках Ріддіка», і в аніме Хаяо Міядзакі.

Сюжет. Віддалене майбутнє. Міжгалактична цивілізація, де кілька аристократичних родів борються між собою за контроль над різними планетами. Особливо приваблива для них планета Арракіс – пустельна, піщана і малозаселена, а ще там є прянощі – речовини, що не лише значно підвищують розумові можливості, а й необхідні для здійснення міжзоряної навігації. Пригодницька інтрига відображає політичні, релігійні, екологічні, технологічні і гуманітарні проблеми. 

«Дюна» – найхарактерніший роман так званої «м'якої фантастики», що розповідає про проблеми еволюції емоційного, психологічного та світоглядного стану людства.

Культовий режисер Девід Лінч торік зізнався в інтерв'ю The Hollywood Reporter, що не має жодного інтересу до майбутньої екранізації «Дюни» Френка Герберта від Дені Вільньова, бо його «Дюна» майже 30-річної давності виявилася, як він вважає, повним провалом. 

«Моє серце було розбите. «Дюна» 1984 року вийшла невдалою, а мені навіть не довірили фінальний монтаж. Я вже мільярд разів розповідав цю історію – вийшло зовсім не те, що мало бути. Окремі фрагменти мені дуже подобаються, але фільм все одно для мене став невдачею», – розповів Лінч. 

Із чого все почалося? У 1976 році, після остаточного провалу проєкту Ходоровскі (де, зокрема, мали зіграти Сальвадор Далі, Мік Джаггер та Ален Делон, а музику могли написати Pink Floyd), права на екранізацію «Дюни» перекупив відомий італійський кінопродюсер Діно де Лаурентіс. Він замовив Герберту новий сценарій, ставити який мав Рідлі Скотт, а художником-постановником був запрошений Ганс Гігер, у портфоліо якого вже були сотні й сотні ескізів до постановки Ходоровскі. Однак не минуло й року, як Скотта переманили на інший проєкт – «Чужий», куди він повів із собою і Гігера.

А 1981 року дочка де Лаурентіса Рафаелла, неймовірно вражена першими двома авангардними стрічками Девіда Лінча «Голова-ластик» і «Людина-слон», запропонувала батькові в якості постановника «Дюни» молодого, але перспективного режисера.

Репутація Лінча на той час була вже на висоті – приблизно тоді ж він отримав пропозицію від Джорджа Лукаса стати режисером «Повернення Джедая», третього фільму з саги «Зоряні війни». Лінч відмовився, але привабливу перспективу потенційно комерційного продукту відчув, тому взявся за роботу у схожому жанрі під назвою «Дюна». 

У «Дюні» Лінч відступив від власної знайденої кіномови та індивідуального стилю. Це, мабуть, най-не-лінчевска стрічка з його фільмографії. Ця картина пам'ятна тим, що в ній дебютував Кайл Маклахлен (у майбутньому талісман Лінча – Джеффрі в «Синьому оксамиті» і, головне, – агент Дейл Купер в «Твін Пікс»). З великих зірок йому вдалося залучити Стінга і Макса фон Сюдов.

Критика стрічки Лінча була дуже принизливою. Її характеризували, як «повний сумбур, погано сконструйований і безглуздий екскурс у каламутний світ одного з найзаплутаніших сценаріїв усіх часів». І звинувачували в тому, що сюжет незрозумілий навіть для тих, хто читав роман Герберта. 

Нажаханий Лінч відмовився від фільму, заявивши про тиск продюсерів та інвесторів. Врешті-решт, фільм випустили у світовий прокат щонайменше у трьох варіантах, і в одному з них режисер наполіг на тому, щоб його ім'я прибрали з титрів і замінили на псевдонім Алан Сміт (Alan Smithee), що використовується в Голлівуді режисерами, незадоволеними кінцевим продуктом, які зуміли довести Гільдії режисерів, що в процесі роботи були позбавлені творчого контролю над виробництвом.

У листопаді 2016 року з’явилася інформація, що права на кіно- і телеекранізації «Дюни» придбали американці Legendary Pictures, а ще за місяць, що режисером свіжої екранізації буде франко-канадський режисер Дені Вільньов (що було його давньою мрією).

Вільньов на порозі свого 50-річчя має чималий режисерський досвід у жанрах психологічної драми, детектива та трилера. Наприклад, «Пожежі» (2010) чи «Полонянки» (2013) – обидва фільми входять до списку 250 кращих фільмів за версією IMDb. 

Однак дві останні картини режисера, а саме науково-фантастичні «Прибуття» (2016) і «Той, хто біжить по лезу 2049» (2017) стали чималим аргументом для роботи над таким складним матеріалом, як «Дюна». 

Враховуючи невдачі Ходоровскі та Лінча, Вільньов усе одно не втратив запалу. Музику до його «Дюни» написав легендарний Ганс Ціммер, який створював саундтреки до різноманітних успішних фільмів – від «Піратів Карибського моря» до «Гладіатора», і вже встиг поспівпрацювати з Вільньовом у «Тому, хто біжить по лезу 2049». 

В акторському складі Вільньовської «Дюни» присутня як молодь, – Тімоті Шаламе та Зендея, які активно «піарили» стрічку на червоних доріжках кінофестивалів, – так і досвідчені гравці: Ребекка Фергюсон, Оскар Айзек, Джош Бролін, Стеллан Скашгорд, Дейв Батиста, Шарлотта Ремплінґ, Джейсон Момоа, Хав'єр Бардем. 

Висновки. Багато критиків говорять про те, що вся надія на продовження саги. Адже нинішня стрічка Дені Вільньова – це лише перша частина, яка загалом тримає увагу і зроблена дуже якісно – від вибору костюмів до спецефектів. Але враховуючи кошторис у $165 млн, цим важко здивувати нинішнього глядача. 

На жаль, картина Вільньова доволі передбачувана з перших кадрів – перебуваючи у глядацькому кріслі, майже точно знаєш, як все розвиватиметься, і головна інтрига з’являється аж під кінець. І якою б грандіозною не була рекламна кампанія і спроби привабити молодь у кінотеатри – на старий сюжет і нових кумирів (Шаламе та Зендея), глядач «голосує гаманцем», тож його не обдуриш.

Загалом за цьогорічну «Дюну» не соромно, але і шедевром, який хочеться передивлятися, її теж не назвеш. Мабуть, у світі, де вже майже все показано і всі художні прийоми випробувані, вразити глядача непросто. Можливо, хіба що навпаки, беручись за вічні теми кохання, дружби чи проблеми «батьків і дітей» у сучасному світі при «класичній» подачі. Бо зрозумілий для всіх фільм, який би став класикою, чи гарну комедію зняти важче за фентезі чи драму. Але це вже зовсім інша історія. 

Тож, скоріш за все, «Дюна» у кращому випадку окупиться, але заробить не стільки, як хотілося б (попри вражаючі касові збори першого тижня прокату). Адже для аудиторії «Марвелівських» попкорнових фільмів ця історія надто інтелектуально та навіть «артхаусно» подана, щоб рекомендувати її, як майже три години пригод. Тут немає скаженої динаміки, і Вільньов, мабуть, розраховує на особливих естетів. Лишається здогадуватися, яке рішення щодо знімань нової частини про всесвіт «Дюни» ухвалять кінокомпанії, коли у часи ковіду йде боротьба за кожен долар.