Раніше США вдавалося стримувати російську військову експансію у світі. путін рахувався з Америкою. Але починаючи з 2008 року (коли президентом США став Барак Обама), ставлення путіна до західних країн «межує з презирством». А за час президенства Джо Байдена ми бачили численні збої в системі стримування з боку США. Тому росіяни й увійшли в Україну.
Таку думку висловив Ендрю Міхта, директор Стратегічної ініціативи Скоукрофта, старший науковий співробітник Atlantic Council, чию аналітику переклало й підготувало Радіо Свобода. Наводимо ключові тези науковця, які стосуються України.
Раніше суперники Сполучених Штатів не були такими нахабними і не йшли на такі ризики, побоюючись рішучої відповіді. Але те, як путін поводиться з 2008 року, межує з презирством – він просто робить те, що хоче, і отримує те, що хоче.
Захід продовжує свою провальну політику «замирення», тому що, навіть відправляючи українцям зброю, все одно постійно говорить про «управління ескалацією», про «обмеження», бо боїться ризикувати.
Так війни не ведуть. Ми обмежуємо плани й цілі українців, а інша сторона їх знищує і не платить ціну за це.
Є щось дивне в підході Заходу до різних типів конфліктів, ніби він усе ще тримається за той світ, якого вже немає. Намагається відтворити цей світ, укласти якусь угоду, щоб це все заспокоїлося.
На жаль, для противників це лише сигнал, щоб наступати далі.
Стримування руйнується, коли політика замирення стає елементом, що домінує в міжнародних відносин. Стримування може відновити свій вплив лише в гострому конфлікті.
Ми вступили на шлях, де ціна відновлення стримування може бути набагато вищою, ніж це було б, якби ми справді рішуче відповіли на самому початку, у 2008 році в Грузії.
Відповіддю став ляпас від путіна і продовження будівництва «Північного потоку – 1». Потім була Україна 2014 року, і знову будівництво «Північного потоку – 2».
Отже, з російського погляду Захід просто м’який, тому путін може діяти безкарно.
Кожного разу Захід був нав'язливо стурбований «управлінням ескалацією». І путін це зрозумів і добре використав, підвищивши ступінь своїх погроз аж до рівня ядерної війни. Це де-факто паралізувало процеси ухвалення рішень в адміністрації президента США.
Зараз у Вашингтоні немає розмови про так званий кінцевий стан росії, всі говорять про кінцевий стан України – якою має бути українська держава після закінчення війни, чи буде вона в орбіті Заходу, чи буде контрольована росіянами, які будуть ці поступки тощо.
Але головне питання – це безпека Європи й те, як далі розвиватиметься ситуація у росії, а ми чомусь не говоримо про це.
Не чути розумної розмови про те, як добитися змін «у царській росії», і наскільки Україна є надзвичайно важливою частиною цих змін.
Багато залежатиме від того, як путін відреагує на (мирну. – ред.) пропозицію Дональда Трампа. Якщо він просто її відхилить, це може призвести до дуже різкої реакції з боку президента США.
Наприклад, Трамп може сказати: добре, дайте їм ресурси, розв’яжіть українцям руки, встановіть їм дедлайн, скільки потрібно місяців, щоб вийти на рівень, на якому ці переговори зможуть відбутися.
І ключовим питанням тут є бажання ризикувати. І в Європі, і в США.
Але щодо Європи, то, крім найближчих географічно до України країн, я не бачу цього. Ні Німеччина, ні Франція не мають бажання йти на ризик ескалації. Те саме сталося з адміністрацією Байдена, на жаль.
Через постійний страх і запитання на зразок, чи давати Україні HIMARS тощо, росіянам дали 500 днів у подарунок, і за цей час вони рили рови, мінували території та знищили частину української армії, яку ми (НАТО. – ред.) навчали з 2015 року.
Якщо стратегія не зміниться, Україна просто залишиться без людей: за чисельністю населення росія зараз має перевагу над Україною приблизно чотири до одного.
Ми не повинні уникати відповіді, якою має бути перемога України.
Це має бути серйозна розмова між Сполученими Штатами, Європою та Україною про те, куди ми всі рухаємося. Вирішивши, яким має бути кінцевий стан, ми маємо дати українцям те, що їм потрібно для його досягнення.
Бо, якщо ми продовжимо діяти за принципом «as long as it takes»/«стільки, скільки буде потрібно», країна стече кров’ю і зрештою розпадеться. Так не будується військова стратегія.
Україна по факту є найкращим членом Північноатлантичного альянсу, не будучи членом альянсу. Це найбільша і найкраще навчена армія в Європі, наголошує Ендрю Міхта.
Тоді як світ навколо Європи стає дедалі небезпечнішим, світ навколо Сполучених Штатів також стає дедалі небезпечнішим – у Європі, в Азії, на Близькому Сході.
«Є надія, що у 2025 році на Заході знайдуться справжні лідери – люди, які будуть відкрито говорити громадянам, наскільки небезпечна ситуація, і тут я критикую, насамперед, найбільші європейські країни. Я говорю про відсутність лідерства в Німеччині, відсутність лідерства у Франції, таке собі кульгання у Великій Британії та про ці величезні політичні розбіжності, ці внутрішні війни, які я бачу в Польщі. Я сподіваюся, що Дональд Трамп виявиться таким лідером», – зазначає аналітик.
Ми перебуваємо на нульовій стадії війни проти сформованої вісі диктатур (Китай, росія, Іран, Північна Корея). Ці країни вже мобілізуються, збільшують виробництво озброєння, нарощують військовий потенціал. А ми все ще говоримо про стратегічну конкуренцію.
Зайвими є ці тривалі внутрішні дебати в США – що важливіше, Європа чи Азія, Атлантичний чи Індо-Тихоокеанський регіон? І це тоді, коли солдати Північної Кореї вже в Європі. Розділення цих театрів є абсурдним, бо наш противник уже без нас визначив, який вигляд це матиме. Безпека США залежить від усіх театрів.
Отже, у Європі й Україні повинні мислити про справжні геополітичні інтереси США, бо, хоч ми всі в одному вагоні, США залишаються головним гарантом безпеки світової демократії, стверджує аналітик.
Бекграунд. Нагадаємо: Washington Post розказала, як Салліван у 2022 році вмовив Індію і Китай «врятувати світ» від російської ядерки. Стратегія Саллівана містила парадокс: Вашингтон хотів поразки росії руками України, але не такої, яка б спровокувала ядерний конфлікт.