Україна продовжує виходити з однієї з найглибших фінансово-банківських криз у світі за останні півстоліття. Але за підсумками двох останніх років доводиться констатувати: реформа фінансового сектора в країні фактично провалена.
Що таке «криза по-українськи»? Ми вже втратили більше половини банківської системи (понад 90 банків), а підприємства і громадяни – кілька сотень мільярдів гривень. Завдано величезної шкоди економіці, а на повернення довіри до системи піде не одне десятиліття.
Для порівняння: після Азійської кризи 1997 року Японія за наступні п’ять–сім років закрила лише декілька банків, а реорганізовано було не більше півтора десятка. Усі дії влади були спрямовані на збереження коштів громадян і бізнесу. Держава активно допомагала банкам залишитися на плаву. Щоб уникнути паніки, в певний момент навіть ввели повне гарантування вкладів. А потім уряд викуповував погані кредити в банків у обмін на пакети їхніх акцій.
При цьому за банківські кризи, подібні українській, нації зазвичай платять дорого. За оцінками МВФ, витрати ряду країн перевищили 20% ВВП (Аргентина, 1980; Чилі, 1982; Венесуела, 1994; Мексика, 1995; Таїланд, 1997; Індонезія, 1997). Згідно зі звітом Капріо і Клінгбель, найдорожче обійшовся вихід з кризи Аргентині в 1980 році – близько 55% ВВП.
Нещодавно Рада Національного банку України представила проміжну оцінку. Прямі витрати нашого держбюджету вже склали 14% від ВВП, а загальні втрати економіки – 38%. І це далеко не кінець. Витрати України будуть значно більшими.
У перспективі декількох років без допомоги банківському сектору жодного істотного зростання не буде. А без серйозної перебудови всієї фінансової системи під завдання економічного розвитку можна забути про підвищення життєвого рівня громадян на декілька десятиліть.
Щоб зрозуміти глибину ями, в яку продовжує сповзати Україна, потрібно дивитися на ситуацію з боку і в перспективі декількох десятиліть. Сумно, але ми все ще перебуваємо на рівні приблизно 65% від обсягу нашої ж економіки останнього радянського року (1990).
І тепер після падіння за 2014–2015 роки на 17% зростання на 1–2,5% можна вважати провалом. Такими темпами ми досягнемо рівня 2013 року в кращому випадку в 2020-му. А якщо буде новий виток кризи?
Ключова проблема – технологічна деградація економіки. Частка складних товарів в експорті продовжує зменшуватися. Ми все більше продаємо сировину – примітивний метал, хімію та сільгосппродукцію, і все менше – машин і обладнання. Це означає все більшу залежність від коливань світових цін на сировинні товари, все більш глибокі кризи і все більшу бідність. Тому основною метою всіх органів влади має бути не просто економічне зростання, але також зміна структури економіки в бік розвитку власних технологій і виробництва складних товарів і послуг. Однак такого ключового завдання немає в жодному державному стратегічному документі.
Аби правильно розтавити пріорітети та налаштувати фінансовий сектор на розвиток реальної економіки, групою експертів був написаний і винесений на громадське обговорення проект Стратегії розвитку банківської системи до 2020 року. До його доопрацювання долучилися півтора десятка економічних інститутів. У документі детально розписані головні помилки влади та запропоновано системні шляхи для виходу з кризи.
Що робити з проблемними боргами? Чим швидше влада допоможе банкам знизити рівень проблемних кредитів, тим швидше відновиться економічне зростання. Це ключова проблема, на вирішення якої різні держави витрачали найбільші зусилля. Банки завжди намагаються приховати реальний стан справ, а завдання держави – змусити їх показати все й допомогти позбутися проблемних активів.
Це підтвердить і легендарний фінансист Енгін Акчакоча, який займався виведенням Туреччини з подібної кризи, а зараз є головою наглядової ради ПриватБанку. І шановний японський банкір Масару Танака, який працював у центробанку Японії, консультував банки ряду країн, а зараз – Мінфін України.
Яка ситуація наразі? В Україні вже цього року зафіксовано рекордний рівень проблемних банківських кредитів – 57%. І він не зменшується. Тобто Нацбанк чистив-чистив два з половиною роки систему, а ситуація в банках, які вижили, в цьому сенсі не покращилася.
Коли банки переповнені непрацюючими позиками, вони не можуть і не хочуть видавати нові кредити. Це ж дзеркально стосується і підприємств. Коли через втрату попиту на ваші товари ви вже не можете тягнути існуючий кредит, ви точно не підете за новим і не будете перебудовувати виробництво.
Це змушує банки тримати величезні резерви і перекладати збитки з непрацюючих позик на плечі сумлінних позичальників. Коли НБУ і деякі експерти заспокоюють себе і суспільство нібито зниженням ризиків і зростанням операційних доходів банків у поточному році, то такий підхід інакше як ситуативним не назвеш. Ці доходи жодним чином не пов'язані з реальною економікою.
«Чистка» банків привела до укрупнення. Націленість НБУ на виведення з ринку дрібних і середніх банків з українським капіталом насправді тільки збільшує ризики. Велика шафа голосніше падає. Приклад ПриватБанку, який неможливо було не врятувати за рахунок усіх громадян, повинен хоч чогось навчити.
Що говорить міжнародний досвід? Японія довго зволікала зі своїми зомбі-банками. У результаті 1990-ті роки назвали «втраченим десятиліттям». Тоді як Туреччина і Південна Корея впоралися з цією проблемою відносно швидко і тут же відновили розвиток.
Якщо говорити спрощено, то всі країни використовували два напрямки дій: санація банків і підтримка їхніх боржників. У чому головна складність і помилка? Коли держбюджет платить за погані кредити, інші позичальники перестають платити, а банку вигідно все повісити на плечі платників податків. Тому ті країни, де спочатку ввели стимули, щоб банки самі були максимально зацікавлені позбавлятися проблемних боргів, показали найкращі результати. Для України, де все побудовано на корупції, вирішувати цю проблему неймовірно складно. Але необхідно.
Що потрібно від реформи? Крім рішення тактичної проблеми очищення системи, потрібно міняти правила так, щоб мінімізувати ризики подібних криз у майбутньому. І розвивати фінансову систему, налаштовуючи її на потреби промислового зростання.
За цей час профільний комітет Верховної Ради розробив і рекомендував депутатам десятки важливих законопроектів. У тому числі з розвитку всіх небанківських секторів фінансового ринку – від страхування до ломбардів. Але, на жаль, не дивлячись на титанічні зусилля окремих депутатів і експертів комітету, фінансові дні в Раді постійно провалюються.
Чому реформа гальмує? Про те, що у політиків взагалі відсутнє розуміння всього жаху нинішнього стану речей, свідчить низка фактів. Наприклад, коаліційна угода, підписана чинним складом правлячої більшості наприкінці 2014 року. Там взагалі не розглядається проблема глибокої банківської кризи.
У комплексній державній програмі розвитку фінансового сектора проблема поганих кредитів згадується, але немає жодних заходів щодо її вирішення. Про головну мету – створення умов для дешевого довгострокового інвестиційного кредитування – взагалі не йдеться. Звичайно, там багато корисних дрібниць. Але немає головного. І це величезна проблема. Якщо ви визначаєте не ту мету, ви отримаєте не ті результати.
Під тиском міжнародних фінансових організацій Мінфін за півтора року все-таки підготував законопроект про фінансову реструктуризацію. Після кардинального доопрацювання в комітеті, парламент його прийняв улітку 2016-го. Це додаткова можливість банкам домовиться з деякими ще «живими» позичальниками про позасудову реструктуризацію кредитів – щоб не банкрутити їх і дати вижити українським підприємствам. Але це крапля в морі. Закон допоможе реструктуризувати не більше 7–10% «складних» кредитів.
У самий розпал кризи (на початку 2015 року) профільний комітет зібрав на парламентські слухання кращих українських і закордонних фахівців. До підготовки доповіді глави фінансового комітету залучалася міжнародна експертна організація. Був проведений аналіз подібних криз в інших країнах. І вже тоді ми говорили про необхідність створення агентства з управління поганими активами. На жаль, про таку можливість в Мінфіні заговорили тільки зараз. 2,5 року втрачено.
Комітетські законопроекти або місяцями не потрапляють на розгляд, або їх ставлять під вечір, коли в залі нікого немає. Взагалі в цьому складі Ради з відвідуванням дуже погано. Більшості немає, політичні інтереси ховають навіть найпростіші законопроекти, де, здавалося б, не може бути жодних спірних питань. Глава профільного комітету, який є представником невеликої опозиційної фракції, кожен раз переконує фракції правлячої більшості підтримати потрібні галузі проекти. І незважаючи на їхню публічну підтримку, занадто часто голосування виявляються провальними.
Як політика заважає економіці? Коли владі потрібно посилити свої повноваження, депутатів зганяють до залу за допомогою батога і пряника. Але реальні реформи нікому не потрібні. І справа тут не лише в нерозумінні їхньої важливості.
Наприклад, найважливіший законопроект про захист прав кредиторів, що перекриває частину лазівок, які давали можливість не повертати кредити, депутатський зал провалював уже тричі. Це недивно, тому що серед неплатників кредитів в Україні – великі фінансово-промислові групи.
А базовий закон про страхування, який треба було оновити ще років 10 назад, вже яке скликання не можуть навіть внести на розгляд. Профільний комітет уже провів велику роботу з його доопрацювання та узгодження. Але є простий спосіб його «завалити» – уносити все нові поправки. Їхня кількість до другого читання вже перевищила тисячу, а розмір порівняльної таблиці – 500 сторінок. Це робить фізично неможливим прийняття документа. Ніхто не буде витрачати на його розгляд декілька сесійних днів.
Більшій частині ринку вигідно і далі працювати без цивілізованих правил – з регуляторами простіше домовитися «під килимом». А деяким керівникам регуляторів зручно не встигати помітити виведення сотень мільярдів із системи, і в ручному режимі вирішувати, кого страчувати, а кого милувати.
Це означає, що наступні кризи можуть бути не менш гострими. І щоб зрушити фінансові реформи з місця, необхідно об'єднати зусилля уряду, НБУ, парламенту та інших органів влади.
Платити за минулі шкідливі звички у фінансовій системі все одно доведеться ще дуже довго і дорого. Але чим швидше ми проведемо реформи, тим ця плата буде меншою.